Автор: Антон Чехов, переклад Аліси Вер та Олександра Ковалевського
Режисер-постановник, музичне оформлення – н.а. України Станіслав Мойсеєв
Художник-постановник – з.д.м. України Андрій Александрович-Дочевський
Художник по костюмах – Наталія Рудюк
Виставу веде Ірина Пирогова
У виставі використано музику: Леонкавалло «Паяци», Пучіні «Турандот», Масканьї «Сільська честь».
Виставі «Дядя Ваня» у Київському академічному Молодому театрі виповнилось більше десять років із дня прем’єри, яка відбулась 11 жовтня 2003 року. Десять років життя на сцені – термін немалий, адже далеко не усі вистави витримують випробування часом, що, в першу чергу, залежить від глядача, який і вирішує як довго судилося жити цій поставі. Тим не менш, «Дядя Ваня» в режисурі Станіслава Мойсеєва виявився саме тим випадком, коли вистава виживає не лише завдяки своїй естетичній цінності, а й рецептивній.
У театральному світі є одна відома приказка: якщо на початку вистави висить на стіні рушниця, то в кінці вона обов’язково вистрелить. Це відкриває нам одну просту істину – нічого у світі не відбувається випадково, у всьому є свій сенс, своє особливе значення. У «Дяді Вані» Антона Чехова є багато дрібниць, які на перший погляд здаються випадковими і навіть непотрібними, проте їхній справжній сенс відкривається лише згодом, в процесі «руйнування людських душ». І хто може найкраще звернути увагу на ці дрібниці, як не режисери, які обирають для постановки п’єси Антона Павловича, що навіть у сучасному світі не втратили своєї життєвої актуальності.
На сцені Київського академічного Молодого театру свою історію Івана Войницького створив н.а. України Станіслав Мойсеєв. І хоч рушниця не висить на стіні, тим не менш, вистава не позбавлена невипадкових символів, які розкривають свій зміст впродовж драматичної дії. Тим не менш, стара-добра історія дяді Вані Станіслава Мойсеєва звучить по-новому і, в першу, чергу, цим завдячує виконавцю головної ролі – з.а. України Олексію Вертинському, якого публіка звикла бачити здебільшого в комічному амплуа, і аж ніяк не в драматичному чи трагедійному.
Тема безвиході, в яку волею долі загнані герої. Звернувши увагу на цю деталь, Станіслав Мойсеєв розвиває її впродовж вистави, доповнює режисерськими прийомами, акцентує на них, в результаті чого загальна картина виходить на новий рівень, не гублячи при цьому основного ідейного стержня.
Контраст темного рутинного життя всередині маєтку Серебрякова і світлого іншого, неземного життя породжує внутрішній конфлікт в душі кожного з героїв, в результаті якого усі приходять до висновку, що так далі жити не можна. У виставі простежується головна думка — нездійсненна мрія, наче примарний ідеал, про який всі знають, а проте якого ніхто так і не може знайти.
Отже, дія починається і під акомпанемент класичної струнної музики перед глядачем відкривається дійсно справжнє сільське життя, щоправда ми слідкуємо за ним не ззовні, а зсередини, з обителі головних героїв. Сцена затемнена і лише в центрі ми бачимо квадратні рамки, з яких просочується яскраве світло – на побутовому рівні це вихід із помешкання, десь навіть видніється живописний фон природи, а проте насправді це символ іншого, кращого життя.
У першу чергу контраст між зовнішнім світом і внутрішнім помічається в сценографії (художник-постановник – з.д.м. України Андрій Александрович-Дочевський), адже сцена візуально розділена завдяки широким воротам в центрі сцени. Підкреслює цю різницю світло: затемнений внутрішній простір будинку, де постійно відбувається дія і освітлене тло, що видніється за воротами. Тим не менш, поділ сцени відбувається і за другою особливістю, що стосується душевних переживань героїв. Схожий тип конструкції нагадує вертеп, де на кожному рівні відбувається окрема історія, і чим вищий рівень – тим «вища», чистіша ця історія.
