Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев» – це театральний оазис, що збирає навколо себе нові форми, жанри і найкращі реалізовані візії митців.
Як театр взаємодіє з соціумом?
День другий.
Вистава «Механічний апельсин». Вільний театр (Грузія). Ray Charles – Hit The Road Jack
В 90-роках в Грузії панував хаос. Вбивства, згвалтування, крадіжки, масові заворушення – це неповний список кривавих злочинів, що відбувалися на вулицях міст і сіл Грузії. Якщо провести паралель з Україною, то в 90-ті роки всі хто прагнув вижити, зокрема, юні і недосвідчені брали у руки зброю. У пострадянських, постравматичних країнах колишнього СССР відбувалося те саме.
Режисер Автанділ Варсімашвілі говорить про це у виставі «Механічний апельсин». Хоча роман Ентоні Берджесса опублікований в 1962 році, за жанром антиутопія і сюжет відбувається в Англії, це не заважає режисеру перенести місце і час в Грузію. Крізь призму власного світобачення постановник показує свою історію своєї країни.
Сьогодні процес створення вистави базується на підготовці людей до правильного сприйняття театрального мистецтва. Як театр взаємодіє з соціумом? Про це можна говорити, дискутувати і висувати масу припущень. Реальний приклад – це вистава «Механічний апельсин».
Творці взяли за мету переконати сьогоднішнє молоде покоління, що зброя і насильство не має хорошого фіналу. Руйнування психічного і фізичного здоров’я несе розпач, хаос та смерть.
Вистава базується на видозміненому, але конкретному тексті автора. Під час дійства глядач бачить реальні історії: на заднику розміщені 4 екрани, на яких транслюють уривки документальних фільмів і розслідувань про масові злочини в 90-тих роках на території Грузії.
Простір розсікає рухома проста конструкці, що трансформується і показує місце, де відбувається одна за іншою подія. В другій дії відбувається цікава зміна.
Частина акторів (науковці) сідають у глядному залі і вже з нього коментують реакції, емоції та характеризують молодих 4-ох бандитів. В реальному часі на екранах показують крупним планом один за одним емоції, які переживають по черзі актори. Так виникає змішавання режиму вистави: присутність тіла та медіа-дублювання протистоять одне одному відразу й безумовно.
Добре зроблені акторські ролі. Поясню чому. Через вдале пристосування: до реквізитів (сонячні окуляри, ніж, пістолет, випивка); до конструкції, що весь час переносить їх з одного місця злочину в інше (бар, вулиця, метро, магазин з платівками, потяг) і досконало пророблені мізансцени.
Кожен актор існує в двох просторах (минулого і теперішнього), де бачимо класний перехід від репрезентації до презентації. Головні дійові особи актуалізують роль і існують на сцені «тут і зараз».
Сумно спостерігати за тим як звичайні хороші люди гублять себе, через неправильно вибраний шлях. Ціна життя і ціна смерті –філософська тема, що простежується у виставі.
Поступово ми бачимо як персонажі з вистави виявляють бажання донести глядачу своє автентичне «Я», свою історію і своє бачення тексту.
Лише у сучасному розумінні такого просторового вирішення відчувається вплив віртуальних реальностей, які часто обігруються в сучасному кінематографі, і в театрі.
Цікаві режисерські прийоми Автанділа Варсімашвілі разом із грою акторів, музичним тлом (лейтмотив – Ray Charles – Hit The Road Jack) та ідеєю з соціальним характером – це відповідь на запитання: «Як театр взаємодіє з соціумом?».
Вистава «На дні». ОКТ/Вільнюський міський театр (Литва). Лабораторія.
Постійні цитати, назви книг, посилання на знаменитих осіб – спонукають людину до роздумів про життя, про людину і світ.
Теорія і практика сучасного театру являє собою лише тьмяний відгомін різноманітних театральних експериментів і форм нашого часу. Чимало режисерів, що в свій час були першопрохідцями, на жаль, загубилися чи вичерпали свої можливості.
Вистава «На дні» (режисер Оскарас Коршуновас) – це спроба оживити і показати театральне мистецтво в новий для нас спосіб.
Йдеться про пошук іншого простору, про відчуття, про незвичне прочитання класика (текст Максима Горького) та фундаментальні взаємини між актором і глядачем.
Таємні думки і свіжий погляд на власні проблеми. Аналіз себе, свого друга, аналіз публіки і людини в цілому. В наш час відбуваються постійні ідеологічні вагання, коли в процесі розмови кожен піднімає тему: віросповідання, інтимне життя, трансендентність, регенерація, пошуки сенсу (життя, людина, талант).
Актор і глядач перебуває в лабораторії, в якій над всіма проводять експеременти. Завдання такого типу дійства – розпізнати самого себе, попри текст зберегти дійсність і відкрити себе перш за все як людину.
Сценічний простір. Довгий стіл покритий білою скатертиною. На столі лежить тарілка із закускою та пляшки зі спиртним. Ніякої бутафорії, лише історії 9-ох героїв.
Світ літературного твору та сценічного «На дні» умовно ділиться на дві непроникливі локації, в яких існують актори-люди. Дієві герої покидають свою локацію за власним бажанням, переходять межу між актором і глядачем, руйнують стереотипи, здійснюючи драматичні дії. Таким чином, вистава належить двом світам одночасно.
Я не побачила текстуальної конкретизації, навпаки, власне трактування своєї ролі кожного з акторів. Довго думала над тим, що несе у собі ця постановка, як її охарактеризувати і як правильно озвучити питання.
Це неопритча. Глибокий змістом захований в тексті Максима Горького , але експерементальна робота акторів та режисера Оскарас Коршуновас відкриває нові сенси.
«По-новому йти пліч-о-пліч» – ставити відоме поруч з невідомим. Неопритча дозволяє зрівняти відому істину з невідомою, заглибитися в образи, відчути потребу і показати дійство в формі діалогу (актор-актор, глядач-глядач, актор-глядач).
Непросто передбачити наслідки спроб і відділити глядача як індивіда, але разом із цим глядацький зал перетворити на одну субстанцію, одне тіло і одну Людину. У виставі «На дні» ми бачимо себе, своїх однолітків і реальність, яка є сьогодні. Тому припускаю, що експеремент вдався.
Театр має відчувати потребу глядача, але і глядач має розуміти потребу театру.
Фото із спільноти театру:
https://www.facebook.com/tavisufaliteatri/
Фото з сайту театру:
