Рецензія з акцентом на ролі Біллі у виконанні Антона Гусака у виставі «Каліка з острова Інішмаан» режисера Степана Пасічника за п’єсою Мартіна МакДони у Харківському академічному драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка
Влітку 2023 року на основній сцені Харківського академічного драматичного театру імені Т. Г. Шевченка з успіхом відбулися закриті передпокази вистави «Каліка з острова Інішмаан» у режисерській версії Степана Пасічника. Вже третю в своїй біографії постановку за однойменною п’єсою ірландського драматурга Мартіна МакДону режисер, на жаль, тоді не зміг показати широкому театральному глядачу (Обласною військовою адміністрацією були запроваджені обмеження на покази вистав у приміщеннях, не обладнаних бомбосховищами). Наприкінці квітня 2025, майже два роки потому, вистава була поновлена і єдиного разу зіграна як офіційна прем’єра у ТКЦ в приміщенні ХНАТОБа. Через підійняту оренду цієї безпечної сцени надалі показувати виставу в цих стінах Театр ім. Т.Г. Шевченка собі дозволити не міг. Тож, шлях харківського «Каліки з острова Інішмаан» до свого глядача у воєнний час виявився утрудненим.
Персонажі п’єси живуть на маленькому, загубленому ірландському острові, де всі знають одне одного, водночас люблять, ненавидять і знову люблять. Ті, хто мріє залишити Інішмаан, не до кінця усвідомлюють, які наслідки матиме для них розлука з островом. МакДона майстерно розкриває абсурдні взаємини між мешканцями Інішмаана через мінливість людських почуттів – від жалю до нещадного сарказму щодо ближніх. Такий алегоричний прийом визначає характерну стилістику всіх його драматичних творів.
Актуальність режисерського прочитання п’єси Степаном Пасічником проявляється через дії та вчинки персонажів, приречених від народження існувати у реаліях замкненого простору. У їхній свідомості десь далеко існує зовсім інший життєвий уклад, про який на острові вони можуть лише мріяти. У спектаклі порушується тема народу, який звик вважати себе малою групою населення, що мешкає на священній території своїх предків. У кожному з них на генетичному рівні закладено страх перед майбутнім без звичних кордонів.
Волею долі найбільш розумний і водночас найбільш талановитий юнак отримує шанс змінити свою біографію. На запрошення голлівудської кінокомпанії каліка Біллі вирушає до Америки для участі у зйомках фільму про ірландських рибалок. Йому випадає нагода побувати на материку, але болісно усвідомити, що він, і всі мешканці Інішмаана сприймаються цивілізованим світом як дивні постаті архаїчного минулого.
Діалоги персонажів на перший погляд видаються відстороненими від зображуваних подій та не мають очевидного інформаційного навантаження. Однак автор свідомо використовує характерний літературний прийом, необхідний для передачі важливих експозиційних фрагментів, розкриваючи при цьому широкий історичний контекст. Для цього МакДона вводить у сюжет двох жінок, які здатні вчасно отримувати та ділитися інформацією, проте не можуть вплинути на перебіг подій. У складі, який мені вдалося подивитися це були, Кейт (Майя Струннікова) та Ейлін (Тетяна Петровська).
У виставі Степана Пасічника функція персонажів Кейт та Ейлін виразно окреслена сценічними атрибутами, які несуть алегоричний зміст, поєднуючи реальність із художньою умовністю. Символи часу та простору – годинник і поштова скринька – не просто елементи сценографії, а й драматургічні маркери, що відображають циклічність подій, невідворотність очікування та неминучість долі. Вони формують концептуальну основу вистави, позначаючи межі існування персонажів, їхню прив’язаність до місця та плинність подій.
Кейт і Ейлін виконують важливу драматургічну функцію – підтримують жанрову специфіку вистави, що балансує між глибокою психологічною драмою та елементами трагікомедії. Їхні сцени вибудовані як наскрізна лінія, розроблена режисером відповідно до суворої причинно-наслідкової логіки – від початку драматичної дії до фіналу, підкреслюючи невідворотність розвитку подій. Актриси, які виконують ці ролі, формують темпоритм сценічної дії, акцентуючи увагу на глибокому опрацюванні внутрішніх конфліктів персонажів. Кейт та Ейлін постають знаковими фігурами, через які розкриваються теми самотності, розчарування та надії, що ледве жевріють.
