«Мені здається, режисером треба народитись. Це та дитяча авантюра, коли береш ініціативу серед маленьких дітей керувати, створити містерію, пластику, вигадати її та замучити навколо людей своїм артистизмом. Я хочу повернутися в дитинство і залишитися в ньому назавжди!». Такими словами театр ляльок імені В.А. Афанасьєва запрошує на виставу «Параджанов. Балкон дитинства».
Творчість Сергія Параджанова настільки індивідуальна та різноманітна, що так і залишається до кінця непізнаною. За життя режисера мало хто міг зрозуміти його геніальність, та й зараз небагато найдеться людей, здатних повною мірою оцінити його видатні досягнення.
Для Параджанова людина не була вищою метою світобудови, а існувала на одному рівні із природою, довколишнім світом. Сам так він говорив про свої фільми й колажі: «Ніякого дива не відбувається. Усе є в природі, це вона допомагає взяти й зафіксувати, створити пластику і вклонитися цьому».
Режисер постійно викликав свій дитячий образ, у своїх фільмах, колажах, снах або поетичних видіннях. Тема дитинства, пам’яті про минуле – як своєї, так і своєї родини, взагалі тема пам’яті – чітко простежувалася; у творчості Параджанова спогадам завжди приділялося особливе місце.
Ляльки Параджанова – теж ніби данина минулому. Художник часто використовував дитячі іграшки, перетворюючи їх на образи або розміщуючи без змін у своїх «казкових» інтер’єрах. Ці ляльки цікаві не тільки сьогоднішнім, але й всім колишнім дітям: у них зосереджене все дитинство світу.
Спроба наблизитися до джерел творчості С. Параджанова, того, що оточувало й надихало його, оточення, у якому саме формувалася особистість та проходило дитинство Серго, була зроблена Харківським театром ляльок ім. В.А. Афанасьєва. Прем’єра вистави «Параджанов. Балкон дитинства» у постановці недавньої випускниці КНУТКІТ ім. І.К. Карпенко-Карого Аліси Гладковой та за її власним сценарієм відбулася 30 травня 2025 р.
Атмосферу спектаклю «Параджанов. Балкон дитинства» складно передати словами, тому що вона зіткана з образів-символів і смислових паралелей з кінороботами видатного режисера. Аліса Гладкова прагне наслідувати «творчий почерк» Параджанова й тому в постановці дуже багато символів, метафор, алегорій, застиглих кадрів, «живих картин».
На самому початку вистави головний герой (у виконанні, що символічно, не лише актора, але й режисера Сергія Смеречука) промовляє:
«Вся проблема в тому, що я народився, побачив небо, гори – Всесвіт…», – ці слова служать лейтмотивом як до подальшої дії, так і творчої долі режисера.
У першій сцені пастухи-волхви шукають хлопчика в полі і знаходять його в скирді сіна – алюзія на відомий біблійний сюжет. Далі стоги сіна перетворюються на будинок, і з’являється візерунчастий балкон – балкон дитинства – улюблене місце хлопчика (за свідченнями друзів режисера – й у дорослому віці також!), де він проводить свій вільний час, складає, влаштовує розіграші, режисирує вигадані історії, які його фантазія перетворює на феєричні видовища.
Сценографія (художниця Марія Погребняк) постійно змінюється, одні й ті ж самі декорації набувають найрізноманітніших значень. Листові лаваші стають оселями-печерами, вирізаними в стародавніх скелях, далі перетворюються на папаху для пастухів, потім знову стають будинками з предметами і речами, що символізують етапи життя художника; елементи ажурного балкона, то трансформуються на пісочні годинники, то розпадаються на частини – сходи, якими герої підіймаються вгору, на балкон, то перетворюються на ліжко, де маленького Серго переслідують кошмари; металева телевізійна антена стає радіоприймачем, ретранслятором новин, вішаком для покривал, а наприкінці – гранатовим деревом.
