Сценарій Івана Драча за мотивами повісті Миколи Гоголя
Режисер-постановник — Вадим Сікорський
Художник-постановник — Наталя Тарасенко
Художник зі світла — Т.Москалик
Хореографія — Олена Балаян
Хормейстер — О.Явдишин
Помічник режисера — В’ячеслав Жуков, Костянтин Шелест
Тисяча дев’ятсот сімдесят другого року на кіностудії ім. О. Довженка було знято фільм режисера Б. Івченка «Пропала грамота» за однойменною повістю М. Гоголя. Попри заборони зі сторони влади, фільм скоро став популярним, тож і зараз можна почути багато схвальних відгуків про історію, як козак Василь з Диканьки до цариці в Петербург їздив, про режисера стрічки та актора, що зіграв головну роль – І. Миколайчука.
Пройшло більше сорока років, і на сцені Національного українського академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької відбулося перше сценічне прочитання повісті «Пропала грамота». Режисером вистави є заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський. В інтерв’ю, ще під час «застольного періоду» роботи над виставою, режисер-постановник признався: «Це великий ризик після шедевру – фільму з Миколайчуком, зі Ступкою, Стригуном взятись за цей матеріал. Мені вже зараз кажуть, що це дуже складно і відповідально. І я боюсь, боюсь цієї постановки, як її сприйме глядач…, адже хочеться, щоб люди з залу вийшли задоволені, зі своїми думками, а не розчаровані і пусті. Боюсь, а разом з тим і хочу, як дитина. Хочу поставити цей твір!» Та тепер, побачивши кінцевий продукт, можна сказати, що побоювання були марними, адже на прем’єрні покази квитки всі були розпродані, а кількість аплодисментів дає зрозуміти, що «хто не ризикує – той не п’є шампанського».
Бажання поставити «Пропалу грамоту» на сцені були і у Б. Івченка, та до реалізації задуму не дійшло (як і у Ф. Стригуна, який теж задумувався над цим). Тож зреалізувало цю мрію наступне покоління акторів та творчої групи театру, віддавши шану своїм попередникам. У виставі задіяний весь молодий склад театру, що ще раз доводить, що шедеври (не побоюсь цього слова) кіно та літератури завжди будуть популярними.
Режисер для постановки використав сценарій Івана Драча і не відходив від нього, тим самим зберігши основні засади, що присутні у кінематографічній версії «Пропалої грамоти».
Тож спробуймо окреслити певні особливості заньківчанської вистави. Для цього, в першу чергу, потрібно поринути в її атмосферу, зрозуміти не лише те, з якими ідеями апелюють до нас, глядачів, зі сцени, а й те, що поза вербального хочуть донести до нас творці вистави.
Тож, поринаючи в русло стрімкої течії, з якою рухаються події у виставі, зупинимо свою увагу на першій сцені, у якій, в естетиці умовного, навіть дещо античного театру (наявність хору; щоправда, хору, як фонової музики для зв’язки картин та підтримання емоційного стану глядача) ми і знайомимося з лейтмотивом, який залишається відголоском не лише на сцені, а й в душі більшості з глядачів. Це відома українська пісня М.Леонтовича в обробці М. Лисенка «Діду мій, дударику», майстерно розписана на 5 голосів скоріш за все солістом гурту «Піккардійська терція» Володимиром Якимцем (сумніви виникають, адже відповідальним за музичне оформлення виступає і Т. Терлецький, а також актор А. Сніцарчук). Актори під час її виконання розміщені на основній площині сцени журавлиним ключем. Вони тримають у руках списи і, немовби, гребуть ними, як веслами по річці, як козаки на чайках. Лейтмотив допомагає визначити нам мета текст вистави – розмову з минулим. На відміну від фільму, в якому лейтмотивом виступає козацький марш, тут режисер додає західного колориту виставі.
Опісля ми таки занурюємось в козацький дух і бачимо перед собою хореографічну композицію – бойовий гопак, який складається з елементів традиційного козацького бою, які збереглися в народних танцях. Виконують її як чоловіки, так і жінки, що розкриває заньківчан у цій виставі не лише як хороших співаків, а й танцівників; акторів, які вправно володіють і зброєю (списами), і прийомами самозахисту (хореограф вистави Олена Балаян). Музичний супровід цієї сцени контрастує з лейтмотивом, та чіткі ритми бубнів, закладені в його основу, протягом вистави завжди вдало чергуються з ліричною українською піснею, відповідно до подій на сцені.
