Про сам театр я вже писав як про «реальність, що долає межі» (про виставу «Ополченці»). Ті слова – і про театр, і про методи, і про вплив (не)вистави – лишаються незмінними.

Ремонт не змінив дух андеґраундного простору. Запах стін, атмосфера тільки підсилювали відчуття: ви не в «театрі», де є «видовище», ви у паралельній реальності, що діється довкола вас і проривається назовні – у політику, у особисте життя кожного, розмиваючи межі і розрізнення.

На цей раз реальність долала межі Криму, і це було інакше. Це було дуже сильно і пробило на багато думок і емоцій. Багато уже було висловлено просто в залі під час обговорення після вистави.

«Іди і подивись», як каже одна вічна Книга. «Про невимовне краще мовчати», сказав би Вітґенштайн. Але мовчати не сила. «Искусство происходит в твоем сердце», було сказано на перформансі – і коли воно переповнене, ти повинен. Танцювати, писати, кричати. Це важко висловити «одним голосом», тож говоритимуть двоє. Один – критик з науковою термінологією, інший – просто людина. Між лаштунками тексту – слово критику.

Сторонній критик міг би проаналізувати перформанс «Крым Мой» як «Отчет о путешествии, которого никогда не было» у PostPlay Театрі. Він би зауважив, що перформанс залучав глядача до процесу вистави. Глядач сидить на імпровізованому чи то потягу, чи то КПП, спинами один до одного. Дія відбувається довкола. Зовнішньому окові, що очікувало б традиційної вистави, навіть могло б здатись, що актори імпровізують чи вистава взагалі непідготовлена. Однак, вражають постійні діалоги між акторами. PostPlay Театр постійно обігрує «не» і «пост»: це не вистава, що виставляє перед очі глядача якусь удавану реальність, це занурення у іншу реальність.

Ця (не)вистава – постійне перемикання «акторів» між різними рівнями текстів – гіпертексту, контекстів, суб- і крос-текстів. Так би сказав критик, що знає кілька розумних слів і читав про інтер- та гіпертекстуальність, що понюхав пороху з книг Бодріяра, Лакана, Деріда та взагалі набрався флеру постмодернізму (отого, що ніяк не промине з часів славетного 1968 року).

І хоч це звучить страшно, але виглядає це захоплююче.

Дві лінії медитації про Крим – одна лінія спогадів та асоціацій актора Антона Овчіннікова, який ніби здійснює велопробіг через весь окупований Крим, друга лінія – спогади і асоціації акторки Галини Джикаєвої. Вона постійно коментує, інколи висміює, інколи іронізує, бесідує про його спогади. Нагадує спогади про війну, любов і ненависть, всесвіти з протилежними знаками.
Оповідь про подорож розривається суперечками про сучасне мистецтво. Інколи – це справді філософські дебати. Дещо можна хоч на цитати розбирати.

У сучасному мистецтві головне – не форма, а зміст

Сучасне мистецтво часто робить деякі речі для того, щоб викликати у глядача питання.
Сучасним мистецтвом можна називати лише те, що глибоко продумане – залізна внутрішня дисципліна мислення, яка на позір виглядає спонтанним хаосом, позбавленим смислу і значення.

«Актори» постійно рефлексують над процесом. Вони просто «в ефірі» питають: «а що ти зараз робиш?», і це – відсутність  підготовки, це – новий рівень тексту, гіпертекст, коли ти підносишся над текстом вистави і починаєш говорити «про» неї.

«Форма – це я, Ленін (пам’ятник) – контекст» – каже Антон. Ширше кажучи, контекстом тут стала вся реальність глядача – перформанс вписав нас у себе, зробив нас елементом своєї реальності.

Мистецтво відбувається в твоєму серці

Залишимо критику аналізувати спектакль у контексті інших вистав про Крим, порівнювати техніки пригадування, політичні інтерпретації, способи переживання травми тощо. Благо, є гарна стаття «Звіт про подорож, якої не було». Там сказано дуже багато про «факти». В іншому тексті вже сказано про місію і методи театру.

А ми від розмови про «Воно», кажучи словами Мартина Бубера, про «річ серед речей» – перейдемо до розмови з «Ти», з тією реальністю, свідками якої ми стали.

Біль і магія: слово про особисте

Одне місце, різні спогади. Одне і те ж місце – Севастополь, Фіолент, Ялта, Керч. Зовсім інші образи, інші світи в голові. Це – світ Іншого, проникнути в який, прочитати його знаки, смисли, асоціації неможливо.

Якщо ти не бував у Криму, якщо в тобі не відгукується слово «Коктебель» чи «Фіолент», «Симеїз» чи «Аюдаґ», тобі буде дуже важко це пережити. Дуже важко розповісти комусь про свої інтимні спогади, коли людина дуже хоче зрозуміти, між мною і оповідачем залишатиметься навіки отой gap невимовності, непередаваності, самотності, про який казав Антон.

Наші спогади творять унікальний всесвіт – він трагічно прекрасний і ми ніколи не зможемо його передати. Це – найбільше моє надбання, те, що я можу згадати, що зворушується у моєму серці. Це – моє велике магічне одкровення, може і таїна світоладу, яку я ніколи не зможу передати нікому, і вона помре зі мною.

Про магію у спектаклі було дуже багато. Головна ідея Антона – станцювати магічний шаманський танець в 12 містах Криму біля пам’ятників Леніну. Цей танець має магічну силу – він знімає закляття вавилонського зіккурату, побудованого в Москві, де лежить мумія древнього фараона, і підживлює собою чорну мару, що оповиває реальність і уяву 1/6 частини планети.