Важливу роль в підсиленні конфлікту двох світів грає освітлення, яке не лише візуально увиразнює це своєрідне протистояння, а й підсилює атмосферу і драматичну напругу. В кінці другої дії темно-блакитне світло акцентує на почуттях Астрова (з.а. України Станіслав Боклан) та Олени Андріївни (Наталія Васько), з одного боку об’єднуючи їх, а з іншого – навпаки роз’єднуючи своєю яскравою разючою холодністю.
Говорячи про колористику, цікаво зауважити, що хоч в загальному її смислові особливості не грають особливого значення, на прикладі Олени Андріївни, тим не менш, там є певний прихований сенс. В першій дії жінка вдягнена в сукню теплого теракотового кольору, натомість в кінці вона різко змінює одяг на сукню холодного синього відтінку, наче вона опам’яталась і побачила увесь негатив ілюзійного світу.
Усі ці елементи експозиції наштовхують на думку, що перед нами не віддзеркалення життя, про яке писав Чехов, а гра цього життя, драма загублених доль, іронічно піднесена театральними прийомами.
Зауважимо, що визначення жанру, зазначеного в афіші, залишилось незмінним, а саме – «Сцени сільського життя на 2 дії», що, по суті, не прив’язує виставу ні до комічності і ні до трагедійності. А отже, поставу кожен глядач може трактувати по-своєму, оскільки драматична основа, задана драматургом у творі, залишилась незмінною, а режисерські знахідки в тандемі з акторською грою породжують імпульс, наближений до трагікомедії.
Більша частина вистави виконується без музичного супроводу, наче «як у житті», проте, в моменти, коли проявляється ігрова природа, яка походить в більшості від Войницького, режисер використовує уривки з опер відомих італійських композиторів Джакомо Пуччіні, Руджеро Леонкавалло та П’єтро Масканьї. Такий музичний вибір з однієї сторони, додає атмосферу театральності, з іншої ж – натякає на любовну трагедію, яка спіткала почуття Войницького, котрий сам часто наспівує арії з опер «Турандот» (Пуччіні), «Сільська честь» (Масканьї) та «Паяци» (Леонкавалло). Тим не менш, в кульмінаційні моменти саме паузи додають драматичної напруги та інтриги.
На мою думку, Станіслав Мойсеєв використовує текст Чехова як своєрідний драматичний каркас, слова, які потрібно сказати, аби життя не стояло на місці, дії, які потрібно вчинити, аби життя не стояло на місці, рішення, які потрібно прийняти, аби життя не стояло на місці і рухалось, нарешті, кудись рухалось вперед. В результаті драматичний контекст, закладений у п’єсі Чехова, звучить впевненіше, набуває своєї повноти і багатозвуччя саме тоді, коли глядач бачить усі приховані досі нюанси перед собою ніде інакше, як на сцені.
Підсумовуючи, слід зазначити, що домінантним прийомом Станіслав Мойсеєв у цій виставі обрав прийом контрасту на рівні світла і тіні, як різниця між двома світами, двома життями, реальним і омріяним. Акторський ансамбль, на мою думку, не завжди виглядав органічно, оскільки амплуа Олексія Вертинського, в деякі важливі моменти заважало зреалізувати себе у повній мірі і передати увесь драматизм ситуації. Тим не менш, велику увагу режисер приділив образу Соні, створивши справжню героїню-страдницю, яка єдина холоднокровно оцінювала ситуацію, не загубивши при цьому своєї людяності і дитячої щирості.
Краса не врятує світ і навіть любов не врятує його. Тільки твердість духу допомагає світові триматися на ногах.
Ми самі творці своїх доль, не фатум, не інші люди, не обставини, а лише ми. На мою думку, саме на цій істині хотів наголосити Станіслав Мойсеєв. І якщо його дядя Ваня виявився не до кінця почутим, то, принаймні, його зрозуміли і прийняли таким, яким він є. Думаю, що десять років життя на сцені чудове цьому підтвердження.
«Дядя Ваня» Станіслава Мойсеєва це трагікомедія людських доль, віддзеркалення чужих нездійснених мрій і маленький промінь світла надії на те, що і у безвиході є свій вихід, головне – вчасно його побачити.
Фото з сайту театру molody.kiev.ua