Загальна інтонація дійових осіб ґрунтується на поєднанні стриманості та раптових спалахів сильних емоцій, що відповідає драматургічній специфіці творів МакДона. Персонажі існують у стані постійної внутрішньої напруги, яка проявляється у різкій зміні тональності: від буденної меланхолії до гострого саркастичного гумору. Актори майстерно передають багатошаровість характерів, демонструючи їхню залежність від замкненого простору та складних взаємин усередині острівної спільноти. Кожне слово, жест і підтекст стають засобами для розкриття внутрішнього світу героїв, чиї долі переплетені у жорсткій, але парадоксально зворушливій реальності, що оживає на сцені.
Спроба змістити акцент у бік трагікомедії, заявленої в афіші, проявляється у двох інтермедіях, які вводять елементи розрядки, покликані зменшити загальну емоційну напругу. Однак, незважаючи на їхню присутність, основна тональність вистави залишається стриманою, навіть аскетичною. Ці інтермедії радше сприймаються як ілюстративні епізоди, ніж повноцінні жанрові маркери, і надають значного впливу на загальну стилістику вистави. Ймовірно, це було свідомим рішенням – режисер залишає глядачеві право самостійно визначити жанрову домінанту, не нав’язуючи трактування.
Молодому акторові Антону Гусаку вдалося втілити роль Біллі без очевидних клінічних проявів. Він зосередився не на інвалідності персонажа, а на його внутрішньому світі. Біллі у виставі Степана Пасічника – передусім мрійник, людина, яка прагне вирватися із замкненого простору та свого оточення. У деяких сценах його тілесні обмеження впливають на можливості персонажа, проте його душевний стан залишається під пильною увагою актора.
У цьому внутрішньому протистоянні з самим собою зіграна вражаюча сцена хворобливого напівзабуття, у якій Біллі бореться з невидимим суперником і змушений поступитися йому перемогою. Однак у виставі він не нарікає на свою долю – він діє. Він терплячий, спостережливий, часто іронічний щодо самого себе. Актор акцентує увагу на завзятості та глибокому внутрішньому житті героя. Віднайдено органічний пластичний малюнок: рухи з легкою скутістю в різних жестах, які наприкінці активних сцен переходять у втому, що важко приховати. У трактуванні цього сценічного образу Антон Гусак створює персонажа, який не викликає жалю і не вимагає співчуття від оточуючих. Актор майстерно розкриває ключову ідею режисера – каліка з острова Інішмаан є єдиним, хто прагне побачити світ за межами острова. Саме це визначає головний конфлікт між Біллі та мешканцями острівної суші.
Біллі – юнак-каліка, у виконанні Антона Гусака тихий, розумний, виразно відмінний від інших. Його фізична вада парадоксально робить його духовно чутливішим. Він мріє полишити острів не просто так, а через мистецтво, через кіно. У його мрії про Голлівуд приховане щось більше, ніж наївне прагнення слави – це туга за світом, де він може бути зрозумілим, прийнятим, реалізованим.
Проте його шлях стикається з безжальною іронічною реальністю. Світ «там», за водою, виявляється не менш жорстоким, ніж острів «тут». Саме «тут» постає головне питання вистави: Чи здатна людина справді вирватися зі своєї внутрішньої ізоляції, чи лише змінюється географія, а самотність залишається незмінною?
Лише так можна відтворити живу людину зі своїми прагненнями, болем та надіями, а не просто зображати сумну долю бідного каліки. У певних сценах психофізичний стан затиснутої кволою оболонкою і обставинами людини все ж таки впливає на наше сприйняття цього сценічного персонажа. Кожна людина має комплекси, але як правильно передати їх на сцені? Адже, як не розглядай, Біллі притаманний глибокий комплекс жертви.
Однак молодий актор Антон Гусак майстерно пригнічує цей комплекс за допомогою оригінального художнього рішення – через тонкі прояви почуттів, що балансують між усвідомленням своєї вразливості та протестом проти неї. Виявляється, комплекс жертви у художній формі можна розкрити через тонкі поведінкові нюанси, не скочуючись у принизливу жалість до самого себе. Тоді Біллі перестає бути просто жертвою обставин – сам у собі він цілісна особистість.
У сценічному трактуванні Антона Гусака образ Біллі розкривається не через пряме страждання, а через спроби приховати, уникнути або перетворити свою вразливість на силу. Така концепція створює об’ємний, багатошаровий портрет персонажа. Іноді актор навмисне провокує насмішки, контролюючи їх очима Біллі, а іноді – мовчки зносить. Його сценічний стан демонструє контраст ритмів: моменти виснаженості змінюються різкими сплесками енергії, коли Біллі проявляє волю до життя.