Чорну магію Мавзолею можна скинути тільки магією – ігнорування містико-магічного боку буття викликає гомеричний регіт Воланда. І занурення в паралельну реальність протягом перформансу, справді інколи справляло враження особливих відчуттів – для тих, хто міг це відчути, але може і для тих, у кого дещо кепсько з головою.

Актори говорять про режисуру подій 2014 року: «Я хотіла тоді дізнатись, хто цей режисер (В. Сурков)», що зладив захоплення Криму «майже за останніми главами книги «Остров Крым» В. Аксьонова». Наявність «постановочної» перспективи – кривавий постмодерний театр, який переростає у первісний, хтонічний, ба навіть магічно-демонічний ритуал заклинання буття, зачакловування, яке потребує розчаклування.

Не знаю, чи спрацює шаманське заклинання у виконанні Антона – але принаймні в одному вимірі воно точно працювало. У перформансі відіграється біль, і через драматичний катарсис він знімається. Це – один із стародавніх методів лікування травми.

«Двадцать лет подряд я праздновала мой день рождения на Аюдаге. Уже четвертый год мне это недоступно».
«У меня нет времени ждать сорок лет!!!»

Цінність цих образів і місць – не «об’єктивна» ціна. Це – можливо – те, що робить нас людьми. Для когось це – просто перехрестя, ріг вулиці, кілька будинків, дерево, кут освітлення, ракурс. Але для іншого – це магічний портал у інший світ, «мою Нарнію», той інший, символічний порядок речей, який реальніший за «реальність».

Це – «мій Крим». І це дуже важлива конотація та інтонація. Будь-який «наш» Крим трохи пахне тоталітарністю метанаративу – великої уявної оповіді про міфічних «нас», де завжди втрачається конкретне Я. Це – не Крим, той, живий, наповнений образів, запахів, звуків, який згадується ночами, до якого хочеться повернутись. Це – Крим уявний, пляма на мапі, де умовні «наші» повинні панувати. А як вчить історія, там, де метанаратив, там дуже близько війна. Україні «пощастило» – ми на практиці пізнали істину постмодерної критики.
Індивідуальна ж пам’ять протистоїть насильству таких «великих оповідей». Коли ти зустрічаєшся з Лицем Іншого, кажучи мовою Емануеля Левінаса, – ти вже не можеш відчужено ненавидіти і стріляти в нього.

Дума наостанок

Я очікував, що це буде вистава про Крим – але виявилось, що це про мене і нас, мистецтво, біль, пам’ять, незламність, свободу і любов.
І спонтанно виникло питання «Скільки є Кримів?», та прийшла умить відповідь: «Стільки, скільки і людей, що бували в Криму, причому у багатьох є по два Крими, Крим до і після 2014 року. І вороття назад немає – якщо Крим буде звільнено, це вже буде не той перший, це буде «третій Крим» для кожного з нас».

Рефлексуючи постфактум, одразу розрізняєш кілька рівнів думки про Крим: політичний, особистий, соціокультурний і т.д. Ігнорувати якийсь із рівнів – даремно. Політичні принципи непорушності кордонів, імператив відновлення цих кордонів – правильний і очевидний. Проте після (не?)театру думаєш не про це.

Біль і пам’ять, які торкають серце – і травма, що долається через перформанс, творчу дію. Дію, що має справді ніби онтологічний, магічний рівень, перефразовуючи слова Антона: «мы сто лет танцуем волшебный танец контемп вокруг перевернутого висящего над нашей головой Ленина и нам нужен другой волшебный танец, чтоб развеять эти чары и воплотить мечту».

Танок. Дія. Перформанс. Це важко передати словами. До цього треба долучатись, у це треба включатись – і тоді у глядача відкриваються власні спогади, а віртуальність замінить і змінить реальність. Це спонукає до дії. Відкриває перспективу надії. Розчаклування продовжується.

В цей час в Криму коїться жах – і це теж говориться після спектаклю як Крим ходить по лезу кривавої катастрофи. Реальність багатоманітніша за наші уявлення про неї – реальність Іншого, який стоїть переді мною і дає себе мені у своєму непозбутньому бутті . На жаль, це «закляття» ще досі не засвоєне «нами». Невже це настільки складна істина? А хто не встиг на це дійство – то ще не все втрачене.
Наступного разу у серпні у Харкові. Як то кажуть, стежте за анонсами.

Автор: Володимир Волковський, кандидат філос. наук

Фото театру

The post 3D-Крим: шаманська магія на службі свободи. PostPlay Театр appeared first on Театраріум.

І справа навіть не у тому, що це відбувалось у андеґраундному приміщенні, яке перебуває в стані ремонту, з імпровізованим опаленням та освітленням – що взагалі не вписує в типове уявлення про те, що таке театр, з оксамитовими килимами, які стишують кроки, з мармуровими колонами та інкрустацією на портиках, з поважними глядачами у фраках і сукнях.

«Не знаємо, де ми були, чи на землі, чи на небі» – казали посли князя Володимира, побувавши на стародавній візантійській літургії у Великій Софії Константинополя.

Ми не знаємо, де ми були – чи це був театр, чи це було втілення справжньої реальності, яка мистецьким талантом була вирізана із зовнішнього простору і перенесена перед зори глядачів. Абсолютно реально, чуттєво, живо, не пошкодивши тонку справжність живої історії та суспільної дійсності – нашої сучасної України, яку ми всі знаємо настільки, що не дамо перебрехати… але й не знаємо, далебі!
Прочитавши назву «Ополченці», передчуваю, більшість дещо напружилась. Зачепило тонку тему. Болючий нерв. Про що вони збираються сказати?

