Протягом останніх двох років театри Харкова у зв’язку з воєнним станом та забороною грати у власних приміщеннях вимушені грати в мало пристосованих для показу вистав підвальних приміщеннях та розважальних клубах. Тому більшість театрів випускає вистави, де задіяна невелика кількість персонажів і які не вимагають складних постановочних рішень. До того ж наприкінці третього року війни глядачі відчутно втомилися від спектаклів на воєнну або близьких до воєнної тематики й бажають хоча б на деякий час відволіктись від дійсності. Тому значна більшість вистав, які у 2024 вийшли в державних театрах Харкова і демонструються в укриттях, це комедії, проте дуже різновартісні – від перелицьованих довоєнних вистав, що не відрізняються високим рівнем смаку («Надто одружений таксист» Р. Куні в Театрі ім. Квітки-Основ’яненка, «Сімейна авантюра, або Вона на все згодна» В. Лукашева, В. Ільїна, «Авантюристи» К. Людвіга, І. Гайденка у Театрі музичної комедії).
Загальної тенденції не оминув і державний академічний театр імені Т.Г.Шевченка. Останнім часом там вийшли комедії: вистава «Каліфорнійський готель» режисера Олександра Ковшуна за п’єсою Ніла Саймона «Каліфорнійська сюїта» (прем’єра квітня 2024) і вистава «Правда-комедія» режисера Степана Пасічника за п’єсою «Правда» Флоріана Зеллера, прем’єра якої відбулася у вересні 2024 р.
Флоріан Зеллер – французький романіст і драматург, один з найталановитіших і визнаних авторів свого покоління. Його два перших романи («Штучний сніг» і «Коханці, або щось схоже») були добре прийняті критиками й читачами, але справжній успіх йому приніс третій роман – «Зачарування зла», за який в 2004 р. письменник одержав літературну премію «Prix Interallie». Дуже швидко Ф. Зеллер стає одним з найвідоміших сучасних авторів Франції, його романи переводять багатьма мовами, його п’єси були зіграні й на Бродвеї, і у Лондонському Вест-Енді. За кіносценарій за мотивами власної п’єси «Батько» Ф. Зеллер став Лауреатом премії «Оскар», слава письменника та драматурга сягнула далеко за межі Франції.
«Правда» («La Verite) – перша частина сценічної дилогії драматурга («Правда» – «Неправда»). Прем’єра п’єси відбулася 19 січня 2011 року на сцені паризького театру Монпарнас.
У центрі уваги автора риторичні формули життя – «брехня в порятунок», «неправда заради добра» та ін. Ф. Зеллер примірює їх до схеми класичного «сімейного трикутника» і створює дуже сучасну історію про ласого до кохання на стороні чоловіка, жінку, яка зраджує своєму чоловікові та по суті чотирикутник з двох невірних подружніх пар. Використовуючи ігрові прийоми, автор створив дуже складно побудовану фабулу, в якій правда постійно ховається за брехнею, і навіть фінал стосунків героїв не є очевидним. П’єсу, в якій правда далека від чесноти і практично завжди обертається злом.
Мішель (заслужений артист України Роман Жиров) – коханець Аліси (заслужена артистка України Майя Струннікова), дружини свого найближчого друга. Щоб провести разом вікенд, вони вигадують алібі. Це ненадовго допомагає їм виправдатися перед своїми партнерами, адже алібі розсипаються і провокують низку нескінченної брехні. Навіть ошукані чоловік Аліси (заслужений артист України Валерій Брильов) та дружина Мішеля Лоранс (заслужена артистка України Тетяна Грінік), як виявляється, ведуть подвійну гру. Зрештою, усі без винятку герої п’єси так самозабутньо брешуть один одному, що в якийсь момент глядач-свідок того, що відбувається, вже не розуміє, де правда, а де брехня.
Дві подружні пари грають актори приблизно одного віку, майже всі з яких є постійними учасниками режисерських постановок Степана Пасічника, а отже добре знайомі з його режисерським методом.
У театрі імені Т.Г. Шевченка вистава отримала назву «Правда-комедія», в чому безумовно можна побачити прагнення задовольнити запит глядачів. Поставлена головним режисером театру заслуженим діячем мистецтв України Степаном Пасічником «Правда-комедія» за стилем нагадує його попередні роботи на малій сцені «Березіль». Однак, умови показу вистави не на своїй сцені і та обставина, що у 2023 році відійшла з життя постійна співавторка-сценографка вистав С. Пасічника головна художниця театру Тетяна Медвідь, на наш погляд, ця вистава вийшла у режисера візуально невиразною. Крім того, варто відзначити відсутність у театрі професійного художника-постановника, недостатнє фінансування, відсутність можливості заробляти власні кошти, тож, лаконічність постановочного рішення вистави «Правда-комедія» межує з аскетизмом і справляє гнітюче враження.
Робота художника Тамари Левшиної, що є сценографом останніх спектаклів, які виходять на сцені театру ім. Т.Г. Шевченка, відрізняється мінімалізмом і елементами конструктивізму. Сцена нагадує чотирикутник з деталей-паззлів, які під час дії постійно переставляються, змінюючи кімнату в отелі на кімнату в будинку Лоранс і Поля, медичний кабінет Аліси на тенісний корт і навпаки. Для здійснення такого підходу режисером уведені в дію два монтувальники й реквізитор, які щосцени зміняють декорації та предмети і при затемненні самі стають мовчазними і діяльними учасниками вистави. Виконавці ж ролей при цьому залишаються на сцені й чекають на можливість продовжити свою гру вже в іншій обстановці. Цей відкритий прийом характерний для режисури С. Пасічника, який сповідує ігровий театр.
