Вистава «Ромео і Джульєтта» – це непрохідна робота Першого українського театру для дітей та юнацтва. Вона важлива і знакова.
Режисер-постановник – Вадим Сікорський,
Художник-постановник – Дарія Зав’ялова,
Композитор «Фантазії на тему Сергія Прокоф’єва» – Юрій Саєнко.
Про ідею, процес роботи і місце художника у постановці.
– Алгоритм роботи, процес і втілення на сцені. Все зрештою починається з ідеї. Важка спільна робота зроблена на сцені у вигляді вистави. Розпочнемо з ідеї. Кому вона належить?
– Дарія Зав’ялова
Якщо заходити з далека, то класичне формулюваня таке, що ідеї носяться в повітрі. Вони десь висять у ноосфері і до нас спускаються. Ідея про співпадіння формату нашого театру і вистави «Ромео і Джульєтта», яку мій любимий друг і видатний історик Славко Грицак називає підлітковою п’єсою. Мені здається, що все ідеально співпадало. Просто були красиві знакові співпадіння. Ця вистава, явно була потрібна театру. Також був соціальний запит на цю постановку. Багато старшокласників у анкетах писали, що «Ромео і Джульєту» вони хочуть бачити на сцені нашого театру. Мабуть, тому що вони знають цю ідею як логотипний образ двох палко закоханих. Він їм імпонує. Це не була чиясь конкретна ідея. І це добре.
– Чи готувалися ескізи? Скільки було можливих варіантів? Скільки випитої кави чи чаю? Адже творчий процес це, завжди, складно.
– Дарія Зав’ялова.
Питання задане правильно. І відповідати треба тільки так чи ні. І кава, і чай (сміється). Стосовно варіантів. Це друга моя робота над «Ромео і Джульєтта» і треба було зробити її абсолютно іншою. Це не секрет, що художник перед тим як він розпочинає працювати з режисером над виставою придумує своє. Тому я собі виставу уже придумала і вона мені страшенно подобалася. Вадим Сікорський продумав зовсім іншу виставу. Нам треба було скласти наші дві ідеї. Я одразу хочу сказати, що моя вистава була багатослівною, більш декоративною.
Моя вистава була в іншій кольоровій гамі, хоча дуже стриманій. Моя вистава була Ренесансна.
Цей період притирання ідей був досить довгим. Я не скажу, що це було важко, тому що є вистави, які мені неймовірно важко робити. Таке враження, що я не ескізи роблю, а камені тягаю. Однак в цій роботі було по–іншому.
Пам’ять тобі прислужливо підкидає вже напрацьовані тобою ідеї. Тому твоя рука мимоволі почала малювати те, що вже звикла. Є стереотипні уявлення. Я це руйнувала, йшла іншим шляхом, потім я зрозуміла, чого хоче Вадим Сікорський.
Як мінімум було три варіанти, поки ми дійшли до згоди. Якщо у сценографії був одразу вибудуваний модуль, то в костюмі треба було дійти до цієї міри, символізму і усвідомити наскільки ми тримаємо силует історичного костюму і чи приводимо його до символу. Але коли був знайдений алгоритм, то тоді стало легко. Ми пропрацювали найважливіших персонажів: Меркуціо, Бенволіо, Тібальт, Ромео і Джульєтта. А вже далі від них танцювали.
Єдиний костюм, який я не міняю вже другу виставу – це костюм Брата Лоренцо – чернець-францисканець. Його костюм вивірений та ідеальний. Він сам по–собі вже знаковий.
Для чого його міняти? Пояс францисканця, на ньому в’яжеться три вузла за принципом макраме. Вони несуть символічне значення. В певній мірі вервечка, триєдинство Бога і там все закладено.
– Базова інформація. Щоб придумати, треба моніторити багато джерел інформації. Від чого відштовхувались?
– Дарія Завялова
Справа в тому, що тут все легко. Є матеріал, який тобі мало відомий і над інформацією треба працювати. А от з твором «Ромео і Джульєтта» все зрозуміло.
Я страшенно люблю раннє Відродження і живу у ньому вже багато років. 40 років – це точно. Майстри раннього Відродження – творчість Джотто, Філіппо Ліппі, Мантенья, П’єро делла Франческа. У мене часто виникає таке відчуття, що я там була.