«Ополченці»? Так назвати «сєпарів»? Вони збираються реабілітувати убивць, загарбників, посіпак окупантів? Вони хочуть сховатись за демагогію про «всі однакові, бомблять Донбас, гинуть мирні люди, там теж воюють люди»? Чи вони озвучать ортодоксальну версію? Якої ортодоксії?

«Ну-ну, що вони там напатякають, яку єресь? Там хоч явного зашквару не буде?»

Реальність виявилась набагато більш багатоманітна, ніж наші уявлення про неї, і перевищила їх. Чесно кажучи, я втратив був відчуття реальності – де ті лаштунки чи межа між сценічним «винайденим» та позасценічним «реальним» буттям? Там – на не-сцені – просто втілилася квінтесенція болючої травми нашого суспільства. Справжня подія, справжня розмова справжньої людини з наших вулиць – не «вистава» в театрі, а скоріше лабораторний зріз життя, об’єкту дослідження, що сам стає суб’єктом дослідження самого себе. І як слухач, я відчув, що я сам стаю тим, кого досліджують – тут, у тому самому просторі перформансу.

Що ж показували?

Переповісти сюжет – чесно, неможливо, але я спробую – просто розставити деякі віхи, маячки, опорні точки. Спойлерити тут неможливо, бо неможливо живу тканину перемістити у конспект, і жодна фотографія не передасть краси краєвиду Аннапурни. Який треба дивитись, перебуваючи там – усередині – оглядаючи власними очима. Але досить – трошки сухого викладу.

Це була оповідь комбатанта загонів ДНР. Герой вистави – «ополченець», уродженець Донецька, який сидить на Хрещатику, де його зустрічає дівчина і він починає розповідати свою історію. Він розказує, як він працював до війни, чому пішов в «ополчение», чому туди пішли його друзі і знайомі, ділиться – хизується – своїми діяннями. Розповідає про війну, як прилітали снаряди, як складали трупи вбитих, як він сам поступово приходив до того, щоб покинути все це діло. Спорадично, хаотично – він говорить про своє розлучення, про доньку, яка живе із ним, і заради якої він, як він каже, робить все інше. Нарешті, як він покинув Донецьк і поїхав у Київ заробляти для доньки.

Говорили троє. Він – екс-ополченець. Вона – дівчина, яка шокована його сповіддю і коментує його слова для глядача. Сама дівчина – «проукраїнська», і їй не подобається пасажі новомови «на яму» чи «на подвал», вихваляння «справжньої близькості людей» чи «нової (аж проситься – пролетарської) справедливості». Але вона слухає – і її слухання дає змогу висловитись йому, а нам – почути його.

І третя – власне режисерка і акторка, Галина Джикаєва, сама переселенка з Криму, яка грає і його, і її, і час від часу – виходить із сценічних образів і говорить від себе: як їй було починати грати ці ролі, як важко давалось пережити і вжитись (а це означає бодай трохи прийняти) у образ ополченця – їй, яка сама перебуває під прицілом кримінальних проваджень російських органів. У дуже напружені моменти – наприклад, «ополченець» говорить про свою ідентичність («мне плевать на Россию, на Украину… на Донецк, нет, Донецк – это моя родина, мой город, я за него воюю») тощо – вона виходить із зовнішнім коментарем.

«Ополченець» – «простой донецкий жлоб», яких багато в будь-якому місті Україні (як сказав один із учасників обговорення після вистави) – жахає і привертає увагу. Жахає – у своїй примітивній сліпоті, аж до тупості, яка не бачить, як його ж дії ведуть його “родной город” до катастрофи, обмежений світогляд, що просто «не відає, що творить», але творить жахливі речі.

Банальність зла – згадується Ганна Арендт – постсовєцький Айхман, який любить доньку і своє місто, хоче купити велосипед для доньки, але ничтоже сумняшеся вбиває людей і служить матеріалом для кривавої бійні. Як проста аж до примітивності маленька людинка стає гвинтиком машини насильства, і навіть натхненно преться вперед на барикади за тих, хто вбивають йому ж дорогі речі?

Це і породжує вже навіть не обурення, не протест – хоч і деяким глядачам хотілось «заїхати в пику». Це розбурхує інтерес – як лікаря до хвороби, до пацієнта, який уважно, sine ira et studio, досліджує причини, перебіг, етіологію, діагностичні ознаки, симптоми, нарешті, шукає шляхи можливого лікування.

Ми бачимо реальну людину (оповідь цілком реальна), яка озвучує свій світогляд, цінності, ідеї. Ті, які ворушаться в головах, які рухають людьми, які є реальними факторами подій. «В ополчение» ідуть за їжу – бо там і годують, і статус дають. Живо передано атмосфера голоду, злиднів, нестачі насущних простих речей.

Трагедія в тому, що типова людина з георгіївською стрічкою – це збіса таки людина. Вона часто мріє і хоче прості і навіть чисті у своїй примітивності речі – поїсти, випити (пива), купити доньці подарунок чи побудувати гараж і хатинку. Вона далека від політики – їй «невдомек», який насправді розклад геополітичних сил чи хто за ким стоїть, їй байдуже. Але вона помиляється – вона вже “у грі”, бо прищеплені і набуті печерні стереотипи про історію та інших вже є тим гачком, на який її чіпляють ЗМІ, політики, і які довели її до того, що дали їй автомат і послали вбивати. «На белом глазу», він навіть не задається питанням «з чого все почалось», бо щоб дати правильну відповідь, треба правильно поставити питання, а щоб поставити питання коректно, треба вже наполовину знати відповідь. І – «увы и ах» – визнати власну помилку, поставити під сумнів себе.

