Він не гарчить і не виє. Не сперечається. Бо хіба є у загнаного звіра та
мова й ті слова, щоб довести або хоча б пояснити щось «нормальним»
людям? У нього є лише «травматичний досвід» війни, біль від ворожості
так званого мирного життя та цілий жмуток нерозуміння – себе, коханої,
соціуму. Про це – вистава «Звір» за п’єсою Наталії Ігнатьєвої, прем’єра
якої відбулася наприкінці сезону на сцені Національного театру імені Лесі
Українки. Постановка народилася з читань сучасної драматургії «Україна.
Війна. Тексти» київського театру ProEnglish Theatre, а створили її режисер
Данііл Примачов та актори Денис Капустін (Дмитро), Юлія Прилуцька
(Катя, Тополя) і Руслан Мірошниченко (Ігор, Сурма, лікар, пацан).
Режисерська версія «Звіра» – сконденсована і скорочена порівняно з
оригінальним текстом. Утім ця конденсація працює на користь історії,
адже загострює драматизм, акцентує на лінії Дмитра й Каті, увиразнює
атмосферу напруги, яка існує між «мирним втомленим війною» соціумом
та воїном. Голоси цього соціуму – родичів, друзів, випадкових людей –
звучать у монологах і діалогах основних персонажів і теж впливають на
їхню поведінку.
Простір сцени оголений і мінімалістичний: стіл, стільці, вішалка з
кількома речами. Скажете, звичний студійний прийом? Можливо. А я
скажу: це ж реальні спартанські умови війни! Так, наші хлопці вміють і
п’ятизірковий люкс у бліндажі організувати, і цибульку вздовж окопу
посадити, але поза тим – вони ось уже десять років як ніхто інший знають,
що диван і телевізор – не головне в житті. Тож оці голі стіни й прості
функційні предмети в моєму сприйнятті – образ оголеного внутрішнього
світу головного героя, демобілізованого військового Дмитра. Це його
домівка, куди він повертається з російсько-українського фронту, але це й
бліндаж, і якась нейтральна контора, в якій для нього нема роботи. І
пастка «мирного життя», куди він потрапляє. І клітка, де на людину, що
відрізняється від юрби, ця сама юрба тицяє пальцем наче на дивовижне
звіря в зоопарку.
Коли Дмитро – Денис Капустін вперше з’являється в цьому просторі, він
дійсно може нагадувати звіра, який прислухається, може навіть принюхується, насторожено роззирається: що це за територія? тут свої?
тут чужі? Він заново вивчає цей цивільний світ, у якому не був понад рік.
Очі його уважні, часом широко розплющені й здивовані: він цього світу не
знає, він дивується всьому, що тут відбувається.
Катя – Юлія Прилуцька теж вивчає. Але не світ, а свого Дмитра і, може,
саму себе. І їхнє взаємне насторожене принюхування також навіює думки
про клітку, за якою спостерігає цікава публіка: а що воно за істоти такі, як
воно їм жити разом? Вона дочекалася воїна з війни, але не захоплюється
ним і мріє не про героя, а про їхнє життя до. Він – виснажений фронтом –
хоче не затишку й миру, а… війни, яка змете на своєму шляху всіх ватних
пацанів і путінську орду. І ось ці двоє, з такими протилежними
бажаннями, все ж таки мають дещо спільне. Ви здивуєтеся, але це –
кохання.
Вся історія «Звіра» в прочитанні режисера й акторів просочена
коханням. Пристрасною, довірливою ніжністю на початку вистави й
болючою – у фіналі. Актори дуже точні, правдиві у своїх інтонаціях,
дотиках, реакціях, тож лінія Дмитра і Каті сприймається як реальна
історія. Часом – як гарне якісне кіно, з крупними планами й правдивими
взаєминами, з інтимністю слів і дотиків.
І це кохання – ще дивніше звіря. Бо воно – таке могутнє, таке,
здавалось би, всесильне – в клітці непорозумінь, суспільного тиску й
травм геть втрачає свою міць. Воно не допомагає Дмитру пояснити, як
перевернувся його світ, як йому болить, як він не може
«пристосовуватися». Воно не допомагає Каті зрозуміти Дмитра, саму себе
чи воскресити їхнє колишнє щасливе життя. Між закоханими завжди
хтось третій. Дивакувата психологиня – жінка-ілюзія Тополя. Упевнений
звабливий Ігор, колега Каті. Або побратими Дмитра – живі чи загиблі. Всі
вони тінями виростають між Дмитром і Катею та поглиблюють прірву
непорозумінь між ними.
Одна з найгостріших сцен вистави – похорон побратима.
Саркастичний монолог Дмитра на тлі фальшивих промов про «гіркі сльози
українських калин» і «непоправну втрату» переходить у розмову Дмитра з
побратимом Сурмою. Мінімум руху, жодних трагічних інтонацій. Просто
два чоловіки стоять і згадують загиблого: матюкаються на нього,
усміхаються зі спільних тільки їм відомих жартів. Дякують за те, що він
їх врятував. Лише напівповорот голови, лише виразні очі обох.
Контрастом до цієї сцени – рефлексія Дмитра, його стан опісля. Його в буквальному сенсі ламає, гне, жбурляє на стіни й підлогу. І це якесь
дивовижне видовище: ти милуєшся пластичністю й легкістю актора, та
водночас внутрішньо стискаєшся від болю, який бачиш у цьому
відчайдушному «танці».
Пластика у виставі промовиста, виразна. Так Тополя – Юлії Прилуцької
– навмисно манірна й штучна, ніби сповільнена, а Катя – навпаки, дуже
нервова, експресивна й, може, навіть метушлива у прагненні впорядкувати
життя Дмитра і своє власне. Часом у неї забагато рухів, жестів,
переміщень, але в цьому теж бачиться конфлікт між нею і Дмитром –
дедалі більш закритим до неї, застиглим у мовчанках.
Персонажі Руслана Мірошниченка теж вирізняються пластично. І
найбільше це впадає в око на контрасті: м’яка хода й муркотливі інтонації
успішного чоловіка Ігоря ніби протиставляються скупим жестам і стриманості
ветерана Сурми. Ці образи не пов’язані сюжетно, але мимоволі вловлюєш
одну спільну рису: ноту щирості, коли в розмові звучить щось особисте,
сокровенне для кожного з них.
Насправді, щирість – це те головне, що відразу відчуваєш у виставі, в
режисерських акцентах, у роботах акторів. Вони пропускають через себе
непросту тему російсько-української війни, що руйнує міста, села, родини.
І ширше – тему звірячої загнаності людини, яка не вписується в
суспільство, яка носить у собі ідею свободи та постійний біль від того, що
масовій більшості на такі ідеї плювати.
Попри весь реалістичний драматизм історії, попри всі «звірячі» сцени,
де режисер і актори безжально-правдиво показують внутрішній,
непафосний бік життя воїна-захисника – у виставі залишається надія.
Надія на нашу людяність. На те, що зараз, поки тривають бої і потім, коли
буде Перемога і війна скінчиться – ми зуміємо не озвіріти й не заганяти в
клітки й пастки тих, хто цю Перемогу здобуває ціною власного життя.
Світлини Софії Бугрій
