Вольфганг Амадей Моцарт «Чарівна флейта» (опера)
Лібрето Емануеля Шиканедера
Диригент-постановник — заслужений артист України Мирон Юсипович
Режисер-постановник — заслужений діяч культури Польщі Збігнєв Хшановський
Балетмейстр-постановник — заслужений артист України Сергій Наєнко
Художник-постановник — народний художник України Тадей Риндзак
Художник костюмів — заслужений художник України Оксана Зінченко
Диригент — Ірина Стасишин
13 квітня 2014 р. на сцені Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С.Крушельницької відбулась така бажана і довгоочікувана прем’єра. Перш ніж ввести вас у курс справи, слід зазначити, що для Львівської опери в останні часи нова постановка вистави це дійсно подія, адже з-під крила цього театру вистави вилітають, на жаль, у повільному темпоритмі, чергуючись, в середньому, інтервалом в рік, а то і більше. Проте, на диво, 2012 та 2013 роки стали для даного театру дійсно плідними, довгоочікувана весна настала не лише на вулицях Львова, а й на сцені театральної візитівки міста. Пробудити львів’ян від зимового сну допомогли мелодійні звуки флейти, та не простої флейти – а чарівної. Коли ж ти дізнаєшся, що ці звуки належать самому Моцарту – бажання почути усю композицію власними вухами ще більше активізується, і твої ноги самі несуть тебе до театру. Отже, львівський театр опери та балету поставив знамениту «Чарівну флейту» легендарного австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта, а допоміг втілити чарівний сюжет на сцені відомий режисер, заслужений діяч культури Польщі Збігнєв Хшановський (який, до речі, вже не вперше співпрацює із творчим колективом цього театру).
Для любителів не лише слухати музику, а й слідкувати за цікавою сценічною дією ця вистава здасться привабливою ще і тому, що у ній гармонійно поєднуються як вокал, так і звичайні розмовні діалоги між персонажами (опера виконана у формі зінгшпілю, що передбачає поєднання цих двох компонентів). Це дозволяє не лише оцінювати вокальне виконання артистів, а й драматичне. Власне, драматичне виконання часто виявляється проблемною зоною у творчості український оперних артистів, володіння жанром опери, в якому вони звикли перебувати в якості виконавців, на жаль не передбачає. Саме тому тяжко оцінювати драматичне мистецтво вокалістів з точки зору театрального критика. Що ж тоді слід зробити із виставою, щоб виконавці цікаво і гармонійно у ній виглядали не лише як співаки, а й як актори? Цю проблему і вирішує З.Хшановський у «Чарівній флейті», створивши виставу у ключі ігрового класицистичного театру із цікавою і, з точки зору сучасних технологій, примітивною машинерією. Справді, іграшковий дракон та жирафа в людський зріст (звичайно, із самою людиною всередині плюшевої «оболонки»), що досить комічно і незграбно пересуваються по сцені, мініатюрна версія чарівної колісниці, що стрімко з’їжджає по натягнутому дроту над сценою, масивні дуби, що постійно мігрують по сцені під керівництвом «захованих» там акторів та інші знахідки перетворюють виставу на яскраве дійство казкового характеру. На цьому фоні акторська гра, що далеко не нагадує психологічну, виглядає цілком прийнятно і органічно. Режисер у постановці вдається до інтеракції: під час гри головних героїв на чарівних музичний інструментах, із-за куліс, в буквальному сенсі, виповзають «звірі» (артисти балету), які згодом переміщуються в зал, пластично заграючи із глядачем. Для Львівського оперного театру це дійсно нова знахідка, яка відрито демонструє, що навіть оркестрова яма не є перепоною для контакту із глядачем.
Що ж до виконавців головних партій, то тут ввести новаторські для львівського оперного театру знахідки режисеру не вдалось, це було б надто складним завданням для солістів, які звикли виконувати свої партії фронтально, будучи в повній залежності від диригента (Мирон Юсипович). Проте, одним цікавим прийомом в плані мізансценування вистава все ж відрізнилась – виконавець ролі птахолова Папагено (Петро Радейко) всередині першої дії з’являється в одному із своїх виходів на сцені із самої оркестрової ями, створюючи ефект повної несподіванки. До речі, слід зазначити, що цей герой запам’ятовується глядачам не лише своїм барвистим яскравим вбранням (художник по костюмам – Оксана Зінченко) та приємним тембром голосу, а й цікавою акторською грою, яка пронизана легкою гармонійною комічністю і виглядає у виставі зовсім не штучно. На жаль, інші ж герої у ланцюжку вдало створеного образу втрачали певну ланку, через що їх образ виглядав або тьмяно, або просто не завершено. До прикладу, образ яскравої Цариці Ночі (виконує Наталія Дитюк) візуально дійсно був пронизаний стриманістю і високомірною холодністю, проте, не забуваймо, що найвідоміша арія опери належить саме Цариці Ночі, що зобов’язує співачку виконувати свою партію на високому рівні, аби виправдати очікування глядачів. На жаль, досконалого виконання почути не вдалось, хоча ми і розуміємо, що колоратурне сопрано є досить рідкісним в природі, у порівнянні із іншими жіночими голосами, і знайти артистку із діапазоном саме колоратурного сопрано завдання не з легких. Проте, яка б складна арія не була б, не кожен глядач зможе це зрозуміти, він вірить лише своєму слуху, і якщо цей слух чує, що верхні ноти тонально недотягують, на жаль остаточно позитивного вердикту затвердити в результаті не вдасться. До того ж, згадаємо з історії опери, що Моцарт свідомо писав цю партію, насичуючи її високими нотами, аби додати в неї ноту магічності і таємничості, акцентуючи, що героїня – неземне створіння. На жаль, у виконанні солістки Цариця Ночі була цілком земною.
Отже, загальна картина «Чарівної флейти» досить неоднозначна: з одного боку – цікаве ігрове режисерське вирішення, з іншого – не завжди органічне існування акторів в заданому просторі. Усе це подано в яскравій казковій обгортці сценографії (художник – Тадей Риндзак) та костюмів, які часом приваблюють увагу глядача більше, ніж саме виконання музичного твору. Залишається надія на те, що з часом вистава набуде більш завершеного вигляду, аби глядач зміг сповна відчути магічну дію чарівної флейти і чарівної музики В.А.Моцарта.
Фото з сайту театру opera.lviv.ua