Зрештою, під кінець йому трохи «доходить»: він говорить про те, що всі там «гарматне м’ясо», про «договорняки» і про кривавий спектакль війни. Але власна обмеженість і ангажованість (вплутаність) у самі події – не дають змоги йому зовсім вийти за межі стереотипів і побачити всю панораму. Він так і не розуміє. Це не все.

Ставлення до українських вояків, змішання поваги до воїнів з протилежного боку і ненависті до «бандер», якась перверзна форма великодушності – і ще багато ліній та сюжетів психології «типового ополченця». Але все це годі передати сухим описом.

«Кто прав, кто виноват,
Бог или дьявол, враг или брат,
Кто прав, кто виноват,
Спросишь у входа в ад!»
(«Харизма»)

Протягом вистави, кілька разів виникала спокуса винести вирок «хто добрий, хто поганий» – образно кажучи, рука хапалась за меч (за)судження. Але наступний крок перформансу змушував стриматися – і кожного разу утриматись від судження, зупинитись, задуматись. Засудити – завжди легко, особливо, коли на це є всі підстави. Засудив – і комфортно, ти правий, правда на твоєму боці, дискомфорт та неспокій щезає, світ стає знов зрозумілий і комфортний. Непевність припиняє бентежити.

Але це означає відмахнутися – від проблеми, від реальності, від людини. Нехай неправої, нехай і злочинної, але відмахнутись і відмовитись справді працювати із тією реальністю, що більша за наші уявлення про неї. Мова не про «зрозуміти», не про «понять и простить». Мова – про те, що ми хочемо і що нам болить.

«Война им кажется игрою,
Она приводит их в экстаз,
Но заявляем мы с тобою:
Все эти игры не для нас!».
(«Ария»)

Думки з приводу – і питання до кожного з нас

«Одні емоції, без логіки» – ці слова і про переживання самої акторки, і про почуття самого ополченця, лунали також і від глядачів. Дуже сильний, емоційний перформанс – і в обговореннях лунав розпач. Що робити з Донбасом? Як повертати(сь)? Як жити знову з тими, хто вбивав, або навіть просто вітаннями своїми принесли війну?! «Та я б їх повбивав!».

Мій перший відрух серця – припинити війну, зупинити смерть, і всі ті красиві гасла з набору «Make love, not war», «Never again», «Not in our name«». Але емоції – поганий порадник за кермом, чи то автомобіля, чи то держави, ба й навіть міжособистісних стосунків.

Ми потребуємо розуму. Логіки. Думки і мислення. Не безсердечної нелюдської комп’ютерної машини раціонального розрахунку – а розуму, що уважний до людських сердець та чуттів, але в той же час не є їхнім рабом. Розуму мудрого, що не спішить відповідати, стримується від (за)судження, але і просувається до істини. Звідти – і багато питань без відповідей.

«Не відають, що творять», або – чи можна пробачити невігласа? Здавалось б, незнання законів (наприклад, історичних чи політично-філософських)… але це шлях до виправдання будь-якого політичного злочину? Ми не можемо пробачити невігласу, що дався обдурити пропаганді і став паливом для війни, але і ми не можемо відмахнутись від того, що ця людина справді не кумекала, що робить? Тут море роботи для соціальної патопсихології…

Важко ненавидіти людину, яка стоїть перед тобою, чиє лице ти бачиш ось тут. Легко вбивати фігурку за пару кілометрів. Важко знецінити і заперечити – власне, ненависть і є знецінення, заперечення, розлюднення – людину, що говорить ось із тобою. Лице Іншого – це безпосередня реальність, і навіть якщо цей інший городить повну бздуру, ти не можеш його “забанити”, ні мишкою, ні кулею. Мимоволі ти вступаєш в діалог – після чого просто ненавидіти і забути неможливо.

Але не можна і забути той біль і те горе, яке вони принесли нам, чи не так? Коли війна припиниться і ми повернемось «туди», чи зможемо ми забути, чи пробачити? – питали деякі глядачі.

Було багато питань від глядачів про майбутнє – і казали, мовляв, добре, що ми говоримо про те, як ми вернемось, про майбутнє, уже моделюючи пришестя миру. Мир – ось чого прагнемо, але який мир?

Мир. Справедливість. Не-жорстокість (не-ненависть). Ці три ідеї постійно намагались пов’язати. Але здається, вони несумісні.
Думки крутяться довкола різних шляхів досягнення миру. Але це – окрема історія. Наразі – про більш важливе, про що сама вистава.

Простота чи тиранія, або про театр та еліту

«Ускладнюймо, ускладнюймо все!» – писав французький філософ Поль Рікер. «Простота» – ознака не геніальності, але частіше тоталітаризму і тиранії, коли все просто, ясно і чорно-біло. Тоталітарні режими, політична пропаганда, попсова культура, масове споживацтво – всі вони прагнуть спростити розмаїття дійсності, до примітивних розмежувань, рецептів, поділів, протиставлень. Неважливо, в ім’я якої цінності чи яка ідеологія – те саме спрощення, вульгаризація, редукція.

Вистава показала множинність, розмаїття, багатоманітність різних шарів та вимірів нашого сучасного життя. Обговорення – коли виступали і учасники боїв за ДАП, і переселенці з Криму та Донбасу, і мешканці Києва чи Рівного – доповнили виставу до… навіть не стереоскопічності, не 3D, але n-D, n-вимірності. Багато перспектив, бачень, досвідів, трагедій, болів. І це – дуже важливо.

