Цього року я відвідала Craiova International Shakespeare Festival. Цей досвід став для мене не просто подорожжю, а важливим кроком у пізнанні сучасного шекспірівського фестивального дискурсу.
Раніше я не брала участі в подібних культурних подіях і не мала чіткого уявлення про їхню структуру та зміст. Зокрема, для мене залишалося відкритим питання, що саме визначає сутність монотематичного фестивалю: резонансні сценічні постановки, загальна атмосфера свята різних мистецтв, комунікація між учасниками чи поєднання всіх цих складових.
Перебування на Крайовському міжнародному шекспірівському фестивалі мало для мене особливе значення і в особистому контексті. Мені 27 років, і значну частину свого життя я живу в умовах війни. Протягом останніх років — у реальності повномасштабної війни, яка суттєво обмежує можливості для подорожей, самореалізації та повноцінного культурного досвіду. Саме тому поїздка до Румунії стала для мене надзвичайно цінним досвідом і навіть символічною подією. Це був не просто виїзд за кордон, а своєрідний перехід в інший культурний контекст, де мистецтво посідає особливе місце.
Можливість долучитися до одного з найпрестижніших у світі шекспірівських фестивалів була надана мені та Олександрі Тімашовій, двом студенткам Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського, як щедра винагорода за перемогу у Всеукраїнському Шекспірівському конкурсі студентських дослідницьких та креативних проєктів імені Віталія Кейса, який щороку проводить Український шекспірівський центр.
За таку підтримку молодих українських театрознавиць щиро дякую представникам European Shakespeare Research Association (Європейської асоціації дослідників Шекспіра): професорці Вустерського університету Ніколеті Чінпоеш, доценту Крайовського університету, доктору філософії Соріну Казаку, докторці Імке Ліхтерфелд (Боннський університет), співкураторці Міжнародного Шекспірівського фестивалю в Гданську, віцепрезидентці Польського Шекспірівського товариства, доцентці Лодзького університету Анні Ковальче-Павлик та керівниці Українського Шекспірівського центру, почесній старшій науковій співробітниці Шекспірівського інституту у Стретфорді-на-Ейвоні професорці Наталії Торкут.
Саме їхні ініціативи уможливили для нас цей перехід із реальності країни, що живе у війні, у простір свята шекспірознавства та сучасних перформативних практик.
Програма перебування включала перегляд театральних постановок, відвідування публічних лекцій, презентацій, семінарів і обговорень. Це створило умови для безпосереднього знайомства з різними підходами до інтерпретації шекспірівських текстів і дозволило глибше відчути специфіку міжнародного театрального середовища.
Глядацька аудиторія фестивалю відзначалася різноманітністю, і це була одна з тих особливостей, що запам’ятовуються не менше, ніж самі вистави. Серед присутніх були люди з різних країн, різного віку, з різним рівнем підготовки та театрального досвіду. Частину аудиторії становили професіонали й студенти театральної сфери, тоді як інші відвідували фестиваль як глядачі, зацікавлені в нових враженнях та емоційному досвіді. Спостереження за цією різноманітною публікою саме по собі ставало важливою складовою фестивального досвіду.
Реакції глядачів і їхня поведінка в залі дозволяли краще зрозуміти різні способи сприйняття сценічної дії. Одні уважно зосереджувалися на деталях, прагнучи інтерпретувати смисли, тоді як інші реагували передусім емоційно — через атмосферу та загальне враження. Це формувало живий, відкритий простір, у якому не існувало єдиного «правильного» способу взаємодії з театром.
Важливо, що Україна також була представлена на фестивалі повноцінними театральними проєктами. Зокрема, виставою «Ha*l*t» Театру на Лівому березі Дніпра (реж. Тамара Трунова) — рефлексією над досвідом війни та втрати. Робота поєднує елементи театральної гри й документальності, вибудовуючи діалог із глядачем навколо нездійсненої прем’єри «Гамлета», репетиції якої були перервані повномасштабним вторгненням. У центрі постановки постає тема втрати — особистої, мистецької та колективної — і спроба осмислити цю травму через театральну форму.
Також у межах фестивалю була представлена робота «Date with William», створена студентами Карпатського національного університету імені В. Стефаника під керівництвом народних артистів України Ростислава Держипільського та Надії Левченко. Ростислав Держипільський є також лауреатом Національної премії України. Ця студентська постановка, вперше представлена на Міжнародному українському шекспірівському фестивалі «IF Shakespeare UA» в Івано-Франківську у червні 2024 року, була доопрацьована майбутніми акторами в межах міжнародної студентської літньої школи.
Постановка становила собою сценічний колаж із фрагментів різних шекспірівських творів («Дванадцята ніч», «Двоє веронців», «Комедія помилок», «Віндзорські витівниці»), об’єднаних легкою ігровою формою та музичним супроводом. Цей проєкт продемонстрував інший — освітній та експериментальний — вимір фестивалю, де важливим є не лише результат, а й процес спільної творчості та взаємодії між учасниками з різних країн.
