Лавровий вінок вважається символом перемоги та слави. Чи завжди така солодка «перемога»? Чи ця «перемога» вартує життя, як для Володимира Івасюка?
Володимир Івасюк є людиною, яка подарувала світу одну з найзнаніших пісень під назвою «Червона рута», що стала справжнім хітом. Та десятки інших знаних пісень. Композитор, музикант, мультиінструменталіст, що в свої 21 рік здобуває неабияку славу та успіх. Але подальша його життєва доля склалась не так успішно, чому посприяла система СРСР. Життя композитора обірвалось, коли йому було всього 30 років. Але за свій недовгий вік Володимир Івасюк встиг багато зробити для української музики.
У фінальній сцені вистави «Червона рута» від Львівського Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької можна побачити головного героя – Івасюка (Марк Дробот) в «лавровому» вінку, з-під якого довгими цівками стікає кров. В цей час звучать слова монологу: «Життя взагалі це така боротьба. Свобода творчості – це свобода вибору. Якою мовою писати, яку форму обирати. Звучати в кожному куточку світу в знак солідарності чи протесту. Не боятися бути засудженим, не боятися чиновників, не боятися системи. Не боятися. Свобода творчості – це відсутність страху. Чи є в мене ця свобода? Ні, на жаль, її немає. Але я кожного дня борюся зі своїм страхом і ви маєте з ним боротися».
Режисер вистави Максим Голенко вороже ставиться до проникнення російських наративів в українську культуру і визначає всю ту тоталітарну, радянську систему, в якій довелося жити Івасюкові, як його головного ворога. В образах представників цієї системи простежується насмішка та отримання задоволення від тиску на людину, що акцентує на їх нелюдяності. Демонструє як система чинила з тими, хто здобув лавровий вінок в знак визнання досягнень талановитої людини, але не радянського визнання, тому «нагороджує» іншим – терновим вінком, який спричиняє страждання і муки. Цей конфлікт пронизує всю виставу. Від її початку, коли падає бюст Леніна (натяк на документальний епізод з життя Володі Івасюка, через який на нього було заведено справу і виключено зі студентів) – до гнітючих відносин Івасюка з Жуковою.
В адаптованому для сцени кіносценарію Наталки Ворожбит та у виставі Максима Голенка підкреслено, що Івасюк та Жукова, яка є уродженкою росії – з різних середовищ. Образ Жукової у виставі є втіленням усього чорного та злого, навіть диявольського. Виконують цю роль Оксана Цимбаліст, Олександра Мироненко, Єлизавета Цілик, брюнетки, в суцільно чорному вбранні, з характерною грубою поведінкою. Всупереч тому, що в реальному житті Жукова фарбована білявка. І для цієї суперечливості є підстава, адже автор вистави, режисер Максим Голенко визначив жанр «Червоної рути» як «майже біографічний, майже мюзикл». Але все ж таки інші персонажі, наприклад Софія, Люда, не мають у виставі такої розбіжності в зовнішності з їх реальними прототипами.
Тож, чому Жукова в цій виставі саме така? Чи належала вона до «компетентних органів»? Чи була вона підіслана? Чи це художнє трактування та бажання автора зобразити Жукову-росіянку відьмою та дияволом?
Цей конфлікт «світлого» і «темного» початків відображений і в сценографії Юлії Зауличної. На сцені можна побачити велику, прямокутну конструкцію сірого кольору, яка заповнює весь простір, за винятком авансцени, від однієї куліси до другої. Ця конструкція є мультифункціональною. Куб, що є її частиною, також слугує столом, на якому розглядають справу Івасюка в ректораті медичного інституту, дізнавшись про нешанобливе ставлення до бюсту Леніна. Сценографія «Червоної рути» складається з декількох ярусів. Де інколи паралельно розігруються сцени різних героїв цієї історії. В ній є як і реальні сходи, так і їх імітація в оформленні верхнього ярусу. В них я вбачаю життєві сходи Івасюка. Сходи, якими його скидають, принижуючим жестом, не допускаючи до інституту. Сходи, якими до нього навідується його перше кохання – Люда (Діана Каландарішвілі). Сходи, якими до Івасюка приходять та уходять різні люди, лишаючи фатальний чи щасливий слід. Сходи, якими він прямує до своїх мрій. Івасюк – як у житті, так і у виставі неодноразово падав зі сходинок, а все ж підіймавсь і продовжував свій шлях. Але весь цей рух відбувається в безбарвній, консервативній, холодній конструкції, що нагадує післявоєнні забудови СРСР, лякаючі установи зі своїм брутализмом та сірим бетоном.