Це не означає – когось виправдати, чи когось засудити. Це означає – побачити і почути. Побачити і почути – зрозуміти – не означає «пробачити» чи «визнати істинним». Але принаймні, щоб знати, що робити, ми повинні знати, що є – чим живуть ці люди. І це зробив PostPlay театр, і для цього ця вистава була дуже потрібна.

«Дати голос тим, хто позбавлені голосу» – я б так сказав, якби стисло назвати те, що зробив театр. «Ополченці» отримали голос. Це не те «чути Донбас», яке остогидло всім. Під гуркіт гармат і рев танків – голоси людей звідти не чутно. Залпи «Градів» не являють голосу людей – вони його приховують. Маскують. Симулюють. Пропагандистська риторика та істерика «услышьте Донбасс» – ще більше приховує справжні голоси людей. Вона – облудна полуда, яка заступає місце справжніх людей та їхніх слів, замінює їх своїм цинічним ерзацем.

Ці голоси – різні. Їх багато. Крім голосу «ополченця», це голоси різних людей – і відданих Україні активістів та простих громадян, і просто маленьких людей, які взагалі «ні до чого», і ще, і ще. Багато з них прозвучали у обговоренні вистави.
Цей голос може звучати огидно. Він може брехати і самообманюватись: «те, що ополченець сказав, може не бути правдою», сказала Галина Джикаєва. Але це те, у що він вірить, або хотів би вірити, і це те, з чим треба працювати – не значить «погоджуватись» чи «приймати за догмат». Це – його голос.

І тому говорилось багато про місію театру. Театр – який не може вже говорити менторським тоном, як «треба». Театр – який повинен провокувати, будити, виводити із зони комфорту, спонукати до думок, дискусій, рефлексій.

Це вдалося. Хоча часом важко було переключитись між різними амплуа актора-режисера, але – це вдалося. Ось і відповідь на сумніви команди театру – чи потрібен цей театр? Аншлаґ показав – так. Навіть більше ніж так. І одразу видно, що запотребоване від публіки – це вистави на соціально-дражливу, болючу тематику, особливо на тему війни та миру, ідентичності маленької людини в умовах, when two strong men stand face to face, tho’ they came from the ends of the Earth (R. Kіpling).

Коли тектонічні плити та еони зрушили з основ, коли великі потуги зіткнулись у боротьбі – де маленька людинка, ніби порох перед лицем безжального вітру і нещадних коліс млину світової геополітики?

І наостанок, випливла з обговорень думка про майбутню єдність України. Хтось сказав: «спільність переживання болю». Всі пережили великий біль. Страшну травму війни. І всі хочуть миру. І всі розуміють, що цей біль завданий іншому, і ніхто не вільний від сумнівів: «а я сам не помилився, не схибив?».

Спільний біль, спільне розуміння можливих помилок, і – ще більш – людяність – можливо, тільки тут відкривається шлях до примирення і відновлення єдності. Людяність, котра не є ідеологічним молотком, але котра спонукає залишити всі ідеології і піднести на чоло насамперед чисте людяне ставлення до іншого як до Ти.

«Для перемоги злих людей досить бездіяльності і мовчання добрих», процитував популярну фразу хтось з глядачів, додавши, що не «маси», а саме культурні діячі, інтелектуали, такі, як організатори театру, повинні творити нову політику, діяти, впливати, говорити, виступати. Тож, на команду театру «гласом народу» volens-nolens покладена місія еліти – принаймні, одного із дієвців еліти, а разом із місією – і відповідальність.

Отже, чекатимемо ще! Encore!

Кандидат філософських наук, Володимир Волковський
Фото: Олекса Носаненко

The post Коли реальність долає межі: про «ігри не для нас» (вистава «Ополченці») appeared first on Театраріум.

Створення власного міфу. Розповідь про дещо, так і не побудоване

Спочатку – збудувати вежу, навіть якщо з деталей давньої гри. Має бути місце, простір і світло. Будувати можна самому, вдвох або навіть разом. Але просторіше – самому. Складніше також. Гра закінчується тоді, коли вежа падає. П’ять окремих веж, спроби дістатись до найвищої точки, ситуативні перемоги, персональні визначення і маніфест театру, що складається з 15 пунктів. Все це було представлено одного разу і в такому вигляді вже не повториться. Маніфест першого театрального андеграунду, звичайно, залишиться. А далі – будуть окремі аварійні виходи для кожного і кожної з цього тексту.

Початок

«Стався до цього, як до роботи», «коли, нарешті, ти почнеш жити?» – вир навколишніх голосів, які змішуються з поривами вітру й поміхами в ефірі. «Роби, що хочеш» з «ти маєш знати, як краще», «стався як до роботи…» з «як тобі подобається» і «це і є життя, а не ролі» так далі по колу. Від «0» до «1», від «1» до «2» – послідовно. До 14. Від 14 до 0.

Але все по порядку

Спочатку на екрані текст. Тривання хвилин. Нескінченно. Насправді – 20 хвилин, не більше. Настільки довго, що встигаєш прочитати трохи  примруженими і пильними в напівтемряві очима. Далі – комунікація, якої не мало б бути. Старша пані в елегантній сукні й окулярах підходить повільно й нахиляється до мене – одним чемним рухом.
– Ви не могли б збільшити текст, я не можу прочитати?
– Вибачте, нічого не можу для вас зробити. Хіба що – підійдіть ближче.

