Переклад – Олена Петрів
Режисер-постановник – Володимир Петрів
Сценографія – Сергій Ридванецький
Художники по костюмах – Володимир Петрів, Анна Пілюгіна
Звукорежисер – Надія Устянчук
Художник по світлу – Дмитро Усик
Помічник режисера – Микола Савчук
П’єси Мартіна МакДонаха дуже об’ємні, глибокі, себто змістовно наповнені, таким чином, що їх можна прочитати як завгодно – в дусі чорної комедії чи драми, мелодрами чи трагіфарсу, все залежить від людини, в даному випадку – режисера Володимира Петріва.
МакДонах моделює гіркий абсурдний світ, виходячи з достовірних знань справжніх обставин існування персонажів, особливостей мови і звичок.
Його історії-притчі проростають із побуту, соціальних умов, відірваності героїв від світу, цивілізації. П’єса «Каліка з острова Інішмаан» багатогранна як саме життя.
Постава Рівненського академічного українського музично-драматичного театру «Каліка з острова Інішмаан» відчитана Володимиром Петрівим – режисером, як «ірландська комедія».
Постава сама по собі автотекстуальна, проте режисер вніс певні корективи щодо інтерпретації тексту. Америка, у поставі, це образ романтичної мрії, до якої прагнуть торкнутися герої, наче самі себе заспокоюючи, вони щораз повторюють фразу : «Мабуть Ірландія не така вже й діра…» та додають іноді абсурдні та смішні факти такі як – «…якщо сюди приїздять голлівудські режисери» «…якщо сюди повертаються каліки» і т.д. Тим самим режисер виділяє незначну авторську репліку, котра несе комедійне навантаження та надає їй іншого характеру, іншого звучання – драматичного.
Режисер вибрав шлях інтерпретації даної п’єси за принципом комедії характерів, оскільки, очевидно, здійснював новаторські пошуки не на території жанру, а ідейності п’єси. Тому це поставі певною мірою зіграло не на руку – замість ансамблевості акторів, котра творить атмосферу жаху, «краю світу», передає бездоганно гострий гумор, без тіні посмішки на обличчях, глядач, натомість, отримує побутово-комедійні образи, в дещо ТЮГ-івському стилі, що працюють самі на себе. Таким чином постава втрачає глибину та серйозність. Проте несподіване ідейне рішення цілком і повністю забороняє однозначно констатувати не вдалість чи то банальність постави. Також не можна однозначно сказати, що акторські роботи не вдалі, зокрема потрібно віддати належне актору, що виконував роль Біллі(Ігор Ніколаєв) – його каліка настільки правдивий та натуралістичний (пластика рук, ніг, міміка обличчя, затинання), що не викликає сумнівів, а психологічна гра тільки допомагає творити образ. Персонаж Ігора Ніколаєва розвивається протягом цілої вистави, тобто наявна перспектива ролі. Натомість з приводу інших акторів, то вони на жаль дещо перебільшували з деформацією пластики та модуляціями голосу, а їхня манера гри вирішена в комедійно-побутовому ключі. Зокрема динаміка персонажу Хелен (Катерина Лапіна) вирішена в стилі нинішніх молодіжних серіалів, що, як на мене, не зовсім відповідає духові 30-х років ХХ століття. Темпоритм постави розмірений, життєподібний, тобто актори діють в теперішньому часі, живуть тут і зараз, а їхня спілкування пряме. Щодо стосунків між самими акторами, то вони на жаль позбавлені ансамблевості і кожен з них зосереджений на своєму персонажі.
Простір, створений Сергієм Радванецьким, побудований за принципом «павільйону» і являє собою три стіни (імітація старої дерев’яної хати), що представляють розгортку кімнати в глибині, обставлену побутовими речима – стіл, сервант, прилавок, полиці заставлені горошком, ваги, вішалка, скриня та ін. Уся постава вирішена у реалістичному, більше того – натуралістичному ключі, про це свідчать такі деталі побуту як – праска, ваги, брудна скриня, об яку, здається, роками човгали ногами, розбиті яйця. З усіх предметів можна виділити два знаки – хрест на стіні і модель маленького човника над кімнатою, проте якщо перший символ ще якось обігрується акторами, то другий просто використаний як знак і більше ніякої функції не виконує. Для підтримання атмосфери «діри», Богом забутого місця використана темна гамма кольорів, точніше сказати – пастельна, наче все навколо у сепії – стіни, меблі, одяг персонажів. Ця монохромність відносить до самого типу життя персонажів – протяжного, одноманітного.
Сам простір замкненого середовища все ж розріджений дахом, який складається з балок. Це надає сценографії повітряності, створює певне асоціативне враження відкритості, присутності «виходу». Проте він(дах) все ж не працює на художню картину вистави, не повністю зреалізований, хоча й позбавляє поставу абсолютного натуралізму і перетворює все, що вище нього на позасценічний простір. Однак світло, що протікає через просвіти балок не є теплим і нажаль, не надто впливає на атмосферу вистави.
Справа на авансцені знаходиться абсолютно натуралістичний човен у якому, за п’єсою, діти пливуть на Інішмор до голлівудських режисерів. Він символізує момент переходу, ініціації, певною мірою говорить про ризик, більше того – смерть. Завдяки затемненню глибини сцени, і проекції на човен зеленуватого світла, режисер переносить місце дії на причал. Зокрема, якщо вже зачепивши тему світла, то варто зазначити, що воно виконувало у поставі звичну функцію – вказує час і місце дії, певною мірою додає похмурості, проте є ще кілька сцен, у яких використана й інша світлова гамма, зокрема зелений колір – причалу, синє світло, що б’є з віконця у глибині сцени, а також у сцені «розмови» Біллі з мамою використана проекція жовтого світла.
Релігійна тематика, котра не фігурує у п’єсі, натомість яскраво представлена у поставі, сцени у яких вона зачіпається, дають змогу режисеру підкреслити стан душі героя, так репліка, про те, що один з братів викинув Біблію іншого в море наштовхує на думку про, до певної міри, гріхопадіння. Дерев’яний хрест, що висить на стіні магазину тіток Біллі, про який зазначалось вище, виражає то надію в душі хлопця, то навпаки зневіру. Окрім цього Біллі неодноразово гортає маленьку Біблію, що лежить у нього на полиці.
Щодо музики, то режисер використав повільну, спокійну інструментальну музику, котра слугувала переходом між діями або ж додає драматизму та слугує лейтмотивом.
Всі елементи дають змогу говорити про домінантну інтерпретацію твору – герої думають, що десь краще ніж вдома, шукають вихід, прагнуть змін, проте для них головними залишаються – чистота, турбота, доброта. Віддаленість від цивілізації дозволяє їм зберегти оті людські якості, хай і приховані під маскою грубості. Нестандартність цієї режисерської інтерпретації полягає в тому, що персонажі не тікають з діри, а переконують себе та інших, що це не діра. Володимир Петрів провів паралелі між Ірландією та Україною.
Фото з сайту театру dramteatr.com.ua