У сценографії не все є практичним, саме з технічної точки зору. Йдеться про те, що утримання уваги на основній дії викликає труднощі у глядача, коли на верхньому ярусі за частиною конструкції з’являється голова актора, якої, очевидно, там не має бути. І ти мимоволі переводиш свою увагу на цей зайвий, рухливий елемент. У конструкції Юлії Зауличної присутня арка, через яку з’являються нові декорації та змінюють інтер’єр і місце дії, як от студія звукозапису, кімната Івасюка, зал батьківського будинку. Ця арка має прямокутну форму, яка ще відома під назвою арка-портал, вона «телепортує» героя у нове місце дії, а ще – у спогадах про той «світлий» початок – до родинного гнізда, де домашній затишок, до фортепіано, що народжує найпрекрасніші звуки, до радісних зустрічей з Людою. А написи на верхній частині арки за допомогою проєкції інформують де відбувається дія, наприклад, завод «Легмаш», бар «Вежа», театральний інститут. Одна зі сцен виділяється своєю естетичною привабливістю, магічністю та застосуванням спецефектів. За аркою в напівтемряві сидить і палить цигарку юний Володя, а між ним і нами – стіна дощу. Глядацька зала цієї миті завмирає, здається, що всіх охопила сакральна тиша.
Присутність Люди – першого кохання, подруги Івасюка зберігається впродовж всієї вистави. Крізь призму почуттів, що вирують в Люді, можна зрозуміти наскільки Івасюк був одержимий музикою. Він наче не помічав, що відбувається навколо нього і хто є поруч з ним. Він постійно наголошував Люді, що в нього немає часу. Так само він не помічав і інших мотивів його оточення, як от Софії Ротару (яку зіграла Наталія Поліщук-Московець). Обдарованої співачки, з якою Івасюк працював та для якої писав музику, але яка знайшла собі інше «хлібне місце», всупереч відданості Митця.
Наталія Поліщук-Московець вклала в образ Софії штучність, що відчувається в інтонаціях та підтекстах. Акторка передає властиву Софії Ротару манірність, не щирість та схильність ховати компроміси за посмішкою та «дівчачим» сміхом. Але все ж таки Софія Ротару, як реальна людина є менш вираженою кокеткою, ніж вона представлена в грі Поліщук-Московець. Не можна стверджувати, що Голенко претендував на історичну достовірність цього образу, знову ж таки, посилаючись до визначення ним жанру вистави. Тож це більш художній образ, що виконує визначену роль, по-своєму символічний, як і образ Жукової. В контексті цієї вистави – це скоріш бажання режисера показати зрадників України – антиподами добра. Не можна заперечувати, що акторка дійсно є зовні схожою на Софію Ротару, що зіграло свою роль для сприйняття глядача.
На перший погляд, образ Люди у виставі працює на тему кохання без взаємності, але з другого погляду тут криється символічне протистояння добра в особі Люди та зла в чисельних обличчях її антиподів. У виконанні Люди (Д. Каландарішвілі), Софії (Н. Поліщук-Московець) та Жукової (О. Цимбаліст) – яких довелось мені побачити на гастрольному показі «Червоної рути» в Одесі, звучала пісня «Балада про дві скрипки», в якій, як відомо, висвітлено образи – радості та туги. Виконавиці постають як уособлення цих образів. В реальності цього тріо не могло бути. Воно наче сюрреалістичний сон, в якому злились у пісенній гармонії представниці двох таборів.
Музика і пісні у виставі за жанром «…майже мюзиклу» є досить органічними, оскільки є невід’ємною частиною історії Івасюка. Треба віддати належне всій команді, що створила і втілила музичну складову вистави: оркестру, який відтворив музичну спадщину Володимира Івасюка (концертмейстер – Вадим Сухий, диригент – Богдан Мочурад, музичне оформлення – Сергій Рудей), не професійних вокалістів, а драматичних акторів Д. Каландарішвілі, М. Дробота, Н. Поліщук-Московець та О. Цимбаліст, на яких лягла не проста задача злагодженої взаємодії з оркестром. Тож, музичні номери у «Червоній руті» не є номерами в негативному значенні цього слова у царині драматичного театру. Вони є природною частиною вистави. Одна з композицій звучить в сцені, де Ротару записує пісню в студії звукозапису. Друга лунає в сцені її виступу на фестивалі (співачка ходить залою та збирає квіти від прихильників, що виглядає як реконструкція тієї події). Третю, а саме «Червону руту», виконують Володимир Івасюк (О. Коркушко), зазначені як учасники гурту Назарій Яремчук та Василь Зінкевич (Назарій Московець та Роман Гавриш – кому з них яка роль належить, здогадуйтеся самі), яка в такому складі пролунала на «Пісні року – 71». На цьому фестивалі Яремчук та Зінкевич виступили в народному українському вбранні, а Івасюк в класичному костюмі. У виставі актори мають відповідний одяг. І якщо глядач знайомий з біографією Івасюка, то може зрозуміти яка подія відтворена в цій сцені. Це тріо у виставі з’явилось на сцені так неочікувано, просто виросло з під-землі в прямому значенні слова, так само як раптово народилась нова зірка – юний композитор Володимир Івасюк, коли на фестивалі пролунала «Червона рута».
Крім тих образів, про які вже було зазначено, у виставі діють такі персонажі, як члени родини Івасюка – батько (Юрій Чеков), мати (Любов Боровська), сестри (сестра Галя – Інна Калинюк, сестра Оксана – Єлизавета Цілик) та няня (Римма Зюбіна), що розкрили життя композитора поза його творчістю. До епізодичних персонажів належать і токарі, з якими Івасюк працював на заводі, і режисер вистави «Прапороносці» Сергій Данченко, і чоловік Софії Ротару Толя, і декан медінституту, і професор консерваторії та ін.
