Існує думка, що молоко може бути корисним лише в дитячому віці і з роками організм дорослої людини втрачає здатність до засвоювання молока. Однак, насправді користь його не знає обмежень віку, а випивши ковток кожен отримує свою долю при потребі.
Отже, чому зараз я пишу Вам про молоко?
В Одесі вже другий день фестивалю театрів «Молоко». Організатори взяли за ціль змінити думку глядача про театр. Що ж сьогодні актуально?
Тема першого дня: «Служити двом одразу». Саме так сьогоднішні події і події 40-х років ХХ ст. дуже тісно переплітаються. Служити собі і владі, дволично показувати переваги власні і цинічно обманювати марнослів’ям.
Вистава «Солодка Даруся» (Івано-Франківський театр ім. І. Франка) і «ROOD»(театр «Парадигмаріум» м. Київ) тісно зв’язані. Про переваги і недоліки.
Між молоком і театром можна провести паралель. Про це можна дискотувати, обговорювати і фантазувати. Однак сьогодні про театр і постановки.
«Солодка Даруся» — камінь би заплакав
Першою виставою, котра відкрила фестиваль стала інсценізація режисера Ростислава Держипільського «Солодка Даруся», драма на дві 2 дії за однойменним романом Марії Матіос.
Ідею я вирішила визначити цитатою з вистави: «Час такий». Люди завжди знаходять собі виправдання. Хтось може посперечатися зі мною, однак, людина здатна обирати, людина створює і руйнує. У виставі яскраво відображаються сім людських смертних гріхів. Тиранія і диктатура, яка приходить після вільного життя, завжди, супроводжується гнівом і кров’ю.
Кожен з акторів максимально показав свою майстерність, свою історію і свої гріхи. Колектив знайшов власні пристосування до персонажів і відтворив перед глядачем чесно, професійно, а головне якісно. Вміння володіти сценою, володіти глядачем і констатувати історичні факти як належне – це навики, що здобуті в процесі навчання, роботи і реалізації на сцені. Люблю полеміку, однак факт залишається фактом. Режисерська робота справді варта достойної похвали.
Мінімалізм у сценографії використано дуже вдало, тому що глядач спостерігаючи за дійством, вибудовує власні паралелі, знаходить контакт і співпереживає з персонажами вистави «Солодка Даруся».
Музичне тло цілісно існує з іншими засобами виразності. Жести супроводжуються грою на цимбалах, скрипки і дримби. Важко говорити про головні ролі чи другого плану, адже стандарти розчиняються у виставі. І кожен образ стає індивідуальним і особливим.
Пластичні малюнки дуету Марії ( актриса Надія Левченко) і Варвара (актриса Олеся Пасічняк) вражають не лише майстерністю і професійним виконанням, вони нагадують нам реальність.
В той час, коли Іван, Даруся, Матронка і Михайло мріють, грають на дримбі і тішаться, вони — пліткують, і не просто пліткують, а вносять у виставу справжній колоритний український гумор. Глядач отримує контрасні мізансцени.
Тому постановка «Солодка Даруся» носить не депресивний характер трагедії, це драма, це документальна історія наших батьків, яка сповнена радості і суму.
У світ ми приходимо з власним генофондом, однак, в який час ми народжені, таку маємо і долю.
Вистава зроблена у ретроспективі, однак, завдяки вмінню режисера вона інтригує глядача і поступово розкриває подію за подією.
Хтось не любить класики, комусь не подобається сучасність, але у цій виставі є золота середина. Її може дивитися дитина і дорослий.
Простір поділений на два майданчики, саме в такий спосіб режисер показує конфлікт світів, моральних цінностей, конфлікт особистостей, конфлікт влади і народу.
Останні події в країні заставляють замислитися над історичним перепетіями. Митці ідуть в ногу з ситуацією, однак частина творчих колективів не досконало володіє емоціями і не завжди подає правильно проблему. Одні зловживають нинішньою ситуацією в країні, інші в той час творять майбутнє.
Постановка Ростислава Держипільського «Солодка Даруся» на сцені вже понад сім років, тому про таке мистецтво хочеться говорити як про якісне і справжнє. Вистава наповнена смисловими, словесними і візуальними особливостями, що дає нам всі шари розуміння і заставляє проаналізувати історію, своє минуле вникнути в сьогоднішнє і прочитати підтекст.
«ROOD» — психоделіка сьогодні
Проек вуличного дійства «ROOD» Олексндра Журавля — це хижий і не задоволений погляд з середини війни. На вулиці відбувся показ театру «Парадигмаріум».
Про що власне хотів поговорити митець з глядачем до кінця залишається незрозумілим. Пісок, конструкція з драбин і дощок створює місце подій війни. Однак, учасники, котрі взяли участь у майстер-класах приїхали з цілої України, вони різні: любителі і професіонали, експериментатори і звичайні діти.
Однозначно це досвід і Україна потребує урізноманітнення театрального простору. Однак ця постановка виявилась багатозначною не для масового глядача. Це камерний перформенс, де сценарій як такий відсутній.
Мистецтво є красивим, а є потворним. Мистецтво є класичним, є сучасним. Тому, важко окреслити і дати оцінку постановці «ROOD». Погляд режисера є не до кінця вдало відшліфований і поданий, звичайно, це стосується самого показу.
Однак, тема війни як неестетичної краси відображено на лицях, костюмах і в діях учасників. Борсаючись у піску і обливаючись водою я побачила розгублені обличчя інтерпретаторів, а не персонажів. Постановка затягнута деякими сценами, суцільний хаос і абсурд на майданчику не дозволяє глядачу побачити ідею, якій бракує засобів виразності.
Проект не висвітлює пошуки, не дає відповіді, а лише запитання. До кінця ми залишаємось на роздоріжжі. А що далі?
В певні моменти дійство нагадало постапокаліпсис: распіратори, маски, анархія і видумані вожді. Під музику Infected mushroom (синтез психоделічного трансу та електронної музики) глядач спостерігає за хаосом. Що ховається за цим хаосом? Українська війна, людські страждання чи психоделія? Гіперболізовані крики і біганина «туди-сюди» дуже сумнівно показує позицію самого автора і виконавців.
Однозначно це експеримент, тому говорити про хороше чи погане важко. В Україні існують багато заангажованих думок, поглядів, стереотипів.
Людям важко сприймати таке мистецтво, не всі думають образним мислення, не всі вміють фантазувати, тому я все ж таки думаю, що цільова аудиторія цієї постановки особливий глядач, що любить нові принципи, нові тенденції і новий спосіб вираження.
Тому фестиваль театрів «Молоко» дає можливість відчути щось нове.
Далі буде…
Фотограф фестивалю Олександра Шукліна
