«Беларусь — гэта будучае Беларусі. Быццам, нас яшчэ няма, але мы не можам не нарадзіцца» — В. Шпарага
Вистава «Мова Х». Експерементальний театр «Голова-Нога». Інститут журналістики БДУ (Мінськ. Білорусь).
Режисер — Олексій Стрельніков
Автор — Вальжина Морт
Про появу маніфесту Лесь Курбас писав: «Запевне, простеживши історію мистецтва і історію життя, можна знайти такий закон (я цього не пробував перевіряти), що кличі, тобто гасла, які ми розуміємо в даному разі як цілі системи й цілі теорії, — вони беруться не тільки як конечний наслідок, вияв даного світовідчування, усіма засновками, що його будують, але перш за все є наслідком певної потреби, не тільки внутрішньої, як певного біологічного закону, але й зовнішньої потреби, вірніше, певної нестачі».
Введення. Без мови немає народу
гэтай мовы не існуе,
яна нават ня мае сыстэмы.
зь ёй размаўляць немагчыма,
яна адразу б’е ў морду,
нават на сьвяты.
На противагу набридливим, закостенілим академізмам, патосним штампам і класичним театральним дилектизмам публіці пропонують експеремент. Він завжди, буде відрізнятися від всього іншого. Хай і не нестиме абсолютну новизну, однак пропонуватиме альтернативу. Тому, сьогодні про маніфест «Мова Х» («Білоруська мова» автор Вальжина Морт) і приклад сучасної форми білоруського експеременту – театр «Голова Нога» (режисер Олексій Стрельніков).
«Мова Х» — це вистава-ритуал. Глядачу пропонують прожити цілу історію-сповідь білоруського народу як дитини і народження дитини-мови (білоруської) заново. Бути присутнім при родах і зрозуміти наболілу мікротему народу білоруського. В глобальному розумінні — це макротема, що стосується всіх пострадянських, постравматичних країн колишнього СССР.
«Мова Х» — це вистава—маніфест. Ідею вистави можна визначати по—різному, тому що трактування і аналіз цієї постановки не піддається стандартам. Така вистава істотно відрізняється від публічних виступів—претензій на пророкування майбутнього. Визначаючи характер постановки, варто наголосити на тому, що цей спектакль не просто констатує проблему рідної мови, яка практично вийшла з вжитку на території Білорусі. Це не лише узагальнення наболілого, конфлікт інтересів чи тема поколінь.
Колискова. Зачаровані
Нині вистава—маніфест «Мова Х» режисера Олексія Стрельнікова провокує. У цьому і полягає «нове мистецтво», до якого так тягнеться інтелектуальний, елітарний глядач. Однак важливо, що провокує вона не епатажністю, трешем, а правдою і ритуалом.
Це концептуальний театр, в якому режисер інтерпретує текст як хімічні формули. Оскільки усі інгредієнти—актриси є звичайними молекулами, то дана речовина (вистава) — це складна хімічна сполука. Акторики мають однаковий склад в сенсі: психологічний, технічний, емоційний посил. Їхні рухи і динаміка ідентично поєднуються із словами. 7 коротких епізодів — це 7 тем, які разом утворюють цілісне рішення.
Світова гра. Виголошення
за тваімі межамі, мая краіна,
пачынаецца вялізны дзіцячы дом.
і ты вядзеш нас туды, беларусь.
можа, нарадзіліся мы бяз ног,
можа, ня тым багам молімся
Світова гра за першість. У кожного вона своя. Ірраціональний світ візій режисера і акторів є по своєму дійсним (реальним). Однак цей світ є тайною, яку відкривають творці глядачу. У виставі немає героїв-персонажів, немає театру як такого. Тому це своєрідний антитеатр, про який ми чули вже не один раз (антип’єси Самуеля Беккета чи Еженіо Йонеско).
В широкому розумінні ідея «антитеатру» має позачасовий характер. Так, ніби, все відбувається в минулому і майбутньому одночасно.
Підлітковий вік
Це протиставлення сьогоднішній добі, тому присягати на вірність якійсь традиції просто неможливо. Режисер спробував інтерпретувати текст Вальжини Морт і це дійсно вийшло дуже добре.
Детеатралізація і ретеатралізація театру як такого. Нічого нового. Але зіставити ці тенденції важко. Режисеру вдалося поєднати текст, простір, знаки і символи. Утворився класний обертовий рух навколо глядача.
Чотири актриси (Катерина Чекатовська, Катерина Карпицька, Поліна Адашкевич, Христина Грекова) існують у запропонованому просторі, що не є театральним. Звичайна світла кімната, білі стіни, без театрального світла, без надмірності пафосу і без натяку на театр. Тому, поняття «театр» зникає при зіткненні з акторами. Натомість, ми стикаємось з чистою естетикою, зіштовхуємось зі словом, що торкає наше нутро.
твая мова такая маленькая,
што яшчэ й размаўляць ня ўмее.
а ты, беларусь, у гістэрыцы,
табе ўсё здаецца,
што акушэркі пераблыталі скруткі.
што ж табе зараз карміць чужое дзіця,
сваім малаком паіць мову чужую?
Аналізуючи поставу «Мова Х», можна зіставити лише деякі тлумачення, що демонтрують недостатню конкретність визначень. Це і дозволяє говорити про домінантні тенденції театру сьогодні.
Ми повертаємось до коріння, в даному випадку мови як національної складової народу. В сенсі прочитання інтерпретації цієї вистави, виникає у голові безліч компонентів, які можна вкласти у одну формулу (форму).
Ця вистава «Мова Х» — ряд символів, метафоричних знаків і стрибок в минуле і майбутнє одночасно.
Результат
гэтай мовы не існуе,
яна нават ня мае сыстэмы.
зь ёй размаўляць немагчыма,
яна адразу б’е ў морду,
нават на сьвяты.
Оновлений авангардизм присутній у поставі «Мова Х». Цей театр заперечує «реалістичну» естетику. Відчутно створює тенденції соціального протесту. Хаотичність руху, динаміка і слово у виставі розглядається як фундамент. А на ньому вже будується наше сприйняття реальності — концепції і характеру.
Вплив на публіку заради «пробудження» і переходу зачарованого сну до здорового глузду. Тому, хочеться говорити про цю постановку, як про прагнення зруйнувати міф, повалити авторитет, знищити звичайну позицію (нічого не можливо змінити).
Вистава «Мова Х» — не є тотальною зміною свідомості, а є лише шансом відійти від системи. Акторів постави не можливо позиціонувати як субєкт чи обєкт, адже у кожного з них немає чітко вибраного призначення, але існують вони в одній системі координат.
Вистава—маніфест «Мова Х» — це квазіестетична історія. Це агонізм як прагнення принести сьогоднішнє в жертву для майбутнього як переродження, реєнкарнація, встановлення нових основ.
Фотографії: Tanya Haurylchyk