Сама майже нічого не бачу, як можу допомогти таким самим? «Це не для того, щоб ви змогли прочитати, а для того, щоб хтось інший сказав, що ви нічого не зрозуміли», – хочеться вголос промовити їй. Пані підходить ближче і уважно вдивляється в порожнечу між нею і текстом. Майже впевнена, що вона відчуває,  що насправді відбувається.

Треба змінити себе, а не шрифт. Не важливо, що ви відчитаєте тут. Важливо, що 20 хвилин будете намагатися дещо зрозуміти. Це і є той дурнуватий урок, який хотіли показати. Приховано змісту немає. Зрештою, неприховано теж. Дочитуйте до кінця.

«Постав на повтор і не думай взагалі». Роби, щоб тобі подобалось. Знімай, доки вистачає світла. Доки не залишишся сам-на-сам. Потім йди пий каву або просто кудись. Ми всі тут – граємось. Не має бути красиво, а чесно – має. Пробуй, помиляйся. Знов пробуй, бо це процес.

Думки

Всього лише встигаю згадувати власні відчуття. Щодня повторювала собі – кидай і йди. Роби будь що, аби не хотілося вертатися, щоб було дійсне життя. Так забуватимеш все, що стоїть перед очима постійно. Щоб більше ніколи не бачити розірваних паспортів із гербом твоєї держави і м’ятих у наплічниках речей твоїх друзів, розкладених на загальний огляд, ніби на ярмарку. Їх крові на аркушах для акварелі – ніби фарб. Не бачити поколотих пальців і непритомних від цього видовища дівчат. Бачити дощову осінь з усіма відтінками жовтогарячого у відчинених дверях. Заварювати чай у глиняному горнятку, замащеному медом. Дивитися милі фільми замість щоденних драм. Де не потрібна чергова порція болю як розчин з крапельниці повільно – аби вижити. Аби щось відчувати. Все, що будуєш за чужими законами – руйнує. Так чи так, жодне складання – камінців, дерев’яних деталей, уявлень, фантазій, власних життів – немає прихованого сенсу. Просто дозволити собі це зрозуміти – найголовніше в цій грі.

«У нашій країні – критичний політичний театр». У нас в країні – театр військових дій. «Не моя війна». Перекреслено – моя війна. Так звикли до поранень щодня, що мороз по шкірі від себе. Насправді, ні – цього немає. Нема відчуттів. Брешеш знову, ніби відчуваєш порізи. Нічого не відчуваєш. Потрійні дози знеболювального чужої культури даються взнаки.

Малювання

Жахливо говорити «політичний театр», коли люди змушені (або хочуть, що теж страшно) різати власне тіло, аби довести свої права невід’ємні. На життя, на стосунки, на театр – нетеатр. Різати власні лінії долі, аби довести чужим, власне, людям – що «I’m not guilty». Я не винен. Винен. Це НЕ МОЯ війна. А чия? Коли ми заглиблюємося все далі і далі в себе, то скільки ще кіл пекла там знайдемо? Коли автоцензури немає, або вона хибить. Вглиб – власного приватно-комунального пекла. Використовуєш стереотипний монолітний, як брила вежі, камінь жертви. Коли тобі болить – про це не кажеш. А коли вже ні – можна зробити про це виставу. Або пеформанс. Або проект як завгодно. Коли відбулось, відчути себе жертвою інколи затишно. «ЦЕ НЕ МОЯ РОЛЬ» замість «НЕ МОЯ КРОВ» мало б бути написано на твоїх аркушах. Так чесніше. Але ж це не моя історія. Власний вибір – не жертва. Акварельні аркуші – не перепустки в емігрантський рай. Шершаві й білі. Аркуші – білі. Сніг на полях – також. Війна, Батьківщина, Майдан, які там ще в нас є не сплюндровані святині? Що ще не витяг зі свого наплічника, з тривожного чемоданчика? Гроші, пластирі, ліки, футболки з правозахисними знаменами, кредитні картки, мапи міст, нотатники. Що ще? Кров – червона. Польський прапор червоно-білий. Або біло-червоний.

Кров має багато відтінків. Буває темно-вишневого – від браку кисню і недосипання. Кров різна – твоя й твого ворога. Просто це та рідина, якою пливе душа, як вважали древні люди. Друзі не помирають «заради мистецтва» чи навіть «за Батьківщину». Переважно – від власної дурості, браку грошей, рідше – уваги. Все інше припасують згодом. А ми – живі. В нас поки що тече кров. І ми брешемо. Затемнення.

Рух

Коли вона йде – не зупиняється. Йде неймовірно повільно, присутністю в просторі. Ні на секунду не порушуючи світла. Здається, так неможливо. Здається, так можна лише намалювати. Вона жива. Якого кольору посмішка? Теж відтінок червоного. Наступає на папір – розфарбований. Кров’ю чи фарбою? То вже не має значення. Наступає на все червоне, на чорні шнури техніки, монети, паспорти, листівки, сигаретні пачки… Жінка, чиє обличчя спроектоване на екран. Людина, особистість, перформерка. З такою посмішкою, яку нескоро зможуть забути. Людина, що йде по сповіді, по історії, біографії – власним шляхом, між пачок, рисок, крові й символів. На сцені і поза нею. На глядацьких рядах, у технічному приміщенні – всюди. Рух, що майже не відчувається і тому – внутрішній, як серцебиття або дихання, або що там в нас усіх ще є. Хочеться вимкнути вповільнену зйомку, але це неможливо. Завжди знайдуться ті, кому сильніше болить. Звикай. Цей рух – він як життя, потрібно приховувати те, що відчуваєш, аби виходило природніше.
Металевий звук. Відчувати щось інше, чуже, за межами власного болю. Відчувати – нестерпний трепет. Залізо чужих дій не ранить. Звук посилюється. Рух триває. І обривається – вже за межами відчуття і уяви.