Актор наполягає, що натура Біллі – образ не жалю, а глибокої людяності. У цьому стриманому, похмуро-смішному світі його душевна вразливість – головна перевага. Адже ніхто, окрім нього, не ставить ключове питання: що страшніше – залишитися на острові й мріяти, чи виїхати і зіткнутися з реальністю? Найтісніші сценічні взаємодії для Біллі у виставі пов’язані з Джонні Патінмайком та Хелен. Саме ці стосунки найбільше впливають на внутрішній світ героя і визначають драматургічну побудову ролі, яку дуже точно передає Антон Гусак.
Персонаж Джонні Патінмайк (Роман Жиров) із непростим, навіть суперечливим характером. У певний момент він відкриває Біллі правду про загибель його батьків. Але це не звучить як підтримка чи співчуття, точніше – як болісний удар. І хоч Джонні, можливо, не мав злого наміру, ця правда все одно відгукується в Біллі болем і образою. Раніше він жив із переконанням, що його батьки загинули трагічно, потонувши, і що це – одна з причин його сирітства, каліцтва і самотності. Але правда, яку повідомляє Джонні – що ті насправді вчинили самогубство, кинувшись у море, коли Біллі було кілька днів, – руйнує цю легенду.
Сцена з тітками, які пробовкуються про реальні причини гибелі батьків, дуже важлива для виявлення внутрішніх протиріч Біллі, адже саме тут він втрачає одну з останніх надій на те, що в його житті ще щось зберігається з любові. Тітоньки Біллі – Кейт (Майя Струннікова) і Ейлін (Тетяна Петровська) – не намагаються пом’якшити його страждань після одкровення Джонні Патінмайка, бо вони самі жили в брехні, яку вважали «менш болючою» як для себе, так і для хлопця. Вони роками приховували правду, щоб уберегти Біллі від ще глибшої травми. Але коли Джонні говорить це прямо, вони вже не можуть заперечити – лише підтверджують сказане, не наважуючись ані виправдати, ані обманути знову. Після почутого, актор (Антон Гусак) створює виразну паузу, яка показує внутрішній надлам: мовчанням Біллі ніби зупиняє світ навколо себе. Він розуміє, що навіть найближчі можуть завдати болю.
Інший важливий персонаж Хелен (Вікторія Орлова). Вона для Біллі наче втілення мрії, життя, чогось яскравого, але недосяжного. Її жорсткуваті жарти, експресивна лексика, грубувата поведінка, але водночас жива енергія викликають у нього сильні почуття. Біллі не розуміє, чи має шанс бути з нею, але дуже цього хоче. Ревнощі до Бартлі не просто побутова сцена, а точніше серйозний крок: Біллі через Хелен намагається зрозуміти, чи він узагалі спроможний бути коханим, чи спроможний бути чоловіком. Його бажання, страх, обурення, сором, усе це Антон Гусак дуже точно передає у своїй грі. Особливо зворушливо виглядає момент, коли Біллі ніби прощає Хелен, не тримаючи на неї зла, хоча й усвідомлює, що вона не буде з ним. Це – одна з найтрагічніших граней п’єси: ніхто не допомагає Біллі пережити істину. Усі – або мовчать, або жорстокі. І тітоньки, які здавались його єдиною опорою, виявляються нездатними захистити його внутрішній світ, хоч і люблять його.
Сцени – з Джонні і потім з тітками та сцена з Хелен відкривають перед Біллі правду, яка його глибоко ранить. Одна правда – про минуле (про батьків), інша – про мрію, яка не справдиться (відмова Хелен). Але саме через ці болісні переживання глядач краще розуміє Біллі – його самотність, прагнення до любові та правди, його внутрішню силу.
У фіналі вистави Біллі, долаючи скепсис і глузування закоханої в нього Хелен, постає ніби воскреслий Лазар. Ефектна сцена духовного відродження, що виривається з тлінного тіла Біллі, як фантасмагорична картина болісного очищення, – чи то приречений на смерть, чи то осяяний коханням, що зрушило його з внутрішнього сум’яття. Каліка, який іде, падає, піднімається, балансує, живе – і в цій тривожній невизначеності народжується не відповідь, а справжнє театральне потрясіння.
Гра Антона Гусака це тонка робота з емоціями – не показова, а дуже справжня. Його герой не плаче і не кричить, але ми відчуваємо, що він переживає. Це створює враження глибокої, складної особистості, яка бореться за себе, мовчки, але вперто.
Ймовірно, режисер Степан Пасічник вибудовує мізансценічний малюнок вистави, виходячи з психологічного стану Біллі, що, у свою чергу, дозволяє актору легко маневрувати настроєм персонажа у змінних інтер’єрах сценічного простору.
