Режисер – Бен Гаррісон
Декорація і костюми – Алі Маклорен
Моновиставу «Кравець з Інвернесу» шотландського театру «Dogstar» (режисер – Бен Гаррісон) навряд чи можна назвати театральною постановкою в звичному чи шаблонному значенні цього словосполучення, адже вже з перших хвилин дії ти усвідомлюєш, що перед глядачем сторінка за сторінкою розкривається життєва книга історії маленької людини у великому світі, насичена подіями і переживаннями, вчинками та емоціями, які притаманні не лише головному герою, а й кожному із присутніх у глядній залі.
Мандри крізь минуле в майбутнє розкривають новий світ, в якому на долю однієї людини випало чимало перешкод на шляху до істини. Тим не менш, не дивлячись ні на біди війни, ні на вовків-переслідників, головний герой таки знаходить вихід, промінь світла серед непроглядної темряви історії, і приходить до самого себе, до своєї сутності, до європейця з українським корінням. Він – це кравець з Інвернесу. Він – це Метью Заєць.
Документальний театр, який, на жаль, недостатньо поширений на теренах театрального світу України, покликаний реконструювати на очах у глядача історичні події чи то минулого, чи то сьогодення, щоб в результаті кожен відчув себе причетним до цієї історії, пропустив енергію крізь себе, аби в фіналі прийти до єдиної істини.
Саме прийоми документального театру насичують потрібною атмосферою «Кравця з Інвернеса». Це стосується не лише тексту автобіографічного характеру, який, до речі, належить перу самого виконавця головної ролі, а й сценографії, невід’ємним елементом котрої є фото та відео проекція, що базується, в основному, на зображеннях географічних карт та старовинних світлин із власного, як можна здогадатись, архіву актора. Отже, таким чином закладено історичний фундамент вистави, який переносить історію п’єси безпосередньо на сцену.
Важливою невід’ємною особливістю вистави є її камерність, що і підсилює атмосферу затишку і тепла, ніби глядач знаходиться в тісній комірчині кравця з провінційного містечка. На сцені нічого зайвого ( декорація і костюми – Алі Маклорена) – робочий стіл головного героя із кравецьким приладдям, гардеробна підставка для вішаків, на якій висять різноманітні сорочки та куртки, що спершу сприймається як готовий витвір кравця, жіночий манекен для примірки сконструйованих моделей одягу і, головне – фон, натягнуте полотно, на якому, наче колаж, розміщується чимала кількість чистих білих сорочок і суконь. Цей фон можна трактувати з двох сторін: перша – білі елементи вбрання слугують чистим тлом для проекції, що, в свою чергу, трактується як безпосередньо функціональна роль. Тим не менш, глибша суть захована в другій стороні погляду на цей фон, що розкривається не одразу, лише в процесі драматичної дії, про це – трошки згодом.
Тема війни займає важливе місце як у розповіді, так і в житті самого актора. Кожний етап визначальний і, аби підкреслити важливість моменту, Метью Заєць вдається до своєрідних перевтілень: він звертається до вішаків із сорочками і мундирами, приміряє поетапно кожен, і таким чином на очах у глядача актор ніби заглиблюється в історію війни.
Тепер перед нами не сором’язливий кумедний кравець, а сміливий серйозний воїн, проте навіть його серйозність не допомагає остаточно визначитись для кого із держав, за яку він воює, він ризикує своїм життям. У кожного своя правда, кожна країна переслідує свої інтереси, проте, чи зважає вона на інтереси своїх громадян? Конфлікти, міжусобиці, війни наче зграя лютих вовків збирається навколо мирних людей, вона переслідує, залякує, дезорієнтує, витягує усі сили, аби загарбати і підкорити, аби насититись кров’ю ні в чому неповинних жертв.
Уся вистава – це втеча від вовків, гра в хованки, нескінченні мандри у пошуках кращого життя. Це гра на виживання, щоб в кінці віднайти себе у вихрі нескінченних життєвих подій.
Для підсилення ефекту перевтілення, актор змінює інтонації, акцент і навіть мову. Так, в сценах сучасного плину життя із нами розмовляє звичайний кравець з містечка Інвернес. Його мова жвава, емоційна з виразним акцентом англійської. Проте ось він згадує про своє минуле, про дитинство і актор вже говорить чистою польською мовою. Коли ж починаються його мандри у складі, то одного війська, то іншого, він розмовляє як російською, так і німецькою. Цікаво зазначити, що вперше чистою англійською мовою Метью Заєць говорить лише в сцені ліричного характеру, коли він згадує про кохану дівчину, що проводила його на війну.
Кожне таке перевтілення, зміна уявних масок, розкриває актора по-новому, насичуючи емоційними фарбами кожен образ, тим не менш, усі вони духовно гармонійно поєднані. Навіть не дивлячись на вимушені зміни, на гру заради виживання, заради пошуків себе, перед нами все ще цілісний образ, цілісна особистість, і не важливо чи це в даний момент вояка, чи кравець, чи хлопчик із давно загубленого дитинства.
