Режисер-постановник — Оксана Дмитрієва
Художник — Наталя Денисова
Анімація — Віра Сахнюк
Постава Харківського державного академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва «Їжачок з туману» (режисер Оксана Дмитрієва), хоч і перегукується із мультфільмом «Їжачок в тумані», оскільки ані Їжачок, ані Ведмежа, ані туман нікуди не ділись, проте не наслідує його, а є окремим, цілісним творчим продуктом. Адже сюжет постави – це певний колаж із казок Сергія Козлова, де окрім головних героїв з’являються персонажі другого плану – меланхолійний Ослик та енергійний Заєць, а також епізодичні постаті – Мураха-трудівник, Вовк-філософ та Жабеня-веселун. Усі події відбуваються протягом року, режисер по-філософськи підходить до теми часу та розмірковує над роком життя підкресливши найхарактерніший момент кожної пори року.
Звірята роздумують на тему дружби, краси, вірності. Ця добра казка залишає по собі таку величезну кількість емоцій та вражень, що усі, хай на даний момент незначні, театрознавчі знання кудись випаровуються і той конкретний аналіз, який я маю зробити, стає надзвичайно складною справою, оскільки залишається лише море емоції.
Режисер використав принцип «чорного кабінету», перед яким встановлена ширма (художник Наталія Денисова). Окрім «живого» лялькового плану присутня анімація(дизайнер відеороликів Віра Сахнюк), котра проектується на ширму, тобто складається враження, що глядачі начебто дивляться не то телевізор, не то через вікно спостерігають за повсякденним життям лісових героїв.
Актори повністю приховані від глядачів і навіть світло, що ллється згори та боків (світлове вирішеня разробив художник по світлу Дмитро Прасолов) не відкривають акторів, оскільки все настільки детально пророблено, що актори не потраплять під світловий «простріл». Власне на світло, хочеться звернути особливу увагу, оскільки у цій поставі воно незвичне, це не стандартні софіти чи прожектори, що освітлюють сцену, це світло надзвичайно ніжне, дрібне та розсіяне, воно дуже вдало розтушоване, що дає змогу створити той таки ефект певної димки, туманності та створити атмосферу таємничого марева, сну. Також допомагає створювати атмосферу і музика (композитор Гія Канчелі).
Усі ляльки використані у поставі – штокові,проте їхня механізація мені видається дещо складнішою, оскільки кожен рух ляльки пророблений до найдрібніших деталей – рухи пальців, кліпання очей та ін.
Як таких подій, котрі б впливали на подальший розвиток дії немає, глядачі радше спостерігають за звичним життям звірят. Постава сама по собі дуже атмосферна та чуттєва, у ній багато «відчуттєвих» речей, котрі, мабуть, не варто аналізувати розумом.
З першого промінчика світла, з перших змахів крил метелика і з перших музичних нот, глядачі заглиблюються в атмосферу дрімаючого лісу, у якому і живуть веселі друзі – Їжачок, Ведмежа та Зайчик.
Кожна сцена наповнена чаруючими засобами виразності, що створюють ефекти водночас неймовірної ілюзії і до деталь пророблених елементів правди. Зокрема у першому епізоді, де Їжачок, Ведмежа та Зайчик летять спочатку на кульбабах, а потім і на хмаринках у вигадану країну, окрім цих таки легких хмаринок, із прозорої тканини, що також їх оточують, на ширму проектуються інші хмарки, ця анімація виглядає напрочуд органічно.
У сцені посиденьок ввечері на мості, особисто мене, хай це прозвучить дуже суб’єктивно, вразила наявність комашок, що роїлися над ліхтарем, здавалося б, така дрібниця, а проте це якраз один з тих елементів, про які я згадувала вище – створення відчуття абсолютної правдивості показаного. Режисер не просто поєднав небо, на якому горять зорі, та плесо ріки/озера, де вони віддзеркалюються, а рибки, котрих ловлять друзі, замість луски мають на тілах зірочки, і пливуть вони на небо, таким чином створюючи певні аналогії із знаком зодіаку – риби(як створіння водяні так і небесні). В цей час, на ширмі, «загоряються» дрібні вогники – теж зірочки, що додають атмосфері ще більшої таємничості.