Ми прибули на фестиваль 20 травня, і вже з перших годин складалося враження, що все місто глибоко занурене у фестивальний процес. Здавалося, фестиваль є важливою частиною культурної ідентичності Крайови. Його присутність відчувалася буквально всюди: на білбордах, у вітринах магазинів, у відділеннях банків, вуличних кафе — скрізь можна було побачити плакати, прапорці та наклейки з фестивальною символікою.
Особливо активно до культурної події був залучений центр міста, де постійно щось відбувалося: працювали тематичні зони, виступали вуличні актори, час від часу проходили перформанси. Це створювало відчуття безперервного руху та залученості й уже на початку демонструвало, що фестиваль функціонує як ширший культурний простір, а не лише як сукупність театральних показів.
Особливо сильне враження справив перший день фестивалю — 21 травня. Відкриття стало масштабним дійством, яке поєднувало різні види мистецтва й формувало відчуття великого міжнародного культурного свята. У програмі цього дня чітко простежувалася концепція поєднання традиції та сучасності, ритуальних елементів і новітніх технологій.
Тематично перший день був присвячений Японії, що стало важливим акцентом усієї програми. Уже о 15:30 відбувся парад відкриття фестивалю, натхненний традиційними японськими святами мацурі (народними святкуваннями з елементами процесій, музики й танцю). Маршрут пролягав через різні частини міста — від парків до центральних площ, створюючи ефект «рухомого театру». Це було не просто святкове дійство, а жива театралізована картина: костюмовані виконавці, хореографія та музика оживляли міський простір і залучали випадкових перехожих до фестивального процесу.
О 18:00 відбулася офіційна церемонія відкриття у фоє Національного театру імені Маріна Сореску. Вона поєднувала урочисту частину — виступи організаторів і почесних гостей — із розгорнутою культурною програмою: були представлені японська чайна церемонія, каліграфія, мистецтво ікебани, виставкові проєкти, зокрема присвячені манзі (японським коміксам). Такий формат дозволив представити японську культуру не фрагментарно, а як цілісну систему.
Важливою особливістю цієї частини стало те, що вона сприймалася не як формальна «офіційність», а радше як простір культурного обміну. Виступи представників різних країн, дипломатів та організаторів створювали відчуття, що фестиваль функціонує як значуща міжнародна платформа, яка об’єднує не лише театральне мистецтво, а й ширший культурний контекст.
О 19:00 розпочалася вистава «Titus Andronicus: Renăscut» театру KAKUSHINHAN, режисер — Ryunosuke Kimura (Японія), яка відкрила театральну програму фестивалю.
Ця постановка задала потужний, навіть провокативний тон подальшій програмі. Вона вирізнялася емоційною напруженістю, виразною пластикою та продуманою системою символічних образів. Уже з першої вистави ставало зрозуміло, що йдеться не лише про класичний театр, а й про експерименти, різноманітні сценічні форми та складні інтерпретації.
Після театральної частини програма перейшла у більш неформальну площину. О 21:00 відбувся прийом із дегустацією саке, який сприяв культурному спілкуванню та взаємодії. Глядачі не розходилися одразу після вистави, а залишалися й обговорювали побачене.
О 21:15 відбулося лазерне мапінг-шоу, яке стало своєрідним переходом від театрального мистецтва до сучасних технологічних форм. Світло, проєкції та музика формували цілісний візуальний досвід, орієнтований на сучасного глядача.
О 22:00 програма продовжилася концертом гурту Gezan, що проходив у Shakespeare Village — центральній фестивальній зоні під відкритим небом. Навіть без безпосередньої участі було очевидно, що саме цей простір виконує функцію осередку неформальної комунікації між учасниками фестивалю.
Кульмінацією вечора стало шоу за участю понад 450 дронів, яке відбулося о 23:00. Воно поєднувало технологічні можливості з художнім задумом, створюючи вражаючі світлові композиції в нічному небі. Це ще раз підкреслювало, що фестиваль виходить за межі традиційного театру й активно працює з новими формами вираження.
Загалом перший день був настільки насиченим, що створював ефект повного занурення. Це був цілісний ланцюг вражень — від денного параду до нічного технологічного шоу. Саме цього дня особливо відчутним став масштаб фестивалю.
Спочатку мені здавалося, що йдеться про фестиваль вистав, у якому головну роль відіграють театральні постановки. Проте вже з перших днів стало зрозуміло, що Шекспірівський фестиваль у Крайові — значно ширше явище. Йдеться не просто про серію показів, а про цілісний культурний простір, у якому театр співіснує з іншими видами мистецтва та формами взаємодії. Крім вистав, тут були концерти, лекції, круглі столи, панельні дискусії, книжкова виставка, музей ілюстрацій і музей театральних костюмів, перформанси та інші форми взаємодії учасників і глядачів. Усе це створювало відчуття безперервного процесу.
