Врода чи гарна душа? Справжня людська природа чи маска, нав’язана суспільством? Конструктор, створений соціумом, чи органічно сформована особистість? На сцені Львівського обласного академічного театру ляльок режисерка Яна Титаренко здійснила постановку «Казка про Мару» за міфопоемою Ліни Костенко. Вистава відкрила двері в одвічно актуальне питання буття людини у соціумі.
Казка оповідає про дівчину, в якій поєднані два образи: одна сторона — вродлива постать, а друга — потвора, якої цураються. Назвали її Маруся, але за її потворність прозвали Мара. Страх стати посміховиськом, бути під прицілом осуду суспільства змушує дівчину шукати шлях, як виборсатися з цієї пітьми та набути усім звичної краси. На сцені образ потворності та вроди Марусі одразу зчитується у сценографії вистави, де центральна конструкція, заповнена рухливими кубами, нагадує обличчя. Одна сторона складається з кубів у ніжно-блакитних кольорах, а друга — у суміші чорно-червоних барв. Образ Марусі-Мари, створений художницею вистави Інессою Кульчицькою, наче крупинки, розповзається протягом вистави сценою і знову повертається на металеву конструкцію.
Постать головної героїні дублюється і в формі ляльки, яка створена з гнучкого та тягучого матеріалу, тому, наче глина, стає пластичною в руках акторок. Відображенням суспільства у постановці стали тарілки — загрубіла глина з канонічним народним розписом, тобто символічно передані усталені норми.
Між іншим, і самі акторки, які нагадують міфічних істот, близькі до образу мавок, сприймаються як ті самі куби, що формують дволикість Мари. У виставі грають шість жінок: Наталія Дяченко, Тетяна Лубенець, Анна Назаревич, Софія Мокрик, Ірина Остюк та Анжела Семчук. На сцені вони часом розщеплюються як молекули, але знову повертаються в одне ціле. Вистава за своїм сценографічним рішенням та акторською роботою — наче один дихаючий організм, повен символів. Не менш важливим був спів шести акторок, який, наче сполучна нитка, пронизував усю виставу і надавав характер подіям.
Головна героїня вистави шукала шлях, як догодити суспільству. Відтак вона знайомиться з Мудрою Бабою та Дурним Чоловіком, які могли б її «ваду», а можливо — її природу, покращити. Колорит Мудрої Баби був тонко переданий завдяки акторці Ірині Остюк, яка для вистави оволоділа тарабарською мовою — вигаданою мовою, особливість якої — навмисна зміна звукосполук або складів у словах. Дурний Чоловік виявляє і свою характерність у тому, як він говорить, завдяки влучній акторській роботі Тетяни Лубенець: використане шепелявлення додає персонажу приємної комічності. Чому чоловік Дурний? Бо вже надто добрий: готовий віддати останнє, аби іншим було краще.
Два комічних образи розвантажили скрутність історії і водночас були значущі у донесенні основної думки. Допомога Дурного Чоловіка — всю потворність загнати в душу і лишити красу зовні — стала вирішальною. Дівчина втратила основу людини — тілесну та душевну гармонію. Відтак конструкція особистості починає ламатися та поступово осипатися, що, власне, трапилося й на сцені: кубики-молекули падають, намисто обривається. А що ж лишається? Порожня конструкція — скелет без душі.
Глибокий матеріал, створений командою Львівського театру ляльок, запропоновано для аудиторії від трьох років — що, звісно, не можу лишити без коментаря. Вистава вимагає зосередженості, і для мене загадка, що діти віднаходять у цій постановці для себе: приваблива візуальна картинка, проєкції, що час від часу з’являються? Чи вловлюють вони головну думку вистави? Експериментальність театру з глядачами є ознакою прагнення дізнатися більше про свою аудиторію і не обмежувати її у виборі.
«Казка про Мару» — це сучасна історія про те, як нав’язуються утопічні образи у соціальних мережах, до яких ми маємо прагнути, способу життя, якому маємо слідувати. Але ці насаджування можуть призвести до втрати власного «я». Тож як людині бути в соціумі собою? Часом ми помиляємось у пошуках себе, йдемо до Мудрої Баби за порадою, часом — туди, де відчуваємо себе дискомфортно, і звертаємось до Дурного Чоловіка. Ці пошуки важливі, але, керуючись думкою «Казка про Мару», головне — не зламати те, що вже дано, і не стати спустошеною конструкцією наприкінці вистави.
Автор фото Корній Демидюк