Режисер-постановник — Федір Стригун народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Художники — Б. Покровецький, О. Гелитович, М. Михащук Хормейстер — Оксана Явдошин Танці — Олена Балаян
Художник зі світла — Валентина Брилинська, Тарас Москалик Асистент режисера — Таїсія Литвиненко народна артистка України
200-річний ювілей від дня народження Тараса Шевченка, котрий українці, та й не тільки, відзначали цьогоріч, став яскравою подією в багатьох театрах України загалом та Львова зокрема. Адже саме цій даті приурочені вистави за творами Шевченка або ж про нього. Львівський національний академічний драматичний театр імені Марії Заньковецької був одним із перших, хто представив публіці свого «Назара Стодолю» (прем’єра відбулась 22 грудня 2013 року). Вже сама наявність драматургії Шевченка не може не викликати радості, адже окрім сучасних п’єс хочеться бачити на сцені й українську класику, а тим паче, якщо вона достойно представлена.
Постава відкривається інтермедійною завісою, котра являє собою колаж різноманітних елементів, які так чи інакше пов’язані з Україною та її традиціями, а обрамлення самої сцени уже навіює помпезність майбутнього дійства – червоний оксамит та великі золоті китиці, наче рама «живої картини». Завіса також виконує важливу функцію, оскільки не розриваючи цілісність дії, з’являється можливість змінити декорації, і відповідно місце дії, не відволікаючи увагу глядача.
Федір Стригун створив з одного боку, масштабну постановку – зважити хоча б на те, скільки людей залучено до створення цієї постави. Три художники – Б. Покровецький, О. Гелитович, М. Михащук, усі вони – дебютанти. Сценічне вирішення вистави являє собою три рівні – перший план, власне місце дії, (їх теж три – дім Кичатого, дім Мотовилихи та стара корчма), другий план – дерево з розлогою кроною, а третій – мальовані зображення віддалених хатин, церкви та млина, засипаних снігом.
Самі декорації цілком реалістичні, проте дім Кичатого радше нагадує урочисту залу, кабінет, а не обжиту хату, бо усі елементи навіюють атмосферу, ба навіть дух, козацької епохи – шаблі та щит, розміщені на стіні, а під ними – канапа, поруч розташований п’єц, дверний отвір, у якому проглядаються вхідні двері. На іншій стіні розташований козацький портрет, під яким знаходиться великий обідній стіл. Та це не заважає режисеру створити затишну, теплу, святкову атмосферу, котра ще більше підкреслюється завдяки снігопаду на задньому(другому) плані.
Хата Мотовилихи – місце, де зустрічаються молоді хлопці та дівчата на вечорницях. Уже вона, в свою чергу, містить більше деталей побуту та акцентує, власне український колорит. Біленька піч, розписана в народному стилі, стіл, та велика лава попід стіною, невеличке віконце, скриня та полиці, на стіні і все це прикрашено вишитими рушниками та килимами.
Декорація третього місця дії – стара жидівська корчма має вже більш умовний характер, оскільки дізнатись, що це корчма, можна лише з контексту діалогів персонажів. Залишки стін стилізовані під «дерево», а натуралістичні бочки та віз виконують функціональну роль в мізансценуванні.
Монументальності виставі додає і розмірений, виважений темпоритм, оскільки драматичний текст Тараса Шевченка органічно поєднується з загальною концепцією вистави Ф. Стригуна. Аналізуючи попередні режисерські роботи Ф. Стригуна, можна прийти до висновку, що дане темпоритмічне вирішення є притаманним для його режисерського почерку останніх років загалом.
В цілому, у поставі багато ліризму, зокрема це помітно на прикладі видозміненого конфлікту і стосунків між героями. У п’єсі, як відомо, романтичний конфлікт розвивається між особистістю і суспільством, натомість Федір Стригун зосередив увагу на конфлікті особистісного характеру, відкинувши романтичну масштабність. Проте режисер психологічні сцени увиразнює масовими. Саме сцени із залученням великої кількості акторів, та музичного ансамблю передають український колорит та створюють атмосферу Різдва, адже актори в музичному супроводі виконують народні пісні та колядки, у сцені на вечорницях.
Взагалі, уся музична партитура вистави складається з великої кількості пісень, котрі звучать як наживо, так і в записі. Окрім співу, характерними для вечорниць є народні танці (хореограф – Олена Балаян), котрі урізноманітнюють драматичну дію, гармонійно у неї вписуються.