Перша сцена – кімната в готелі, де зустрічаються таємні коханці, є символом злочину, зради. Проте саме прагнення Аліси і Мішеля приховувати свої відносини від оточуючих дають акторам переваги: небезпечність ситуації, таємниця, нечасті зустрічі персонажів в обідню годину знайшли сценічне виявлення у гостроті відносин, у театральній принадності цього «небезпечному зв’язку». У цій сцені Аліса і Мішель ще отримують задоволення від того, що загалом хвацько обманюють своїх «домашніх».
Однак, героїню Майї Струннікової уже до кінця першої дії починають мучити сумніви в тому, чи вірно вона себе поводить; їй уже не приносить задоволення думка про те, що треба обманювати свого чоловіка; на початку ж другої дії – під час розмови знервованого на межі викриття Мішеля з Алісою в її лікарському кабінеті від колишнього образу коханки практично нічого не залишається. Перед глядачем добропорядна дружина, який противна сама думка про зраду.
Лоранс (акторка Тетяна Грінік) – навпаки – спочатку здається відданою дружиною, яка сама навіть не допускає думки про подружню зраду: вона здогадується про невірність чоловіка, провокує його постійними натяками, але при цьому не вимагає ніяких відвертих визнань. У фіналі ж героїня просто благає Мішеля про брехню в ім’я збереження їх родини.
У виставі постійно присутнє відчуття певної недомовленості, незрозумілості, що, швидше за все, пов’язане з особливістю п’єси. Взаємини другої пари любовного чотирикутника – Лоранс і Поля (актор Валерій Брильов) сюжетно автором лише коментується. У той час, як спільної картини ці герої не мають. Весь багатомісячний роман Поля з дружиною Мішеля так і залишається від глядачів «за кадром», надаючи можливість глядачам додумувати його самим.
Лише у фінальній сцені про відносини другої пари можна здогадатися з поведінки Лоранс; вона, здавалося б, усе передбачала й усе передбачила, але не змогла сховати болюче розчарування від’їздом свого коханця Поля, який разом з Алісою переїхав через роботу до Стокгольму і не вважав за необхідне повідомити її про це. У цій сцені перед глядачем раптово з’являється покинута жінка, що до божевілля любить свого «невірного» коханця.
Мішель, який спочатку постає віртуозним брехуном, який постійно обманює свою дружину й найкращого друга, у підсумку сам виявляється обманутим. Людина, що вважає, що «рятує мир», тому що неправда «необхідна, адже без цього людство не змогло б жити й зникло», у підсумку сама залишається жертвою брехні, тому що його обманюють і дружина, і коханка, і близький друг – і саме він вже не думає про насолоду, а стрімголов ганяє від Аліси до Поля, а потім до Лоранс, намагаючись збагнути, що насправді відбувається в його житті.
Тема різної поведінки героїв, їхнього відношення до «правди й неправди» підкреслюється режисером різного роду символікою. На рукавах куртки Мішеля перекручені стрічки (герой заплутався у власних словах і вчинках, уже сам не розуміє, що відбувається), присутня алегорія між типами людей та кімнатними квітами: колючим кактусом, що наприкінці першої дії носить Аліса, зустрічаючись на «перехресті» то з коханцем, то з чоловіком; ніжною квіткою – білою лілією, з якою з’являється Поль (сам увесь час у білому); яскравою квіткою на столі в кабінеті Аліси на початку другої дії. В епілозі вистави кожен з героїв, крім Мішеля, який залишився у дурнях, виходить до глядачів зі своєю квіткою як символом зробленого вибору.
Вистава, як і сама п’єса Ф. Зеллера, цікава насамперед своїм непередбаченим фіналом. Можна помітити перегуки з іншою виставою театру імені Т.Г. Шевченка «Маленькі подружні злочини» (постановка С.Бережка і Т. Медвідь), за п’єсою іншого, не менш відомого французького драматурга, Еріка-Емануеля Шмітта, виставою, що вийшла на малій сцені театру в 2010 році, і де також були несподівані повороти детективного сюжету, розкривалися «сімейні злочини» і дивував глядачів непередбачуваний фінал.
Незважаючи на те, що глядач у цей складний час приходить на комедію відволіктися від напруги життя і на якийсь час забути як про те, що відбувається в країні, так і про свої проблеми, Степан Пасічник насправді своєю новою виставою запропонував комедію-обманку. «Правда-комедія» – багатошарова головоломка, де під виміром комедійної інтриги приховується розуміння всією командою вистави моральних дилем, що стоять перед їх персонажами. Тому глядачу на цій виставі є не лише з чого посміятися, але й над чим подумати і спробувати розгадати запропоновану йому автором п’єси та автором вистави загадку. Зокрема, чи зраджували Алісі та Мішелю Лоранс з Полем, чи це лише брехня на благо тих, хто вже оступився, брехня як мотиватор подивитися на свою зраду зі сторони і відмовитися від цього шляху. Протягом двогодинної вистави режисер збирає «пазли», міняє їх місцями, а ключ до розуміння того, що відбувається насправді, дає лише у фіналі спектаклю, тим самим надаючи кожному глядачеві можливість самостійно «розкусити» матеріал і зуміти зібрати свій власний «пазл».
