Наша зустріч відбулася у просторому артистичному покої, подібному до літньої веранди традиційної молдавської хати. Мій співбесідник — вродливий, лаконічний, помірковано статечний і стриманий чоловік, – відкрився мені з цілою міццю своєї творчої жаги. Презентую до уваги читачів розмову про шлях митця, модерний театр, пошук ідентичності та солідарність з українським народом з мистецьким керівником Республіканського театру «Luceafărul» (з румунської – «Світанкова Зоря») Славою Самбришем.
— Завше є цікаво: де ми були, коли нас не було? Перед тим як ти став головним режисером театру «Luceafărul», яке місце у твоєму житті цей театр посідав?
— Жодного. Я взагалі дуже зрідка тут бував. Був у студентські роки на кількох прем’єрах. Потім мене тут зовсім не було. Це був довгий-довгий період часу.
— А яким ти прийняв театр, коли прийшов сюди як режисер?
— Я нічого не знав про цей театр, бо тут багато чого змінилося. Тут був відсутній репертуар: два або три спектаклі для дорослих і декілька спектаклів для дітей. На початку мене запросили на інсценування. Це було перед тим як призначили мистецьким керівником. У мене насправді і часу не було, але я згодився, бо до мене добре ставилися і Йон Житар, і Віталія Ґриґоріу, котра зараз є директоркою театру. Я уже зважився, кажу: «Добре, спробую поставити виставу». Все сталося за дуже короткий час – десь за три тижні. Першою роботою був твір «Квіти з копальні» Чаби Секея. Я практично закохався у цей театр, мені надзвичайно сподобалися актори. Я знав, що Житар є добрим актором, а наприклад про Віктора Трибоє я майже нічого не знав, так само як про решту. І для мене вони стали відкриттям. Мені сподобалося те, що вони були дуже щирі і дуже скромні, не літали десь у хмарах. У них немає самозамилування, вони є працеголіками. Тому я почав працювати з ними і ділитися враженнями з друзямиі колегам, котрих знаю за театром: «Я є у повному захваті від праці з театром «Luceafărul»!». Потім вже десь через півроку мене призначили мистецьким керівником.
— Коли прийшов до театру, то трупа була уже сформована? Чи формуєш трупу досі?
— Я поступово формував трупу. Ті хто вже був, вони залишилися, пішли хіба два чи три актори. Вони хотіли піти з театру. А зі мною вже прийшло десь п’ять чи шість осіб. То є кістяк, і мене це вочевидь дуже тішить. Багато речей змінилося, тепер усі мають інше розуміння театру. Тут існує така домашня атмосфера — трохи притульніше, трохи ближче виходить якось… І мені це дуже подобається, я хочу то зберігати і розвивати.
— А театр у твоєму житті починався з дитинства?
— Так, з дитинства. Взагалі з дитинства починалося мистецтво. Я хотів стати маляром. Почав малювати у п’ятирічному віці. Я тільки про те й мислив. Я не міг навіть віршика задекламувати на якихось заходах, такий був несміливий. Але той «клік», десь у класі дев’ятому, напевно, стався. Я дивився телевізійне шоу, де транслювалась програма для дітей. І там була одна маленька дівчинка, зараз вона є співачкою і акторкою, її ім’я Алена Трибой, вона з Кишинева. Дівчина втілювала образ Кирице — то є такий популярний у нас персонаж, дуже смішний. І мені то так неймовірно сподобалося. Я захотів попросту зіграти цю Кирице, щоб там як. І, зрозуміло, я це зробив. Зробив у школі і мав тоді величезний успіх. Мені дуже сподобалося акторство. Коли я скінчив школу, мав проблему з тим, аби визначитися, куди далі маю йти студіювати: зостатися маляром чи актором. Я тоді ще нічого не знав про режисуру. Потім я вступив до коледжу мистецтв у Сороках. I виявилося, що я студіюю на режисера, а не актора.
— Спочатку ти не дуже розумів, куди йдеш?
— Так, я мав велике розчарування. Мені сказали, що там викладають і акторське мистецтво. Та я зіштовхнувся цілком з іншою професією. Я хотів блазнювати на сцені, показувати себе, аби усі на мене дивився, але я опинився в іншому становищі: мав ставити спектаклі, де б дивилися на інших. Я був тоді ще дуже малий. Ясно, що я нічого в дідька не зрозумів: що за Станіславський, яка система? То було дуже важко для усвідомлення. Але нас навчали блискучо і дисциплінували винятково у духово-інтелектуальному аспекті.
— Мене завше цікавило питання: звідки народжується любов до сцени у тих, хто зріс у містах, де не було театру? Виходить, що ти дістав таке телевізійне враження, а потім школа розвинула твоє зацікавлення?