Спектакль перенасичений символікою, яку добре зчитують ті, хто знайомий з творчістю та біографією художника, фактами, викладеними його друзями й колегами. Ці символи часто обігравалися й у фільмах режисера. Так, оселя батьків Серго на початку наповнюється різними предметами, важливими для художника, які отримають розвиток протягом вистави: це бронзова скульптура хлопчика, статуетка русалки, черепашка, гілка граната в глечику, фігурка коня, джезва, кавник, і, звичайно, центральний образ-символ у творчості Параджанова – плод граната – одночасно й православний, і язичницький символ, поєднання зерна із зерном, кожне з яких містить окреме життя. «Гранат дійшов до нас, зберігши свою античну красу…», – говорив Сергій Параджанов.
Одяг акторів у виставі універсальний – це кавказькі національні костюми, які, за допомогою реквізиту – білих ажурних серветок – перетворюють їх на різних персонажів. У спектаклі звучить музика (композитор Віктор Рекало) переважно в етнографічному стилі, це музика, що повертає в минуле, змушує глядачів згадати свої дитячі роки.
За спогадами сучасників, одним з улюблених занять хлопчика було відвідування старих крамниць, барахолок, дослідження батьківського антикварного магазина, асортимент яких вражав розмаїттям кольору й незвичайних творів прикладного мистецтва. Особливо сильне враження справила на Серго картина Ніко Піросмані, яку він однією з перших намагався «оживити» на своєму улюбленому балконі.
Речі й предмети оживають у мріях та уяві героя: різнокольорове пір’я, повітряні кулі, за допомогою яких головний герой літає над містом, здіймаючись над повсякденною метушнею; паперовий кораблик – на ньому герой пливе по хвилях синього моря-дитинства й відпливає до школи; кораблик потім перетворюється у капелюх на голові у батька, який глибоко в душі теж залишається дитиною; візерунчаста мушля-ретранслятор – символ краси, яка завжди буде головною як у творчості, так і в житті. Мотузка для білизни стає ниткою, що зв’язує балкон Серго з балконом сусідської дівчинки Віри, великий білий бант у неї на голові – метеликом, що символізує легкість і волю, але при цьому й крихкість Віри, ім’я, якої теж є символічним. Віра, слабка хвороблива дівчинка, «ніколи не виходила з будинку», і тому могла зустрічатися із Серго тільки на балконі.
У головного героя вистави до такої міри розвинена фантазія, що в нього виростають крила; він вигадує історії, складає казки, створює картини буквально на ходу: коли перший раз пішов сніг, він одразу уявив себе жар-птицею, щоб налякати батьків, але при цьому сам лякається звичайного одягу. Бізон, що наводив жах на Серго уночі, при світлі дня виявився маминою шубою, а сам Серго – маленьким хлопчиком, якому як і раніше потрібна батьківська підтримка. Іграшка з хліба, передана батьком з в’язниці, перетворюється на баского коня, верхи на якому герой готовий здійснювати свої подвиги.
Складно описати враження від спектаклю, їх треба відчути, та й, за словами режисера: «не кожен здатен прочитати написане. Як взагалі можна спиратись на слово у випадку мистецтва, що намагається вирватись за межі буденного світобачення й винайти альтернативу», тому розгадати всі «знаки» не надається можливим, і непідготовленому глядачу, напевно, важко було б обійтися без коментарів і пояснень Сергія Параджанова, роль якого виконав молодий актор, недавній випускник кафедри майстерності актора й режисури театру анімації ХНУМ імені І.П. Котляревського, Сергій Смеречук. Дуже чарівливий і безпосередній, він невимушено коментує дії свого героя й водить його ляльку, яку фантазія сценографа втілила з короною на голові. До речі, ляльок у виставі всього дві – це маленький Серго і його сусідка Віра (акторка Олександра Колесніченко). У виставі задіяні тільки чотири актори, кожний з яких виконує одразу кілька ролей: і чоловічих, і жіночих; крім того, тут пантоміма, маски, і тіні, півтони і віддзеркалення – різноманітні засоби театру анімації.
Дуже виразними є спогади дитинства: велика стара скриня, де Сергій ховається від батьківського гніву, картини грузинського художника Ніко Піросмані, тітка Сіран (акторка Олександра Шликова) зі швейною машинкою, на якій вона шиє йому білу сорочку, коли Серго йде в перший клас. У дитячій уяві картина «Дівчинка з повітряною кулею» стає реальністю – Віра із червоною повітряною кулею в руках несеться вгору, біла сорочка – тепер величезне вітрило з кишенями, де ховаються герої; звичайна прищіпка на носі, залізний абажур на вулиці – і діти вже «у Франції», наче дорослі, сиплять французькою мовою, гойдаючись на хвилях мелодії акордеону, а улюблена тітка Сіран виконує головну роль у цьому фантастичному карнавалі.