Продовженням цієї двоїстості, антагоністичності світу відтвореного у виставі М. Голенка стало роздвоєння образу Івасюка на дві іпостасі – юного і молодого. Юного Івасюка зіграв Олег Коркушко, а молодого – Марк Дробот. Юний Івасюк трішки розгублений, оточений батьківською турботою. Актор в образі хлопчика, якого принижують старші дядьки, такі як професори, ректори. У виставі цей образ епізодичний в порівнянні з молодим Івасюком. Молодий – більш експресивний, занурений в роботу і музику. Дуже заклопотаний, іноді доходячи до божевільного стану. В цей образ актор увібрав всю пристрасть героя до музики, крім якої, напевно, його ніщо так сильно не могло цікавити.
Навіть після того як образ юного Івасюка заступив у виставі молодий Івасюк, роль Люди незмінно продовжувала виконувати Діана Каландарішвілі. Неодноразово режисер зводить обох Івасюків у дзеркалі сцени. Зокрема, в епізоді, коли Люда як марення молодого Володимира зустрічається з ним – юним (О. Коркушко на верхньому ярусі декорації), а Івасюк-М. Дробот співає за фортепіано на сцені. Ми, глядачі, таким чином маємо можливість зазирнути в ті спогади Івасюка та ті прекрасні часи його юності, коли ще не була відома його подальша доля.
Гарним ходом авторів задля зближення та відкритості глядача було нагадати те, що є знайомим і близьким для багатьох з нас молодих і тих, хто був молодим: ховати недопалки від батька та розсіювати повітря рукою з надією, що батько не помітить цього злочину, при цьому проговорюючи як заклинання «ми тут не курили, ми тут не курили». Або будучи в нетверезому стані залишатись в ньому, поки не подзвонить мама. Чий дзвінок діє як чудо і раптом нетверезий син в мить стає тверезим та запевняє мати, що він не пив.
Ще одним з прийомів режисера є інтерактивність сценічної дії, наприклад коли співробітники КДБ (Олег Сікиринський та Юрій Хвостенко), як вимагає їх професія поставили декілька питань і глядачу. Все починається з питання: як вас звати? Ваше прізвище? Ну і звісно – яка адреса? Після відповіді чоловіки в сірих костюмах, так би мовити, прийняли запрошення: «Чекайте, ми обов’язково навідаємося». Або вихід Н. Поліщук-Московець в образі Ротару у глядацьку залу, що має подвійне значення (ніби водночас в реальному часі, до глядачів вистави «Червона рута», та в ретроспективі до глядачів фестивалю 70-х рр.). Навіть оркестр отримав можливість на мить стати акторами. У сцені «театру в театрі» Марк Дробот проводив репетицію з оркестрантами як Івасюк-композитор, що брав участь у постановці «Прапороносці». Слід зазаначити, що вистава за твором Олеся Гончара, поставлена ще у 1975 році, є легендою заньківчан. За словами головного художника театру Мирона Кіпріяна: «“Прапороносці“» – то була справжня перемога Івасюка як композитора-симфоніста. Вистава не була схожа на жодну з попередніх у нашому театрі. Бо дією рухала музика – вона імітувала бої, вона розширювала слухачеві і світ героїв спектаклю, бо промовляла часом більше, ніж слова, вона цементувала виставу».
Також взаємодія актора з залою відбулася у сцені, коли режисер вистави (Олександр Норчук) зі своїх рук передає в руки глядача уявну Шевченківську премію Івасюка.
А виголошений М. Дроботом перед першим рядом глядачів фінальний монолог Івасюка стає немов діалогом митця, якого знищили у 1979 році, з нами сьогоднішніми.
Напевно, говорячи про будь-яку тему, постать, біографію, режисер має не забути про події сучасності. Тож, у «Червоній руті» присутній перегук з нашою реальністю. Використання відомих нам фраз, таких як: «Какая разница на каком языке?» (питає Івасюка Жукова); «А вы и дома на УкрАинском общаетесь?» (запитання до Івасюка однієї з росіянок на фестивалі). Також у виставі «Червона рута» є просвітницька місія, тому з нею заньківчани гастролювали в Дніпрі, Одесі, Рівному, Вінниці та інших містах. До того ж ця вистава є інструментом відновлення історичної справедливості та нагадування про українських митців, яких всіма силами знищувала система радянських часів.
Тож, режисер згадує і нас сьогоднішніх у цій виставі. А глядацька підтримка та зацікавленість створює атмосферу згуртованості та об’єднання акторів і глядачів навколо відомої нам знакової постаті.
Крізь всю виставу проходить символічна амбівалентність юнацьких мрій та дорослої реальності, радості та туги, добра і зла, містичного та світлого начал, свободи та системи, відданості та зради, рідного та чужого, вінця лаврового та вінця тернового.
Світлини Анастасії Пироженко та Руслана Литвина