Тому, весь накопичений досвід на мене працював. Я передивилась культовий фільм Франко Дзефіреллі, безліч фото сучасних постановок «Ромео і Джульєтта», мюзикли, балети і вистави різних світових драматичних вистав за Вільямом Шекспіром.
Найбільшу увагу звернула на постери до вистав «Ромео і Джульєтта». Це були виключно європейські сайти, щоб дивитися як поліграфічно трактують теперішні вистави.
З викликом, чорнушною іронією. Наприклад, я знайшла геніальний постер: морг, дві ступні – чоловіча і жіноча, до них прив’язані етикеточки і на них надпис: «Romeo. Juliet». Мені хотілося внести провокативність, несолодкавість у нашу постановку.
Ми так працювали, що вистава справді є несолодкавою, досить жорстка і мені це довподоби. По–можливості я дивилася все. Однією із фраз Вадима Сікорського була: «Ти дивися облегшені варіанти, ближче до балету». Класичних балетних трактувань я уникала, тому що там є певний стереотип і він трішки несе ноту солодкавості, а сотні сучасних постановок в простих сукнях, джинсах, в майках, футболках – це вже також штамп, на жаль.
В 70-х роках це було новаторство, це був вибух, коли робилися концептуалізовані, актуалізовані вистави, то тепер це на межі кітчу. Ми йшли іншим шляхом. Якщо раніше, коли я думала над виставою, то по всіх квартирі були розкидані книги, то тепер функцію книжок виконує інтернет. На колінах ноутбук і з ним працюю.
– Розкажіть як підбирали матеріали для костюмів? На чому робили акцент?
– Дарія Зав’ялова
Єдине прохання режисера, уникати відкритих, блискучих театральних матеріалів, які несуть в собі парадовість, тому намагалися зробити все благородно і матово.
Насправді, я дуже слухняний художник. Я слухаю режисера (сміється). Я не дуже люблю фактуру шкіри, використовую дуже рідко при необхідності. Так само і фактура металу, вони мені не близькі. У цій виставі, метал був використаний виключно для зброї. Ми працювали з сучасними матеріалами, один з таких має назву «дайвінг».
Дайвінг – це різновид трикотажу, спочатку створеного для пошиття спортивного одягу. Після, гідно оцінивши якості дайвінгу, його стали застосовувати і для пошиття одягу. Матеріал гладкий, щільний, м’який, приємний на дотик, еластичний, добре тримає форму.
Так само використовували фактуру трикотажу. Костюм Джульєтти повністю пошитий з трикотажу. Таким чином, образ Джульєтти є пластичним, легкий і рухливий. Матеріал – це одне, а далі технологія. Вона була достатньо складною. Я отримала приємний комплімент, від Галини Зубченко (викладач з Львівської академії мистецтв), оскільки я не модельєр за освітою, вона сказала, що дуже складна конструкція і технологічно складно зроблені костюми. Є свої секрети у виготовлені цих костюмів. Все це для того, щоб одні персонажі мали вагу, а інші були полекшені. Все будується за законами композиції. Всесвіт побудований за законами композиції.
– Постер. Робота 16–річної художниці. Довго мізкувала, що вона мені нагадує. Асоціації випливають такі: дракони, міфи, надлюдські історії, фентезі. Чи правильно я прочитала це?
– Дарія Зав’ялова
Я не випадково обрала цю дівчину і доручила їй цю роботу, тому що я знаю її з глибокого дитинства. На очах у мене вона виростала і малювала. Габріела – дочка нашого модельєра і художника Віоліни Даренської. Я бачила, якими образами, формами і категоріями вона мислить. Вона зовсім молода, навчається у школі і в комп’ютерній академії ШАГ (комп’ютерна графіка). Я спостерігала її цікавий спосіб мислення.
Вона дійсно мислить тими міфологемами, міфологічними образами. Вона знаходиться всередині світу, який зараз є трендовий серед молоді, десь на межі. Звідки ми знаємо нині про міфи? Вони приходять до нас з культури фентезі. Тому я їй запропонувала таку роботу. Щоб цей малюнок хотілося носити як прінт на майках. Страшні моменти пролитої крові і їх перебільшення. Не пом’якшувати, тому що ми використали найвиразніші у символіці предмети – «меч» і «троянда».
