18 червня у Запорізькому театрі-лабораторії Vie відбулася прем’єра вистави «Міністерство освіти та науки України». Спектакль за п’єсою Анастасії Косодій став першою прем’єрою у місті за чотири місяці повномасштабної війни і першою прем’єрою сезону у театрі, який у 2021 році відзначив 30-річчя.
Спектакль розповідає про Україну майбутнього. У 2075 році вже винайдено машину часу, Донбас перетворений на аграрний регіон. Агроном Ваня одружений з мандрівницею у часі Танею – вона досліджує українське минуле, поки Ваня садить буряки в Луганській області. Одного дня Таня не повертається з подорожі у часі, тому Ваня починає її шукати у темному лісі української історії.
Про підготовку вистави у своїх щоденникових записах ексклюзивно для «Театраріум» розповідає акторка Оля Донік. Разом з Павлом Неброєвим у цьому проєкті вони не тільки актори, а й постановники та художники.
Передмова
Ідея поставити пʼєсу «Міністерство освіти та науки України» на сцені Vie виникла в середині лютого. Ідея та одразу за нею і можливість. Ми запланували прем’єру на 19 березня, нашвидкуруч зверстали афішу, погодили план репетицій. В той момент здавалося, що ми стоїмо на початку довгого і цікавого шляху під назвою: «Let`s make theatre-lab great again». Зрештою, ми вирушили у цю подорож, але на три місяці пізніше.
23 лютого
Купила темно-синій жакет для весняних прогулянок і пляшку мускатного ігристого для першого весняного вечора. Завтра творча нарада у театрі: починаємо працювати над створенням простору для вистави. Орієнтовна дата премʼєри – 19 та 20 березня.
24 лютого
Пʼята ранку, винищувачі кілька разів пролітають над нашим будинком. Перше, що я роблю, ще сидячи на матраці, перевіряю новини. Повідомлення про ракетні удари по Києву, вибухи у Маріуполі, російські війська перетинають кордон біля Харкова. Страшно, дуже страшно.
О сьомій їдемо до цілодобового магазину за продуктами (там вже величезна черга і паніка, що поступово наростає), потім до театру. Вистави та репетиції скасовано на невизначений термін, на цокольному рівні будівлі (там, де гримерки та майстерня) буде укриття для працівників та місцевих жителів. Театр повинен бути відчинений постійно, тому маємо встановити графік чергувань.
Ночую вдома, але про сон не йдеться. Відчуваю щось схоже на панічну атаку (першу в житті). Заспокоюю себе акторськими дихальними вправами. Спрацьовує, хто б міг подумати.
Березень-квітень
За ці кілька тижнів я:
відчула на собі всі 5 стадій прийняття неминучого (довго гуляла колами між пунктами «Депресія» та «Торг»);
прочитала 3 книги («Історія одно німця» Гаффнера просто must read);
жодного разу не заплакала;
була у неприємній близькості до місць вибуху двох ракет, які вдарили по острову Хортиця.
Жодних творчих сил – тотальна фрустрація на фоні невимовно мальовничої весни.
Травень
Після двомісячної паузи театр отримав дозвіл повертатися до роботи. Маємо поновлювати постановку «Міністерства». З острахом перечитала текст, але хвилювалася даремно. П’єса витримала випробування війною і зараз звучить ще актуальніше, ніж до 24 лютого.
Я тільки тепер повною мірою зрозуміла фразу з листа Тичини про похорон Хвильового у фінальній частині пʼєси: «А сонце — як на зло!». Зрозуміла, коли побачила кадри зруйнованого Маріуполя, залитого яскравим сонячним світлом. Якою недоречною може бути краса природи. «А сонце як на зло…»
Вирішили зняти увесь оксамит у глядацькій залі театру і грати у чистому, оголеному, білому просторі. Тепер зала виглядає так само як і у 1998 році, коли засновники Vie відкривали перший сезон на Хортиці. Подумки передаю їм вітання та вкотре замислююся про маленькі та великі цикли історії.
Світлову партитуру вибудовували довго, оскільки це має вирішальне значення для візуального оформлення спектаклю. У нас замість декорацій ліхтарі та лампи. Вирішили, що Ваня буде існувати у квадраті холодного білого світла. У сценах, де діє Микола Хвильовий – тільки свічка, вогонь від сірників та теплі, жовті лампи. У мого персонажа – міністерського Комп’ютера – біла лампочка зверху та ультрафіолетова підсвідка знизу. Усіма світловими приладами протягом спектаклю керую я сама. Передчуваю, що мені до прем’єри буде снитися, як я переплутала ручки і все пішло не так.
1-18 червня
Остаточна дата прем’єри – 18 червня. На репетиції та акторську роботу маємо 10 днів. Не так вже й мало, враховуючи усі обставини. Відірватися від новин і перемикнутися на репетицію складно. Концентрація триває 5-10 хвилин. Домовилися залишати телефони у гримерці й у беззвучному режимі. Концентрація значно поліпшилася.
У залі без оксамиту голос звучить особливо виразно. Крок на кроком знаходжу потрібне дихання, артикуляцію, інтонацію. З інтонацією найскладніше: хочу, щоб аудіально Комп’ютер був поєднанням типової чиновниці-речниці-рандомного-відомства та сучасного голосового помічника. Між репетиціями розмовляю з Siri, вона така нудна. А от речниці бувають доволі харизматичні у своїх канцеляризмах.
Умовно розділили виставу на дві частини. Музичну прелюдію Паша грає у фоє. Діджейський сет розповідає історію Вані й Тані до раптового розставання, але без нав’язування конкретних образів, подій чи змістів. Нехай глядачі вигадують свої історії. Або просто слухають музику замість сирен. Або танцюють. Здається, що ми вічність не танцювали.
Післямова
Темно-синій жакет я поки не вдягла жодного разу. На прем’єрі був аншлаг, прийшли друзі та знайомі, люди, з якими не бачилися роками. Обійми на ґанку театру тривали трохи довше, ніж зазвичай. Бо…
Настя Косодій сказала, що допише ще одну сцену до п’єси «Міністерство освіти та науки України». Маємо над чим працювати.
Фото: Альона Зубкова, Юлій Гаврилов, особистий архів Ольги Доник