До того ж сценографія Тамари Левшиної сприймається не як традиційне оформлення дії, а як концептуальний сценічний простір, де кожен елемент набуває значення лише в процесі розвитку вистави. Спершу декорації здаються випадковими, проте поступово вони набувають конкретних функцій, перетворюючись на метафоричні координати сценічного світу.
Простір не схильний до механічної зміни інтер’єрів – він же готовий до появи акторів та їхньої взаємодії. Цей функціональний мінімалізм сценографії дозволяє глядачеві охопити кілька просторових планів одночасно, створюючи відчуття замкненого світу – острівного простору, де персонажі намагаються знайти мізансценічний прихисток.
Візуальне рішення вистави спирається на принцип аскетизму, що найвиразніше проявляється в монохромній гамі синьо-сірих тонів, які домінують у меблях, костюмах та реквізиті. Це підкреслює повторюваність життя героїв, їхнє занурення у буденну механічність існування.
Проте цей стилістичний мінімалізм не створює депресивного настрою, а навпаки – контрастує з енергією акторського складу. Їхнє прагнення наповнити персонажів індивідуальністю, виразити унікальність кожного образу, створює баланс між стриманою сценографією та внутрішньою динамікою вистави.
Таким чином, сценічна дія делікатно балансує між буденністю та глибоким психологічним змістом, розкриваючи людське існування через призму театральної умовності та режисерського бачення.
Постановочний прийом у цьому сценографічному рішенні забезпечує дієвий процес перетворення знакових форм і словесних значень на візуальні сценічні образи. У виставі 2023 року персонажів втілювали два склади виконавців: Ейлін (Тетяна Грінік, Тетяна Петровська), Кейт (Ірина Роженко, Майя Струннікова), Джонні Патінмайк (Роман Жиров, Кирило Лукаш), Біллі (Антон Гусак), Бартлі (Олексій Грідасов, Яків Озеров), Хелен (Вікторія Орлова), Малюк Боббі (Андрій Борисенко, Михайло Терещенко), мати Джонні Патінмайка (Людмила Захарчук, Лариса Луніна) та лікар Мак Шеррі (Дмитро Петров, Михайло Терещенко). В оновленій версії вистави 2025 року відбулися певні заміни виконавців. Через мобілізацію до збройних сил України припинили грати свої ролі у виставі – Дмитро Петров, Кирило Лукаш та Яків Озеров.
Вистава «Каліка з острову Інішмаан» є рідкісним випадком, коли акторський склад отримує приблизно однаковий сценічний час, що зобов’язує кожного персонажа висловлювати свою дієву лінію через розкриття другого плану ролі. Всі вони – мешканці острова, однотипні постаті, чиї слова звучать як автоматичні реакції. Їхня мова – жорстка, лаконічна, пронизана абсурдним гумором. Режисер навмисне підкреслює їхню нечутливість. Острів’яни живуть у просторі пліток та глузувань з приводу одне одного.
Саме підтексти привертають увагу глядача, натякаючи на приховані сенси у двозначних висловлюваннях, що спонукають персонажів до протидії. Цікаво, що при прочитанні п’єси Мартіна МакДона досить складно індивідуалізувати персонажів, але у виставі Степана Пасічника кожен виконавець створює виразний, самобутній сценічний образ.
Острів Інішмаан, площею 9 квадратних кілометрів, дійсно існує. Це найменший із трьох ірландських островів, де проживає 157 мешканців. Але вистава «Каліка з острова Інішмаан» не є розповіддю про реальних мешканців цього острова, а порушує значно глибші теми.
Інішмаан у постановці Степана Пасічника – це не просто географічне місце. Це простір, відокремлений від решти світу не лише фізично (водою), а й емоційно, культурно, соціально.
Мешканці острова живуть за суворими законами. Їхнє життя проходить у замкненому колі чуток, сарказму, дрібних радощів і великих образ. У цьому обмеженому світі все, що виходить за рамки звичного, сприймається з підозрою.
Такий острів стає символом ізольованої свідомості, простору, де неможливий розвиток, де будь-які поривання до свободи приречені на іронію та нерозуміння. Це середовище, де талант, мрія або душевна крихкість – не переваги, а привід для глузування.
Вистава не просто розповідає про життя на маленькому ірландському острові. Вона формує метафору ізоляції, самотності та відчайдушного прагнення до більшого світу. Інішмаан у спектаклі шевченківців – не мальовничий куточок Ірландії, а внутрішня пастка для особливо обдарованих персонажів.
Світлини Маргарити Корн