Падіння листочка – це акцент, завдяки якому режисер підкреслює настання осені, в цьому епізоді вперше з’являється мурашка, усі звірі метушаться та працюють, адже скоро настане зима. І знову ж таки анімація, котра з’являється в кінці епізоду – падолист із дубових листочків блакитного кольору у супроводі дощу (котрий також представлений на звуковому рівні) дає змогу зробити перехід до наступної сцени, а також акторам час встановити необхідні елементи декорації.
Ці ніжні, та абсолютно не різкі переходи від одногу епізоду до іншого дають змогу тримати єдину атмосферу.
Аби відтворити похмурість та страхітливість нічного лісу, по якому прямує Ослик, що іде в гості до Їжачка та Ведмежати, режисер використовує візуальні складові – величезні, у порівняння із розмірами ослика, сови, що літаючи у нього над головою і розмахують своїми великими крилами, окрім того у них світяться очі; тьмяне, фіолетове світло в глибині сцени і все це підкріплено гучною та доволі страхітливою музикою. Вовк, що раптово з’являється на сцені, після того як Ослик знепритомнів, нагадує філософа, що курить люльку та роздумує над сенсом буття, сидить він у профіль до глядачів на пеньку. Зі своєї люльки Вовк пускає кільця, у прямому сенсі цього слова – різних розмірів кружальця з’являться та зникають в повітрі.
Анімація зі сніжинок, що спочатку гарно кружляють, потім перетворюється у завірюху і накриває Ослика з головою, використання анімаційних зображень дають змогу уникнути наявності «справжнього» снігу на сцені, натомість його цілком замінює той, що створений проекцією, а коли Ведмежа та Їжачок відгортають його лапками, то захоплює те, на скільки майстерно пророблена та відточена до сантиметру і до руху робота анімації, переплетена з реалістичними ляльками.
Настання Нового Року – фінальний момент першої дії, котрий підкреслено візуально – ноги Діда Мороза, взуті у валянки, рухаються по снігу, а також використана проекція великих сніжинок, що кружляють.
Оксана Дмитрієва також використовує прийоми контрасту – до прикладу натуралістичні речі побуту – ліжко, стілець, піч, неабияк контрастують на фоні загальної стилістики постави, проте надають певного затишку та «домашньої» атмосфери у відповідній сцені.
Аби передати величезні розміри неймовірного білого Слона, котрого кликав Їжачок, режисер розташовує біля нього хатинку, у якій начебто і сидять Їжачок та Ведмежа, а вона в свою чергу за розмірами відповідає голові Слона. Слон представлений як символ, втілення весни, що прийшла та розтопила увесь сніг перетворивши його на воду.
Фінальна сцена у якій Їжачок та Ведмежа шукають одне одного в тумані, який представляють хмари, що начебто зависли на землі з’являється справжній Слон, що втік із зоопарку. Слон, як на мене, це певний образ Годо, якого Їжачок чекає, певна дитяча мрія, яка таки збувається, якщо дуже-дуже сильно мріяти.
Режисер також виконує ефект відлуння (ревербації), аби надати містичності певним епізодам та «розширити» простір, адже дія відбувається в лісі, а що ж це за ліс, якщо у ньому не відгукується луна.
Не впевнена чи правильним буде моє припущення, що цю поставу можна назвати поставою поетичного театру, позбавленого побутовості та банально солодкавого сюсюкання.
Так чи інакше ця постава змушує згадати дитинство – дивовижну пору, коли все навколо дивувало, коли пори року нагадували різні образи, коли кожен бачив і вірив, що дива є у всьому.
Технології розвиваються і сучасного юного глядача вже не так легко здивувати, проте поєднання у цій поставі анімації та справжніх ляльок створюють глядачам ілюзію, начебто вони водночас і переглядають мультфільм і виставу, театр говорить до сучасних глядачів їхньою ж мовою, проте дотримуючись неймовірної естетики та тримаючи показово високий рівень професійності.
Фото з сайту театру puppet.kharkov.ua