На загальному тлі війни промальовується тема людських доль, яка в тексті закладена між рядками. Аби її підсилити, режисер і вдається до прийому переодягання, описаному вище, і саме тут важливим елементом є колажний фон, на якому відбувається проекція фото та відео. Окрім саме цієї практичної функціональної ролі, ці білі сорочки і сукні є своєрідним уособленням загиблих людських душ, втрачених війною, загублених в історичному плині часу. Підсилює цю тему лейтмотив вірша, який читає закадровий жіночий голос, про сукню, як спомин минулих років.
Спершу вірш звучить польською, відсилаючи глядача у споминах до першого періоду життя героя в маленькому польському містечку. Ближче до кінця вистави вірш знову звучить, але англійською, як спомин про минуле у теперішньому. І ця біла сукня, як символ втрачених років, втраченого покоління, що залишилась білою та чистою у спогадах людей, хто пережив усі біди того страшного періоду, є єдиною ниткою, що пов’язує час і не дає згаснути полум’ю пам’яті. Ніхто не забутий. Нічого не забуто.
На прикладі зламаного життя однієї маленької людини у виставі звучить трагедія людських доль в найглобальнішому масштабі. Від білих сорочок на фоні погляд мимоволі зісковзує на музиканта, одинокого скрипаля, що тихо приникнувши сидить на стільці у правому кутку сцени. Вбрання музиканта складається із елементів одягу із фону: біла сорочка і тьмяно-сині штани.
Скрипаль постійно знаходиться у зв’язку із актором, наче його інструмент є невід’ємним із душевними переживаннями головного героя. Він виконує не лише просту функцію музичного оформлення, награючи, то відомі народні пісні, зокрема і польські, то створюючи шумові ефекти, одинокий скрипаль – це наче тінь самого героя, його особистий ангел, який бачив життєву історію бідного кравця від самого початку.
Він бачив біль, бачив розпач, відчував бажання жити і підтримував цей запал у серці героя. Скрипаль постійно присутній на сцені від початку і до кінця вистави, як і цей янгол присутній в житті Метью Зайця, в його історії від терен Польщі до сучасної території Шотландії. І саме музика ще більше підсилює атмосферу ностальгії за минулим, вона є невід’ємним елементом загального композиційного вирішення вистави, наче відголосок душі з трагедії минулого.
Герой постійно знаходиться в пошуку себе, розповідаючи свою історію. В процесі розповіді змінюється і темпоритм вистави, задаючи динаміку, таким чином, глядач ніби сам крокує по відрізкам часу, по територіям, по споминам і лише головний герой керує розвитком цих мандрів. Усе різко змінюється лише в сцені, коли, не очікувано, актор сідає на свій робочий стіл і, продовжуючи шити піджак, роботу над яким він почав ще на початку вистави, різко замовкає і витримує паузу. І, витримавши напругу, він лише здивовано запитує: «Ви ще тут? Мені більше немає чого вам розповісти.». В цей момент ти розумієш, що не брак інформації змушує його перерватись, а переживання, які він відчув в процесі розповіді. Він згадує про теперішнє, намагаючись забути про минуле і боячись думати про майбутнє. Він ніби мовчки задає собі питання: чи визначився він, хто він є насправді?
Тим не менш, бажання знайти відповідь знову штовхають героя до нових пошуків і історія продовжується далі.Так, крок за кроком, втікаючи від «вовків», Метью Заєць наближається до сьогодення. Начепивши на себе ярлики минулого, які, можливо, колись і могли дати якесь визначення, як от єврейська зірка чи пов’язка на руку у вигляді чи то польського, чи то українського прапору, він все ще піддається сумнівам.
Лише робота над давно початим піджаком змушує його відволіктись від обтяжливих думок. Цей піджак – наче модель самого Метью, модель його душі, його життя, яке залежить лише від нього, адже, як гласить велика істина: ми самі творці своїх доль. І він вдягає на себе цей піджак, він нарешті знаходить себе і приходить до висновку, що пошуки минулого важливі, але життя сьогодення залежить тільки від нього. Він сам в праві визначитись ким він є насправді. Позбавившись масок, пристосувань,що диктувало досі йому життя, герой знаходить самого себе, а разом з тим – і свою історію.
«Кравець з Інвернесу» – це не просто розповідь, це не просто сповідь чи спогади, це і є саме життя, пронизане біллю і розпачем минулого, радістю і щастям теперішнього, надією і вірою майбутнього.
Це синтез почуттів та емоцій, подій та вчинків, дій та роздумів. Крізь призму діалогу з глядачем, без вдавання до театральності, звучить діалог героя із самим собою, з йому відомим «Я», з «Я», про яке він здогадується і з «Я», яке він намагається віднайти. Він сам творець свого життя. Він – це Метью Заєць. Він – це кравець з Інвернесу.
Фото з сайту http://krlife.com.ua