Дім Мотовилихи. Сцена з вистави «Назар Стодоля» (Т. Шевченко). Реж. Ф. Стригун. В. Коржук. 2013
Якщо у п’єсі загострений соціальний конфлікт, який врешті решт розв’язується практично фантастичною, в дусі «deus ex machina» подією – прозрінням Хоми Кичатого, то у виставі образ, який створює Степан Глова, психологічно глибший і усі слова, дії та вчинки персонажа обдумані, оцінені та виважені, тобто за розвитком цього персонажа цікаво спостерігати.
До того ж не лише за самим, а й за їхнім «дуетом» зі Стехою (Альбіна Сотникова), власне, таки дуетом, адже діалоги цих дійових осіб відточені до дрібниць, до «ідеального спільного звучання».
Хочеться наголосити на фінальній сцені вистави, де Степан Глова досягає кульмінанти своєї ролі – пронизливий погляд в далеке безкрайнє небо, в якому відображується безвихідь та приреченість його душі, благає прощення за свої помилки, які він занадто пізно усвідомив. Драматичності сцени додає тужлива пісня, виконана чоловічим хором в супроводі бандури та снігопад, що вже засипає не лише другий план, а й авансцену, тим самим даючи зрозуміти глядачам, що тепер гріхи Хоми Кичатого не можна приховати за черствою маскою і відтепер цей холод і сніг увірвався в його життя, його душу, знищивши любов і тепло в його домі.
Федір Стригун інтерпретує стосунки персонажів, наділивши Гната Карого (Олександр Норчук) сильними почуттями до Стехи (Альбіна Сотникова), тим самим увиразнює любовний трикутник – Хома Кичатий, Стеха та Гнат Карий. Скомпонована психологічна, побутова та комедійна манера акторської гри вдало втілює правду життя на сцені.
Дім Мотовилихи. Сцена з вистави «Назар Стодоля» (Т. Шевченко). Реж. Ф. Стригун. В. Коржук і О. Федорченко. 2013
Дещо програє цьому акторському ансамблю сам Назар Стодоля у виконанні Олеся Федорченка, а причина цього, на мою думку – брак досвіду, актор наче з самого початку «грає результат», що призводить до одноманітності та лінійності в образі, його персонаж не має змоги розвинутись, а тому здається однаковим не залежно від подій, що переживає. На жаль, ще одним мінусом виступає те, що актор енергетично не «заповнює» зал, його репліки радше з піку ведуть на спад, тим самим глядачі, що знаходяться в кінці залу можуть лише здогадуватися, про що говорить актор.
Ми можемо зрозуміти режисера – зовні Олесь Федорченко фактурний та харизматичний актор, просто таки приречений на ролі в героїчному амплуа. Назар Стодоля – лише перша з них. Створений Наталією Боймук образ Галі – світлий та ліричний, пронизаний романтикою та безпосередньою відкритістю.
Федір Стригун презентував свою роботу на суд публіки ще наприкінці грудня, і тоді фінал постави, очевидно, сприймався по-іншому, та істинний митець володіє відчуттями, що здатні пророчити…
Про те, що Шевченко актуальний і нині сказано вже дуже багато і, мабуть, кожен із нас дивлячись на Хому Кичатого бачить у ньому нашого колишнього президента-втікача, прем’єр-міністра, генерального прокурора України та ще багато інших людей причетних до кривавих подій революції Гідності. Але великий Пророк, переписавши фінал п’єси, застерігає нас, що самосуд над злом – це теж зло, яке житиме далі, куди важче пробачити, не забути, але пробачити і тим самим дати змогу перемогти добру.
Кожен помиляється і, мабуть, має право виправити свою помилку, щиро розкаявшись але чи повіримо ми у це каяття, чи не занадто висока ціна тих жахливих вчинків, яку заплатили не винні люди лише тому, що любили свою Батьківщину? Все ж судити не нам. Вистава Федора Стригуна – про моральну перемогу Назара Стодолі над Кичатим, про неписані людські закони, котрі повинні стояти на першому місці в усіх людей, і про начало добра, котре зобов’язане перемогти в країні та цілому світі загалом.
Фото з сайту театру www.zankovetska.com.ua