Спокій

«Дешева війна вийшла – за їжу і цигарки» – але це з іншої вистави, з інших спогадів. Інтер’єр доволі схожий. Порожні цигаркові пачки-міста, неіснуючі споруди, розсипані карткові будиночки в просторі. От за ці пачки, за кримський прапор – не тут, у чужій країні, а на будинках власного півострова. Дешева війна, існуючий біль. Анексія, АТО, поразки, зникнення, щоденні новини, яких не вмикаєш, в них просто живеш. Режисер, акторка, авторка долі власної. Уявні міста і реальна – складна – прихильність до рідного краю. Родина, півострів – поєднані і далекі. Біль, оздоблений природою і географією. Але той, хто видавав географії, визначив саме ці координати. Залишається жити в них. «Якщо дзвін дзвонить по комусь, то він дзвонить і по тобі». Якщо десь на блок-посту гине військовий, то і за тебе – саме за тебе теж. Або за когось іншого. Ніколи не можеш бути впевнена.

Майбутнє

Захмарні вежі колись руйнуються, всі лишаються сам-на-сам зі своїми рухами, вчинками, дотиками, пам’яттю. Все побудоване здається високим лише далеко. Насправді, це п’ять окремих фігур – довершених чи ні, не так вже й важливо. Так трапляється, все змінюється. Маніфест іде по колу – незмінно. Хтось один, завжди, залишається будувати захмарну комуну. Завжди. 1…2…3. Інші. Це і далі триватиме. Нові люди приходитимуть – складати, руйнувати, створювати і зневірюватись. Приноситимуть каміння для вежі й хмиз для багаття. Далі – аварійні виходи окремі, знову аркуш із кров’ю, цигарковий дим, що виїдає очі як від сліз. Але ні – від сліз інакше. Просто дим, якого майже не відчуваєш.

Щодня важче не думати про те, що вбиває, про те, що когось відроджує, про власну вавилонську вежу. Хотілося б показати створення театру, а показали насправді – себе. «В цьому багато руху і багато болю. Я так і будував». Все завершується в точці. Коли з однієї великої мрії постає 5 окремих. Без зайвих пояснень. Точка 0. Оплески, які завжди недоречні, але вони мають відділяти час, коли щось відбулось. За ними знову буде «1» на повторі, але хтось цього вже не побачить.

Варшава/Київ, листопад 2017.
За мотивами перформативної лекції, представленої на фестивалі «Desant.ua»

Автор: Катерина Тягло

The post ВІД 1 ДО 0. Театр, «Вавилонська вежа» і спроби відтворення appeared first on Театраріум.

Щодня в Україні зникає кілька осіб. Офіційні дані не висвітлені, вони не приховується, а скоріше їх уникають – бо є важливіші справи. Народження, смерті, шлюби, розлучення, представлення до нагород. Під час стихійних лих та інших надзвичайних подій людина, що «пропала без вісти», може вважатися померлою і раніше, ніж через 7 років. Може?

Театр має розраджувати, має давати надію. Натомість говоримо про втрати. Чи це виправдано?
На узбережжі Чорного моря, в рамках Міжнародного пленеру «Колір оксамиту», що об’єднує художників, музикантів, поетів і театральних діячів у синергії творчості. Там, де заради створення краси є всі умови. На околиці світу – в невеличкому селищі Татарбунари на кордоні Одеської області, де літо довше і дні триваліші, ніж у серці країни. Саме там відбулась прем’єра вистави #в очікуванні годо.

Всесвітньо відома п’єса Беккета, від якої у виставі немає жодного слова – лише стан – очікування. Всі класичні твори говорять до нас – зупинись, відчуй життя, на різні голоси, різними формами, прямо та натяками.

Це не вистава у класичному розумінні – лаштунки, софіти, дія перша, дія друга, завіса. Це подорож, і подорож передусім собою, на тлі морського узбережжя і випаленого сонцем українського степу. Безлюдний піщаний пляж, яким ідуть люди – ні, не глядачі, а співавтори, ті, кому доведеться відчувати – втрати і цінність присутності. Одна актриса, що танцює на піску на узбережжі, уособлюючи біль – не власний, загальний, за кожним і кожною – хто досі лишається у сірих списках.

«Люди не хочуть чути про страшне, про смерть…». І дійсно, люди не хочуть чути. Втомились від чужих і власних щоденних поранень, відступів і змін лінії фронту, завтрашньої невизначеності. Люди втомлюються йти берегом сподівань.

Натомість магія рухів – заспокоює. Сонце, що заходить за обрій, підсвічує краще всі думки і спогади. Жодних лаштунків, акустика моря. Близько 40 осіб – художників, громадян, просто людей, стоять і слухають – море, себе і змішані з вітром слова «я любити хочу, свободи хочу».

Історія справжня, загальна і нічия. Війна чи не війна? Повернеться чи ні? Чи стрілятимуть сьогодні вночі? Чи битимуть гради, чи тиша лякатиме більше ніж далекі дими і обстріли? Всі ми хочемо знати. Щодня зникають люди. Щодня народжуються.

Ходять за руки і надсилають одне одному смс-ки з простими-важливими словами «купи хліба, люблю тебе, скучила». Сотні номерів, з яких не відповідатимуть. Незнайомі номери, з яких зателефонують раптово і скажуть «заберіть тіло». Офіційні органи повідомляють про кількість загиблих – з ними зрозуміліше. А наступне коло пекла –невизначеність.