Криваві підтікаючі краплі, черепи. Я дивилася її ескізи, їх було багато. Взяли за основу вікторіанські троянди, щоб зберегти англійську структуру. Намагалися сумістити все зі всім. Це зараз тенденція і в кіноматографі, і в літературі. Це не зовсім готика, а суміш культур. Ми спеціально не робили все у стилі вистави, бо вистава є симетрично-геометрична, а постер, навпаки, розмазаний. Це особливий і окремий пласт роботи до вистави. Мені дуже цікаво як це сприймають підлітки, про яких написано, для яких ми граємо.
– Все рухається по–спіралі. Однак, у митців є здатність передбачати. Чи можете сказати про себе це? Дизайнери в свою чергу стараються задати новий ритм, створити новий тренд. Як ви до цього ставитесь?
– Дарія Зав’ялова
Чи можна його носити? В момент створення, я йду у світ вистави і працюю всередині нього. Я не думала про те, чи можу я випередити, зробити прорив в наступній тенденції моди.
Мене абсолютно не цікавлять тенденції моди, лише створення образу. Уникаю слова «колекція» у своїх роботах, тому що створюю світ костюму, який працює лише у цій виставі. Були декілька пропозицій, що костюми з вистав показати на показах моди. Я ставлюся до цього з певним упередженням.
Для мене костюм існує лише в контексті вистави, в конкретний момент, з певним освітленням і на акторі. Костюм оживає лише тоді, коли відбувається процес вистави. Коли він просто висить – він мертвий.
– Невже немає пророчих прикладів у вашій творчості?
– Дарія Зав’ялова
Є. Я цей приклад розповідала вже. Є один момент пророчий. Не вважаю скромним розповідати про це, хоча вам ще раз розповім. Багато років тому, я з режисером Романом Валько робили виставу «Мауглі».
Це була для мене робота, що стоїть під особливим грифом. З неї розпочалася інший момент мого існування в театрі. Яке до того було інтуїтивне. Це була переломна, складна робота, супроводжувалась морем негативу на цю виставу. Вона була явно передчасна в своїй новій естетиці.
Фактично у нас не було нічого, щоб ми могли виконати задум. Я мислила інтуїтивно. Це був 98–ий рік. А в 99–му виходить фільм «Матриця», у 2000 році друга частина «Матриці». А там абсолютно ті ж ідеї.
У нас Мауглі був в білому костюмі, з білим волоссям, заплетеними косичками і в чорних окулярах. Потім я зрозуміла, що ми зробили, в якійсь мірі пророчий момент нової естетики запропонованої на зламі тисячоліть. Це було єдиний раз.
– Часто художники шукають як відволіктись, розвантажити свою голову. Як ви абстрагуєтесь від роботи?
– Дарія Зав’ялова
В момент роботи над виставою, ти мислиш прагматичними категоріями. Спочатку – концепція, потім математичні розрахунки. Ти розчиняєшся в ремеслі. Ти перестаєш думати високими категоріями і починаєш думати категоріями: нитки, голки, тканини, взуття, столярів і т.д. Це дуже смачно. Це робить баланс. У театрі увірувати у свою геніальність складніше.
– Переломний момент. Як рухається ваше життя зараз? Розкажіть про особистий розвиток.
– Дарія Завялова
Я часто задаю собі запитання. Я міняюся в театрі, чи ні? Мені цікаво чи ні? Розвиваюсь чи ні? А тепер про особисте.
У мене живий батько, йому 86 років і він художник. Коли ми з ним спілкуємося, він розповідає про свої чергові картини. Зараз у нього відкрилося зовсім інше бачення. Він каже: «Чим більше живеш і усвідомлюєш, що залишилось не довго… То тепер мені здається, що красиве абсолютно все». Зараз він для мене є великим знаком, якщо йому в 86 років ще хочеться розвиватися і малювати. А що я?
Скажу дику банальність, але в принципі, величезним поштовхом, для того щоб розвиватися – це спілкування з новими поколіннями. Мій син – це одне покоління, Габріела – абсолютно інше, Михайло Понзель – це ще інше. А взагалі, в театрі працювати, це досить дивна штука. Я на цьому етапі свого життя розумію, що змінювати нічого не хочу. Я буду в цьому до кінця.
Частина фотографій Романа Метельського
