Частина 1. Погляд в минуле і в майбутнє. Краса і потворність в образі війни
У кожного з нас є історія, яку хотілось би побачити на сцені, у кожна з нас є мрія зіграти в ній роль. Спробувати може кожен, рішення бути за кулісами чи у глядацькому залі є вашим. Життя дане нам у кредит і кожен його проживає так як вважає за потрібне.
Фестиваль театрів «Молоко» дає можливість глядачу побачити різні формати, різні втілення на сцені.
Тема другого дня фестивалю театрів «Молоко» – істина у дрібницях. Хтось обдумує своє життя через красу природи, хтось не може натішитися матеріальним світом, а хтось створює власний світ через театралізовані ролі.
«Наркоманська» казка чи непорозуміння з автором?
Першою дитячою конкурсною виставою фестивалю представлений «Їжачок в тумані» Студія 5.1.
Моє перше знайомство з Їжачком і Ведмедиком, як і у багатьох інших почалося в дитинстві з мультфільму. Це філософська казка, наповнена атмосферою роздумів про життя, масою епітетів, зворотів, метафор і простоти у словах.
Вистава «Їжачок в тумані» створена «Студією 5.1» (м. Київ) немає в собі цілісного акторського, режисерського, художнього рішення. Вона розбита, не формує думку автора, а озвучений якісний матеріал акторами заставляє визначити її жанр як абсурдну чи навіть «наркоманську» казочку.
Музичне тло вистави не співпадає з роботою на сцені, проблема в тому, що режисер не зміг донести філософії маленького Їжачка, естетичної краси його внутрішнього світу і погляду на середовище.
Грим нанесений на обличчя персонажів сильно контрастує з образом безтурботних мешканців лісу, візуально це нагадує швидше жахи депресивних персонажів. А маска Їжачка (актор Тимур Бурлака) схожа на маску музикантів із «Slipknot».
Проблема, мабуть, ховається набагато глибше ніж здається на перший погляд. Конфлікт внутрішній і зовнішній. Актори не змогли знайти пристосування до власних образів, вони лише ілюстративно і словесно зобразили мешканців лісу.
Метафоричний підтекст самого автора – це пошук себе, пошук істини і життя після смерті, а не банальні запитання: «Що ти робитимеш як мене не стане? Що коли мене не буде?».
Я багато разів уже говорила про дитячі вистави і кожен раз я наштовхуюсь на те, що дитина – це окремий світ, який інколи важко зрозуміти. Але дитину не обманиш. Вона сприймає картинку і слова не просто через костюми, іграшки і веселу музику.
Дитина – фантаст. Якщо її не надати можливості фантазувати, вона залишиться обманутою.
Режисер не взяв до уваги внутрішнього світогляду дитини, тому вийшло непорозуміння. Ніякого інтерактивну не було, не було й цікаво зроблений ролей. А туман став просто наївною білою тканиною як обгортка від дешевої цукерки.
Не можна говорити з дитиною про те, що сам до кінця не розумієш.
Театр – це доволі складне на перший погляд поняття, але якщо до нього підходити з душею і професіоналізмом, кожна історія стає вишуканим творінням мистецтва.
Кожній тварі по парі
«Аз єсмь тварь…» за жанром притча, філософські роздуми про потойбічне життя після смерті. Сучасний драматург Віктор Понізов шукає істину життя, подає екзистенційні проблеми людства. Постановка «Аз єсмь тварь…» «Театру Перуцького» (м. Одеса) – це стоєрідна життєва позиція, одна з багатьох нерозгаданих філософський запитань.
Мінімалізм у просторі часто стає запорукою успіху у виставі, коли темою, ідеєю і проблемами є роздуми про життя. А режисерські замальовки і мізансцени дають привід зусередитися на тексті. Такою, мабуть, була ціль режисера і акторів постави.
Вистава розрахована не на масового глядача, більшість людей ходять в театр за розвагами, відволіктися від побутових власних проблем. Тому постановка «Аз єсмь тварь…» – це камерне середовище, де глядач має бути близьким до теми, здатним задуматися над текстом і зрозуміти істину підтексту.