Як ми вже зазначали, вистава збудована в естетиці умовного театру, що притаманна творчості Вадима Сікорського. Це, перш за все, сценографічне вирішення (художник-постановник Наталія Тарасенко) – майже порожня сцена, що є потрібним для великих масових сцен та виконання бойового гопака, на задньому плані стоять двоє коней, які ототожнюються з кіньми, на котрих головний герой Василь (Юрій Хвостенко) та його побратим-запорожець Андрій (Василь Коржук) їдуть до палацу цариці Катерини ІІ (за задумом режисера вони скачуть на уявних конях, що є теж ознакою умовного театру, промовляючи при цьому щоразу: «тигидик»). Незрозумілою залишається також своєрідна емблема на заднику сцени – монументальний барельєф кобзаря. Задіяне у виставі і обертове коло, що дозволяє змінювати місце дії і підкреслює розмежування між сценічним (сцена в пеклі) та поза сценічним, уявним простором (всі решта сцени, збудовані на основі умовності). Основне ж місце гри, де відбувається більшість подій у сюжеті – лінія рампи, на якій розташована площадка, що згори нагадує мармурову плиту, щоправда, дешевого мармуру, бо від ляскоту батогами, на ній залишаються сліди.
Присутня у виставі і естетика ігрового театру, що також властиве режисеру. У сценарії Івана Драча, за яким знятий і фільм, на початку головний герой представляє інших персонажів та коментує їх перші дії. Та вже в наступних картинах цей відкритий прийом ігрового театру зникає і дія відбувається у звичному руслі. Правда, четвертої стіни збудувати так і не вдається, адже зрідка у Василя (Ю.Хвостенко) присутнє звернення до залу, а також є характерні для режисера виходи і входи акторів з залу, що ще раз підтверджує наявність ігрового начала у виставі.
Та одне з перших, що кидається глядачеві у вічі, – це видовищність дійства, його певна монументальність. Адже особливо сцена з бойовим гопаком, якою починається і завершується вистава, наглядно показує масштабність мислення не лише М. Гоголя, як творця тексту, а й творців вистави, та найголовніше, – масштабність тих подій, що відбувались в період Козаччини.
Окрім яскравого видовища, режисер та художник візуально не насичують сцену. Крізь темний простір сцени, чого часто вимагає умовний театр, виділяються актори, та костюми персонажів. Дещо «побутові» персонажі (селяни, жінка Василя) зодягнені в стилізовані народні костюми. Та вся система кольорів вирішена в стриманих тонах. Навіть вишукані, багаті, стилізовані накидки на темно-синіх шароварах, що виблискують бронзою, – не виділяються з загалу і вливаються в єдину картину, наближають нас до певної епічності. Лише костюми чорта (Н. Московця) та Диявола (н. а. України С. Глови та О. Норчука) виділяються червоним кольором, який символізує пекло (варто зауважити, що сцени в пеклі освітлюються також в червоних, та не так яскравих, як більше гнітючих тонах). Монохромність ж дозволяє з акцентувати увагу глядача на акторові, на розвитку дії.
Повертаючись до сюжету вистави, варто звернути увагу на предмет конфлікту, яким виступає грамота, – елемент речового «світу» вистави. А інші елементи, зокрема списи та батоги, якими справно володіють актори, додають козацького духу.
Козацького духу, моментами деякої войовничості, емоційного піднесення додають і ритми у виставі. Ми вже трішки згадували про чіткий ритм під час бойового гопака, та він супроводжує нас протягом всієї вистави, творить її атмосферу. Він присутній і при виконанні лейтмотиву, і при ляскоту батогом, зокрема, при поєдинку козаків з дияволом, при русі обертового кола… Щоразу він інший, та завжди виконує свою функцію – вибудовує темпоритм вистави, адже присутній не лише у звуковому забарвленні, але й візуальному: входи – виходи акторів, пересування «на конях» козаків і т.д.
Режисер підійшов до вибору акторів дещо прогнозовано, адже актор Юрій Хвостенко, що виконує роль козака Василя, останнім часом часто грає у виставах Вадима Сікорського, беручи «на себе», як головний персонаж, все, що відбувається на сцені. Та цього разу режисеру вдалося вибудувати дуже гармонійний ансамбль з Андрієм – Василем Коржуком. Їх дует не дозволяв виокремити головного героя, а зливав їх в одне ціле, чим постава виглядала більш ціліснішою.
Таким чином, після перегляду, у глядачів залишається перед очима феєричний сценічний бій та закарбовується лірична пісня…
А щодо питання, яке ми поставили перед собою на початку роздумів над виставою стосовно того, що доносить у ній режисер, то, на жаль, чи на щастя, ніяких прихованих змістів чи підтекстів ми не простежили. Та масовому глядачу все одно буде цікаво побачити дещо інше трактування «Пропалої грамоти». Відповідно, виникає запитання: «Яка мета цієї роботи для постановників, акторів… Чому саме цей твір режисер взяв для інтерпретації?»… У випадку з «Пропалою грамотою» можна вивести свої припущення. У 2010 році у заньківчан уже була прем’єра комедії «Небилиці про Івана…» за І. Миколайчуком у режисурі В. Сікорського. За три роки він знову береться до творчості провідного сценариста, щоправда, тепер до його акторської роботи. Так що провідною засадою інтерпретації можна назвати вшанування тих й справді великих людей, які творили українське кіно, українську культуру.
Та режисеру важливо було показати своє бачення всім відомої історії. Саме для того від вдало поєднав різні естетичні принципи, створив дещо нові, інтерпретовані образи та відтворив, попри комедійність самого твору, європейський дух української нації.
Фото з сайту театру www.zankovetska.com.ua
