Режисер постановник – з. а. України Людмила Колосович
Художник постановник – Оксана Радкевич
Хореограф – Наталія Каспшишак
П’єсу «Моя дорога Памела» прийнято вважати одну із найсценічнішніх драматичних текстів. Усі події відбуваються на очах глядача, що дає можливість аудиторії були безпосереднім учасником дійства. Ті елементи фабули котрі не були реалізовані в п’єсі знайшли своє місце у виставі у формі етюду на початку спектаклю. Тут і відбувається передісторія – зустріч Бреда (Володимир Пантлелєєв/ Василь Баліцький) і Глорії (Анна Єпатко/Марія Дзвонік), продажа парфюму дружині поліцейського та знайомство з Памелою (Жанна Тугай), жінкою зі старими парфумерними флаконами.
Також театр робить аудиторію не тільки спостерігачем, а й співучасником дійства. Спроби вбивства, перестрілка поліцейського Джо Янкі (Дмитро Благий/Сергій Литвиненко) та зловмисників і самогубство Памели можна спостерігати прямо зі сцени. До того ж у виставі збережена інтрига – продовження страховки Памелою, про яку стає відомо лише у фіналі.
Усі фрагменти насичені інтригою. Такого особливого ефекту додають їм такі сценічні засоби як дим, світло софітів та музичний супровід. Якщо основні події вистави підсилені яскравим світлом, то деяким сценам характерна напівтемрява, приглушеність світла. Це чітко простежується в найемоційніших фрагментах вистави. У сцені перестрілки події розвиваються у практично повній темряві, мізансцені самопожертви характерне м’яке приглушене світло, а в уривках емоційних діалогів Памели з Богом світло йде потужним променем та робить акцент на актрисі. Однак, музичний супровід, а саме сучасні композиції не завжди відповідають заданим ситуаціям, не акцентують, а слугують радше тлом ніж способом підсилення емоцій у глядача.
Архітектоніка п’єси збережена. Вистава складається з 2 дій та має у собі один передбачений антракт. Проте, композиція несе в собі певні зміни. Експозицією стає пластичний етюд на початку п’єси, який пояснює увесь причинно-наслідковий зв’язок наступних подій.
На сцені висить три панно із зображенням хмарочосів, попереду стоять 8 непорушних постатей, неначе статуй. Проте тільки-но з’являється шум мегаполіса – вони оживають. Усі метушаться, займаються своїми справами. Нікому ні до кого немає діла, як і в будь-яких містах-мільйонниках. Тут відбувається знайомство Глорії з Памелою, яке дає поштовх усім подіям. Наступну контрастну зміну вносить Сол Бозо. Це і стає зав’язкою.
Дізнавшись про те, що жінка самотня і абсолютно немає рідних Сол пропонує їй стати компаньйоном в їхньому сумнівному товаристві. Шахраї оформляють страховку на Памелу і планомірно роздумують над вбивством.
На відміну від п’єси, театр насичує виставу не одним кульмінаційним моментом, а робить декілька емоційних акцентів у виставі. Всього їх є 3. Один виникає на кінці першої дії – Різдвяна спроба вбивства Памели, та два наприкінці другої – самовбивство Памели та викриття помислів Джо Янкі.
На відміну від інших елементів усі кульмінації посилюють гостроту подій. В останні хвилини комедія втрачає свою безтурботність і сарказм, вона набуває рис трилеру з елементами ґротестковості. Тут і відбувається зречення шахраїв власних помислів. Таке перенасичення є протирічним до каверзного характеру п’єси. Воно руйнує наростаючу атмосферу сюжету та набуває надмірності. Щодо розв’язки, вона іде слідом за кульмінацією. Це воскресіння Памели та всепрощення. Власне, це ставить заключну точку і нарешті показує нам ідею вистави.
Система персонажів теж зазнала певної видозміни. Із переліку дійових осіб був повністю вирізаний персонаж – Людина театру. Він додавав своєю присутністю п’єсі епічності і робив протистояння таборів не таким контрастним, оскільки підтримував погляди Памели, в театрі ж від нього вирішили відмовитись. Відсутність Людини театру в системі персонажів робить конфлікт ще гострішим. Памела протистоїть армії шахраїв та марнотратників.
Як уже вище згадувалось, вистава розпочинається із етюду-передісторії. Вперше, що ми бачимо на сцені – це актори одягнені у сучасні костюми. Усі вони вкрай у пошарпаному стані, з дірками та латками. Колористика костюмів тьмяна, лише уніформа поліцейського Джо Янкі виділяється вкрай надмірною насиченістю. Це наче колоритний натяк.
Опісля іде детальне знайомство з головною героїнею – Памелою Кронкі. Памела одягнена в лахміття з численними дірами та латками, однак навіть попри свій вигляд не втрачає шарму. Це літня жінка із вічно молодою усмішкою, котра граційно рухається сценою і ходить маленькими кроками як справжнісінька леді. Чистоту її характеру одразу можна зрозуміти через трепетне ставлення до свого улюбленця кота Теннера. Проте разом із тим ми розуміємо увесь трагізм героїні, що вона є цілком самотньою жінкою, єдиним щастям для якої є її кіт.
Народна артистка України Ж. Тугай, котра виконує головну роль у виставі зуміла передати усю чуйність Памели, її материнську любов, дитячу наївність та життєрадісність. Її монологи наповнені правдою та емоційними паузами, які сягають глибин серця і змушують задуматись.