Проблематика постановки – гріхи і пошук каяття, через саркастичну іронію. Справа не у віросповіданні, а в людяності і в гуманному відношенні до природи, до людей і до самого себе.
Це своєрідна сповідь людини, що застрягла у безвимірному просторі. Часто люди обдумують про час, про матеріальне становище, про майбутнє. Що робити, коли особа потрапляє у ситуацію, коли ні часу, ні грошей, ні відповіді на запитання немає? Аналізувати своє життя, згадувати погане і робити висновки сам для себе. Всі ми тварі і кожен знаходить собі подібних «тут» чи «там».
На сцені лише стіл, застелений чорною тканиною, за ним з лівої сторони сидить чоловік у білому діловому костюмі, а в правому кутку стола чоловік у чорному. Зрозуміло стає хто жертва в кінці вистави.
Цікавим рішенням є образ УОВеВеГе (актриса Єлена Шаврук) – безформна особа, яка допомагає розкаятися персонажам. Її ціль і завдання окреслено доволі вдало. Вона зображає школярку, котра покінчила життя самогубством, проститутку, маму і собаку. Це тіло здатне до трансформацій, легке перевтілення з образу в образ і нічого лишнього.
Вистава несе характер філософії і абсурдності життя. І це лише один із варіантів вічного буття душі.
Все продається, любов, мистецтво, планета Земля, ви, я, особливо Я (Фредерік Бегбедер)
Третьою виставою стала постановка «Місьє Амількар, або чолоків, який платить», студія «Театральний проект» (м. Дніпропетровськ). Це драма французького драматурга Іва Жаміака.
Неодноразово режисери пробували втілити цю п’єсу на сцені. Однією з вдалих постановок є варіант «Tout payе, або Все оплачено» — комедійна вистава в постановці московского театра Ленком, за жанром чорна комедія положень. Постановка Ельмо Нюнгена (Естонія), режисером стала Інна Чурікова.
Однак, зараз про постановку дніпропетровської студії «Театральний проект».
На сцені розігрується одна історія нещасного бухгалтера, який за своє життя не мав сім’ї, найкращого друга і звичайного щастя. Його ціль – купити собі справжнє життя шляхом власного театру (актриса, нещасний художник і журналістка).
Любовні перепетії, скандали, банальний гумор, непорозуміння та безліч побутових дрібниць є у цій виставі.
Однак, щодо самих образів, є безліч запитань. Я люблю якість і професіоналізм. Що робити і як аналізувати, якщо це відсутнє у театрі?
Французькі мотиви, уривки з пісень, музичні замальовки співачки Zaz не несуть смислового навантаження. Це вистава розрахована на масового глядача, де рішення художника і режисера далеко неідеальне. Багато всього і ні про що. Надмірна театральність,безліч декорації і жести не виправдовують виставу. Матеріал цікавий, але недокінця зроблена вистава залишає за собою лише прелюдію.
Є певні нюанси і недоліки у головного персонажа Місьє Амількара. Він не розвивається протягом вистави, його сценічна мова не долітає до глядача. Він серйозний, хай буде впевнений, але складається враження, що він не розуміє своєї ролі у виставі.
Щодо костюмів, то існує конфлікт тексту і візуального оформлення. Текст поданий як класичні репліки, з надмірним застарілим патосом, а от костюми сучасні.
Тому до кінця не можливо зробити висновки. Хто перед нами? Які запропоновані обставини? Який час і формат представлений глядачу? Ідея зрозуміла, однак рішення є просто недопрацьованим.
Театр – це доволі складне на перший погляд поняття, але якщо до нього підходити з душею і професіоналізмом, кожна історія стає вишуканим творінням мистецтва.
Тому фестиваль театрів «Молоко» дає можливість відчути щось нове. А likes? За вами, читачі і глядачі.
Далі буде…
Фотограф фестивалю Олександра Шукліна