Всі ці переходи з реальності у творчу фантазію виявляються можливими завдяки принципу колажу, дуже важливому у творчості Параджанова. Саме колаж дозволяє А. Гладковій робити всі мислимі й немислимі перетворення, які схожі на чарівний калейдоскоп, з кожним поворотом розгортаючи нову захоплюючу картинку.
У виставі обігруються як і вигадані постановниками, так і реальні історії з життя художника. Так, наприклад, режисер розповідав, «як мав ковтати сапфіри та рубіни, щоб їх не знайшли під час обшуку».
У спектаклі Серго теж ковтає коштовності, перед обшуком, що потім служить для нього виправданням прогуляти шкільні заняття.
Цікаво вирішені й образи батьків художника: батько (актор Павло Савельєв) поводиться експресивно, постійно бігає з рамкою на шиї, він змушений дотримуватися «правил гри», у зв’язку зі своєю професією антиквара, цілими днями він милується «своєю неперевершеною колекцією»; мати (акторка Олександра Шликова) – непередбачувана, тонка й артистична натура – ховає справжнє обличчя за грузинською версією портрета Джоконди (за словами друзів, якось у пориві ревнощів вона розірвала портрет чоловіка); та й сам головний герой – не може вписатися в жодні рамки, погано вчиться в школі, постійно «витає в хмарах», з усіх навчальних предметів його цікавить тільки спів. У спробах створити майбутній шедевр Серго розбиває найціннішу антикварну вазу, з уламків якої створює свій перший колаж, але при цьому йому здорово дістається від батька, адже «усіляке мистецтво вимагає жертв, а справжній художник не вміє жити за чужими правилами, він створює свої власні».
Ближче до кінця вистави вулиця стає морем, яким пливе кораблик, прямуючи в доросле життя, з майбутніми радощами й розчаруваннями. Після того, як батько-антиквар опиняється за ґратами, тому що недостатньо добре дотримувався «правил гри» за радвлади, до Серго приходить перше горе, усвідомлення того, що життя не таке, яким здається у мріях, і від тебе залежить далеко не все. Тому його починає душити перша образа, величезний кошлатий монстр, що приходить ночами і врятуватися від якого вдається тільки за допомогою батьківського подарунка, переданого сину з в’язниці. Хлопчик на уявному червоному коні з повітряною кулею, мчиться додому, намагається повернутися до своєї Віри, наздогнати її, не боячись здатися смішним. Але він спізнився, і для нього це новий удар – «Віри вже більше не було».
Вистава А. Гладкової викликає асоціації з роботами знаної режисерки, мистецької керівниці Харківського театру ляльок Оксани Дмитрієвої – це насамперед театр художника, де режисерська ідея виражається художніми засобами, сюжет і дія не є визначальними, нерідко апелюють до дитячих вражень, спогадів, сновидінь, кожне з яких з’являється перед глядачів образною картиною, системою символів, знаків, які постійно необхідно розшифровувати. Вистава може виявитися складною і незрозумілою для глядачів, що звикли до виразної драматургії або літературної основи, і для тих, хто не знайомий із творчістю й біографією Сергія Параджанова.
«Час великодушний і справедливий – він очищує пам’ять, знімає наклепи та образи з засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних, – говорив в одному з інтерв’ю Сергій Параджанов. – У любові – одна душа, одне тіло, одне обличчя».
Наприкінці вистави на антені-дереві з’являються гранати, лунає дзвіночок, сповіщаючи початок чергового етапу в житті, адже в героя тільки пора дитинства, весна; гілки із гранатами обертаються у різні сторони, персонажі застигають в «кадрі», який нагадує одну із численних картин-колажів художника. Спектакль замикається в кільцеву композицію: від світла до страждання, від страждання до світла. Життя йде своєю чергою, все добре і погане ще попереду, хоча генію доводиться важче, ніж іншим, тому що «проблема в тому, що я народився, побачив небо, гори, і все це – Всесвіт».
Світлини Ірини Деркач