— Так, я мав вчительку румунської мови і вона сама була вельми ексцентричною особистістю. Вона дуже полюбляла театр, була замилувана мистецтвом. Вона брала мене з собою на концерти і вистави. Її ім’я Лідія Василівна Ротару.
— В цей час, коли зараз ми з тобою зустрілися, «Luceafărul» є театром авторським чи режисерським? Чи ти не маєш наміру робити його таким?
— Я навіть не замислився над тим, чи є він авторський чи режисерський. Я почав з назви театру, бо то є театр для нової ґенерації, молодіжний театр. Мені це здалося дуже важливим для подальшого розвитку. Я маю іншу мету — зробити сучасну виставу, через те, що в нас театральне мистецтво залишилось чомусь десь далеко позаду, принаймні мені так здається. Я запрошую інших режисерів, щоб вони теж ставили, а не лише я. Це і для акторів є дуже корисним і цікавим досвідом. Я не хочу створювати театр «про себе».
— А модерний театр мусить бути маркетинґово уданий, престижний?
— Мусить.
— У ніші комерційної вистави у репертуарі театру з’явилася комедія «Фазан» Жоржа Фейдо, поставлена нетривіально для цього жанру — зі смаком, добрим гумором та оптимізмом.
— Я не люблю таких комедій, то не моє, не моя тема. І це є моєю першою працею у цьому жанрі — тобто, це є дебют. Обставини є такі, що ми мусимо часами ставити і ситуаційні комедії, задля фінансування інших вистав або запрошувати когось, бо то для нас є дуже важливе. Мені важливо збереження балансу в репертуарі, тому метою було осучаснити «Фазана». Потім я усвідомив, що це є дуже добра акторська школа – отакі п’єси. І у нас на Академії мистецтв нічого подібного не викладається — у нас усі на сцені страждають і навіть люблять себе у цім. Мене це просто, вбиває! Цей жанр є дуже вимогливий до актора, тому грати комедію важче, ніж драму.
— «Luceafărul» в своїй історії залишився театром експериментальним. Загалом, статус «молодіжного» в СРСР дозволяв гурту «замаскувати» творче експериментування і пошук нових форм. Величезну роль для театру завше відігравала візуальна естетика (навіть геніальна Валентина Руссу-Чобану писала мальовничі тла до вистав).
— Мені це неймовірно важливо. Коли я сюди прийшов з Віталією, ми стали тут змінювати фоє. Спочатку прибралися в театрі — оновили геть усе.
— Тобто буття визначає свідомість?
— Безперечно, саме так. Мені до безтями подобається проектувати вистави без використання лаштунків, обожнюю як це виглядає.
— У твоїй виставі «12 розгніваних людей» за Реджинальдом Ровзом досить складне світлове рішення.
— Бо наш театр – це колишня синагога, тому він має досконалу архітектуру. Шкода її якось приховувати. Мені видається, що так вистава виглядає ліпше. Стильно і гарно — то ясна річ, це зрозуміло. Але відбувається якесь диво, коли сцена є оголена, без шат, без лаштунків.
— На мій погляд, у своїх поставах ти приділяєш велику увагу культурі пам’яті, звернення до національного коріння. У виставі «Тато» за класичною п’єсою Думитру Матковського, наймасштабнішому і найвиразнішому з творів у сучасній афіші театру, фіґурують духи предків, котрі виступають жадаючи помсти балканським поганським богам, але аж ніяк не милими опікунами хатнього вогнища. То є ніби жага помсти за депортацію, за руйнацію ідентичності і автентичних зв’язків румунсько-молдавського світу? Яке місце подібна інфернальна конексія з минулим посідає у твоїй концепції театру і в твоєму особистому світі?
— Як я студіював у Бухаресті, мені почало приходити до голови питання: «Ким я є?», бо я бачив свою велику відмінність від румунів. Ось наче ми є братами, але зовсім інші, через те, що ми є продуктом Радянського союзу, гібридом. Мій педагог з режисури мене спитав: «Ким ти власне є: більше румуном чи російською людиною?» Я відповів: «Я не є ані тим, ані іншим… Я є молдаванин!».