Говорити про втрату – так само складно, як і про любов. Тому обрано таку форма – прогулянка, танець і трохи слів. Витончені рухи, степові краєвиди, перевернуті рибальські човни, а у кожного в середині – власна лінія розмежування. Світ змінюється щосекунди, кількість піщинок на березі також не статична. Так, звісно всі втомилися. Акторка, що танцює, дивлячись вглиб себе, кожний рухається складно і тому він – значущий. «Про що вам розповідати – про любов чи про смерть?» запитує. А вони так поряд у всі ці буремні роки, так підступно поряд. Любила…. І досі люблю. Коли повідомляють, що мертвий, загинув – легше не стає. Сподіватися, сподіватися до останнього.

Всі тримають в руках маленькі свічки. Полум’я одразу гасне від солоних подихів вітру. Але всі розуміють, що має ж щось шлях освітлювати – наша пам’ять або наші сподівання. Зворотна дорога – продовження. Ні, не вистави, розповіді.

Переходимо міст через лиман – з минулого у власний теперішній сталий світ. Свічки кожен забирає з собою, далі визначившись, що з ними робити. Кожний сам визначиться, коли для нього все завершиться.

Не так важливо, чи маємо у своїх телефонах номери тих, кого свідомо не набираємо. Але досвід – досвід спів-існування – його складно передати, складно надати йому вірної форми. З поміж публіки – люди різного віку й занять, художники за фахом і за покликанням, молоді і старші, і їхні діти, і їхні кохані. Двоє їдуть містком, малий, жбурляючи камінчики в глибину лиману, питає у батька: «Так, а про що була вистава?» – «Про життя і смерть», відповідає тато.

Для мене скоріше про життя – про можливість життя у умовах невизнаної війни, невизнаних втрат, непевних повідомлень «з полів». Хоча, звичайно, кожен залишиться з власним досвідом і власною свічкою. По кому її запалити – визначиться на тому боці мосту.

Катерина Тягло, вересень 2017
Татарбунари, Одеська обл.

The post #вочікуваннігодо: театр в умовах відсутності appeared first on Театраріум.

Своїми проектами театр привертає увагу суспільства до «незручних», гострих, болючих тем. Ми розуміємо, що жоден мистецький акт не здатен змінити світ, проте сподіваємось, що світогляд окремої людини може бути змінений. Тематика вистав – від політичних до гендерно-чутливих, кожен зможе знайти близьке для нього.

PostPlay Театр створює умови для суспільного діалогу, дає право бути почутими тим, кого суспільство зазвичай ігнорує. Через мистецькі акти він залучає проблеми вимушених переселенців та інших «нових пригноблених» груп до культурного й загальнодержавного контексту. Таким чином підняті у виставах та на обговореннях гострі питання отримують суспільний резонанс.

Специфіка PostPlay Театру ще й в тому, що після вистав зазвичай відбуваються обговорення, що інколи переростають у палкі дискусії. Зазвичай предмет обговорення — не сама вистава та її естетична цінність, а коло окреслених нею проблем. PostPlay Театр надає можливість висловитися кожному, хто готовий почути та поважати думку інших.

Ключові вистави PostPlay Театру:
—  «Сіра Зона» (режисерка — Галина Джикаєва, драматурги — Ден та Яна Гуменні), присвячена проблемам переселенців зі сходу України та Криму.
—  «Ополченці» (режисер — Антон Романов, драматурги — Ден та Яна Гуменні) — історія ополченця, який воював у лавах так званої «Донецької Народної Республіки», а потім переїхав до Києва.
—  «Більше, ніж жінка» (кураторка проекту — Ніно Ходорівська) — перша в Україні вистава, присвячена темі гендеру та трансгендерності.
—  «50 перших днів війни» (режисер — Ден Гумений, текст — Наталія Казеннова) — театралізоване дійство за щоденниками журналістки Наталії Казеннової, що змушена була залишити рідний Донецьк у зв’язку з початком військових дій.
—  «Чорний сніг» (постановка, ідея — Ден та Яна Гуменні), присвячена боротьбі за існування чотирьох міст — Нагасакі, Сараєво, Донецьку та Алеппо. Через пластичну форму розкривається прагнення до життя в умовах надзвичайних ситуацій .
—  «В очікуванні на Годо» – site specific вистава-мандрівка, презентована на Міжнародному пленері «Колір оксамиту» в Одеській області. Вистава-спомин, створена Деном та Яною Гуменними для осягнення почуттів родин, де хтось є «зниклим без вісти». Сухе статистичне формулювання приховує цілий спектр емоцій, що представлені у пластичній формі з мінімумом слів.

Наступні покази плануються на різноманітних фестивалях.

Звичайно, це далеко не всі проекти, створені в просторі PostPlay Театру за півтора роки його існування. Є ще й експресивні перформанси Антона Романова («Мапи ідентичності» та інші), що здобули визнання закордонної публіки, і вистави за класичними та сучасними драматичними творами.

6 жовтня заплановане відкриття оновленого майданчику PostPlay Театру (лекційний простір для майстер-класів та тренінгів) та власне, відкриття театрального сезону. Ще буде декілька сюрпризів до кінця року!

Далі буде…

Наша адреса: вулиця Нижньоюрківська 31, м. «Контрактова площа» або «Тараса Шевченка»

The post PostPlay Театр – справжній театральний андеграунд appeared first on Театраріум.