У вистави є два склади акторів, котрі суттєво відрізняються своєю потужністю. Роль Бреда зіграли В. Пантєлєєв та В. Баліцький. Обидвоє молоді та статні. Сценічний костюм Бреда – залатаний костюм, довге пальто та капелюх. В цілому, у виставі збережений образ героя за п’єсою. Цитую: «Спершу можна подумати, що це престижний джентльмен, проте при ретельному розгляді розумієш, що помилився». Щодо акторів, котрі виконують дану роль, В. Баліцькому не вистачає правди в своєму герої, не достатньо зверхності, холоду та пафосу з чим абсолютно органічно справляється В. Пантєлєєв.
Мовлячи про роль Сол Бозо (Тарас Кіцинюк), актор котрий грає старого шахрая підкреслює характер власного персонажа. Зовні Сол виглядає як справжній бандит – відсутність усіх зубів, щетина. Увесь образ доповнює шкіряна куртка із діркою від кулі. Та попри таке категоричне перше враження Сол – розумний чоловік, який ховається за ширмою дешевого гумору і низького інтелекту. Він є основним носієм комізму вистави.
Проте, усім вищезгаданим акторам не вистачає техніки. Їхня поведінка на сцені є не відпрацьованою, моментами закута або навпаки – надмірна.
Глорія – це героїня, на якій найчіткіше можна прослідкувати позитивний вплив Памели. Спершу ми бачимо екстравагантну дівчину із дешевою косметикою на обличчі. Вона одягнена у відвертий одяг яскравих кольорів як дівчина легкої поведінки. Коротка спідниця та колготки в клітку говорять про все, тільки не про багатий внутрішній світ. Коли Памела починає називати Глорію Барбарою (саме так звали доньку героїні), ми починаємо помічати зміни в дівчині. Уже в другій дії перед нами повстає зовсім інша Глорія – тендітна дівчина, котра мріє не про гроші і афери, а про сім’ю і майбутнє.
Надмірність стала головною рисою молодої актриси, котра зіграла Глорію (А. Єпатко). Виконавиця гіперболізувала і рухи, і міміку, і емоції на сцені. Її поведінка виглядала фальшиво і надмірно театрально. Також у грі актриси не відбулось контрастної зміни із вуличної повії у домашню жінку, її техніка була інертною. Що стосується актриси другого складу – М. Дзвонік, вона показала зовсім іншу Глорію. Ту дівчину, котра бореться із двома протиріччями в собі – чуйної і щирої з жадібною, холоднокровною шахрайкою. Актрисі М. Дзвонік вдалось сформувати цілісний образ, котрий розкривається протягом вистави.
Окремо хотілось би виділити сцену, де Памела зізнається, що знала з самого початку ім’я дівчини, це наче пікова точка розвитку Глорії. Тут у неї є вибір прийняти себе нову чи повернутися до свого колишнього обліку. Глорія обирає світлу сторону і просить Памелу продовжувати називати її Барбарою. Закріпити цю полюсну зміну в образі Глорії допомагає реалізувати той факт, що Памела дарує їй свою весільну сукню, яка символізує благочестивість і чистоту.
Актори котрі виконали другорядні ролі Лікаря (О. Дзядек) та Джо Янкі (Д. Благий) показали вкрай низький рівень акторської майстерності. Штампованість, інтонаційна гіперболізація, погана дикція руйнували образ людини з принципами, чого не скажеш про актора С. Литвиненка, який зіргав поліцейського Джо Янкі у іншому складі. Він зумів поєднати в собі гумор, порядок та жадібність, котрі якісно сплітатись в один характер.
Щодо часу і місця вистави, натяк на територію, де відбуваються події реалізований у декораціях вистави (худ. О. Радкевич ). Спершу на сцену спускають 3 великих панно із зображенням Нью-Йорка, а уже згодом американське коріння підкреслено у надписах іноземною мовою. Часове ж визначення вистав залишається дуже непевним. У виставі немає натяку на конкретні хронологічні рамки, лише згадка про Різдво і передріздвяний період, за що спектакль часто називають різдвяною казкою-притчою.
Простір вистави здійснений у декораціях старого забутого підвалу. Усі речі в підвальному приміщенні в жахливому стані, довкола чимало несправних та непотрібних речей, яким уже давно місце на сміттєзвалищі. Навіть дерев’яна балка, котра підпирає стелю і та на грані. Її можна ототожнити із героями, які теж опинились на маргінесах життя.
Простір вистави – це складна конструкція, котра у перебігу вистави навмисне руйнується на очах у глядача. Вона є громісткою і залишається в центрі подій протягом усієї вистави. Лише перед початком 2 дії тут починає панувати затишок, ця зміна реалізовується візуально: сервізом, серветками і скатертиною. Також у декорації присутні елементи з надписами відомих парфумерних брендів, котрі не несуть у собі жодного смислового значення і мотивації.
Темпоритм вистави є дуже динамічним. Це здійснюється завдяки швидкості подій та інтризі, яка витримується до останньої секунди спектаклю. Глядачі щоразу чекають трагічного фіналу – смерті Памели, проте аж ніяк не «happy end». Кінець вистави насичений несподіваними моментами. Про це ви зможете дізнатись, коли вирішете відвідати виставу. Постановка дає надію вірити, сподіватись на чудо посеред буднів.
Фото з сайту театру http://ldt-ukrainky.lviv.ua