— На сцені «Luceafărul» навіть у радянський період звучала літературна румунська, котра значно різнилася від повсякденного молдавського діалекту…
— З того, що ми сьогодні спілкуємося однією мовою на вулиці, а на сцені — іншою, зароджується фальш. Знову ж таки ми маємо багато росіянізмів — ми часами навіть не розуміємо, як ці слова звучать у румунській, тлумачимо їх літерально, що породжує певний мовний гібрид. Я обожнюю румунську мову на сцені. Чути її для мене є щастям. І я постановив спробувати віднайти «золоту середину» між літературною і розмовною мовою, аби актори не імітували румунського акценту, бо це звучить ненатурально. Мої вуха на правду болять від цього, а корінні румуни, зрозуміло, сміються з нас. Мені видається: ми маємо одну проблему. Якби на Академії були румунські педагоги сценічної мови, гадаю, у цьому був би великий плюс для нової ґенерації. А у нас викладають, перепрошую… У нас викладають абсольвенти московських театральних вишів часів СРСР. Техніка (віддих і тому подібне), то є одне. Але ж як щодо вимови? Мені дуже важливо аби викладали педагоги з Румунії. Вважаю, що мені пощастило: я студіював у Бухаресті і розвивав свою румунську.
— І багато є літературних перекладів сьогодні?
— Якось у різний спосіб… Як немає перекладу, то ми намагаємося перекласти у театрі або замовити комусь переклад. Але зазвичай знаходимо літературні переклади у Румунії.
— Я припускаю, що пошук ідентичності є ключовою проблемою модерної молдавської культури.
— Мені видається, що нашим обов’язком є визначитися, ким ми є. Тоді буде зрозуміло, як перетворювати театр, мистецтво, усе наше життя… Думаю, що це є нашою величезною проблемою.
— Маю до тебе питання не як до режисера, а як до лідера, на котрого покладено місію формування репертуару. Яким є стан європейського напрямку режисури у Молдові сьогодення?
— Я мешкав у Румунії і чув таку фразу (вона дуже мені сподобалася, навіть змусила сміятися): «Румунія намагається копіювати Європу». Ми ж намагаємося копіювати Румунію. Захоплююся європейським театром, не можу цього приховати, але я хочу знайти нашу театральну ідентичність. Це потребує школи і нової генерації артистів, щоб вони прийшли до театру і відбувся цей мікс традицій.
— Нашу розмову адресовано українським читачам. Яку участь театр бере у національному руху «Moldova pentru pace» (з румунської – «Молдова за мир»)?
— 24 лютого минулого року у нас сталася правдива скорбота у театрі. Ми працювали над виставою «12 розгніваних людей», але припинили репетицію, дослівно не могли працювати. Я кажу: «Йдемо додому, десь протягом тижня зберемося». Ми мали комедію «Фазан» та інші вистави на афіші, але ми були не здатні грати. Двічі весь гурт збирав гроші для біженців. З наших домівок ми привезли ковдри, куртки — все, що було, все, що мали. Актори Еміліан Крецу і Йон Житар на своїх авто поїхали на кордон, аби забрати українців, привести до Кишинева і допомогти всім, чим можемо. Ми дуже переймалися, лише про це й мовили. Зрозуміло, при вході до театру ми розмістили зображення Державного прапора України на електронному табло. На офіційному сайті і соціальних мережахі ми відразу опублікували що «Luceafărul» є з Україною, що ми є дуже занепокоєні долею українських друзів. З діточками ми малювали мир, малювали, як усі є проти війни. Одна чудова українка працювала з нами. А потім вона вилетіла до США. Ми з нею дуже добре спілкувалися, приятелювали. На поклоні вистави «Тато» тепер звучить група «Океан Ельзи». Наші артисти і глядачі плачуть.Фото з архіву театру і особистого архіву С. Самбриша.
Слава (В’ячеслав) Самбриш народився 9 червня 1981 р. Закінчив Коледж мистецтв у Сороках за фахом «Театральна режисура» (2000), Академію музики, театру і образотворчого мистецтва в Кишиневі за фахом «Акторське мистецтво» (2004), магістратуру вищенаведеної Академії за фахом «Модерне акторське мистецтво» (2013), магістратуру Національного університету театру і кінематографії «И. Л. Караджале» в Бухаресті за фахом «Театральна режисура» (2019).
Актор Республіканського театру ляльок «Licurici» у Кишиневі (2000 – 2004), актор і режисер Національного театру «Єужен Іонеско» (2002 – 2017), викладач катедри акторської майстерності Академії музики, театру і образотворчих мистецтв (2014 – 2017), головний режисер, художній керівник Республіканського театру «Luceafărul» у Кишиневі (2020 – дотепер).
Заслужений артист Республіки Молдова (2013). Маестро мистецтв Республіки Молдова (2022). Багаторазовий лауреат премій Спілки театральних діячів Молдови. Поставив вистави в Республіці Молдова, Румунії, Росії, Японії.
___________________
This publication was produced with the financial support of the European Union. Its contents are the sole responsibility of Dmitry Ermalovich-Dashchynski and do not necessarily reflect the views of the European Union. The activity is funded in the framework of the EU 4 Culture project implemented by the Goethe – Institut, Czech Centers, Danish Cultural Institute, and Institut Français en Géorgie.