Особливо показовою була організація міського простору. У Крайові використовувалися різні локації — як традиційні театральні майданчики, так і альтернативні простори. Значна частина подій відбувалася просто неба: на площах, у парках, на відкритих сценах у міському середовищі. Це змінювало сприйняття театру: він переставав бути «закритим» мистецтвом і ставав доступним навіть для випадкового глядача.
Унікальною подією фестивалю стала вистава Flute Theatre «Twelfth Night» (реж. Kelly Hunter, Велика Британія), адаптована для людей із розладами аутистичного спектра. Ця версія шекспірівської комедії була створена в межах роботи британської режисерки Келлі Хантер — засновниці методики The Hunter Heartbeat Method, спрямованої на залучення людей з аутизмом до театрального процесу через ритм, повтор і тілесну взаємодію.
Постановка пропонувала інший формат взаємодії з театром: значущими були не лише сюжет і акторська гра, а передусім сам спосіб подання матеріалу. Актори безпосередньо взаємодіяли з глядачами, налагоджували з ними контакт, залучали до спільних рухів і простих дій. Важливу роль відігравали повторюваність жестів і слів, уповільнена ритміка та уважність до особливостей сприйняття аудиторії. Помітною була й різниця в поведінці глядачів до і після вистави: вони ставали більш відкритими до взаємодії.
У цьому сенсі вистава виконувала не лише художню, а й соціально-комунікативну функцію, наближаючись до простору розвитку й навчання. Такий підхід демонструє, що театр може функціонувати не лише як видовищна форма, а й як соціально значущий простір, здатний адаптуватися до різних потреб і можливостей.
Окремо варто звернути увагу на Shakespeare Village — центральну фестивальну зону під відкритим небом. Хоча я провела там небагато часу, за власними спостереженнями та відгуками інших саме цей простір став своєрідним центром неформальної частини фестивалю. Тут відбувалися концерти, виступи відомих митців і шекспірознавців, зустрічі, а люди приходили не лише на конкретні події, а й заради самої атмосфери.
Shakespeare Village можна розглядати як середовище, у якому стираються межі між глядачем і учасником. Тут легко виникали комунікація між незнайомими людьми, обговорення побаченого та обмін враженнями. У результаті фестиваль сприймався як цілісний організм. Він охоплював різні простори міста, формати та аудиторії, зберігаючи при цьому внутрішню єдність.
Саме цей досвід дозволив мені переосмислити театр не як ізольоване явище, а як частину ширшого культурного процесу, що постійно змінюється, взаємодіє із суспільством і виходить за межі традиційних форм.
Оскільки фестиваль мав міжнародний характер, це відчувалося не лише у складі учасників програми, гостей і глядачів, а буквально в кожній деталі повсякденного життя під час події. У щоденному спілкуванні найчастіше звучали румунська та англійська мови — як основні засоби комунікації між глядачами, волонтерами та організаторами. Водночас у межах мистецького простору мовне різноманіття було значно ширшим.
На сцені можна було почути японську, іспанську, французьку, німецьку та інші мови, зокрема й українську, що для мене було особливо важливо. Кожна вистава привносила не лише іншу мовну систему, а й іншу театральну традицію, ритм і сценічну енергетику.
Важливо, що це різноманіття не ускладнювало сприйняття, а, навпаки, розширювало його. Навіть у тих випадках, коли вистава звучала мовою оригіналу й текст залишався частково незрозумілим, це не ставало перешкодою. Театр працював іншими виражальними засобами: пластикою, музикою, сценографією, інтонацією, ритмом та енергетикою акторської гри. У деяких випадках емоційний вплив був настільки сильним, що вербальний рівень відходив на другий план.
Такий досвід дозволив по-іншому подивитися на природу театру. Особливо виразно відчувалося, що він не обмежується текстом або мовою, а може функціонувати як універсальна форма комунікації. Глядач з іншої країни, з іншим культурним досвідом і навіть без знання мови здатен сприймати смисли та атмосферу сценічної дії.
Навіть короткі розмови з іноземними глядачами формували відчуття спільного культурного простору.
У підсумку саме мовне й культурне різноманіття стало однією з ключових цінностей фестивалю. Це дозволило не лише побачити різні інтерпретації творів Шекспіра, а й відчути, як театр об’єднує людей незалежно від мови чи культурного контексту.
За час фестивалю я відвідала значну кількість вистав: одні захоплювали візуально, інші спонукали до роздумів; деякі були легкими для сприйняття, тоді як інші вимагали значного емоційного та інтелектуального напруження. У певний момент я помітила, що починаю інакше сприймати театр, звертаючи увагу на деталі, які раніше залишалися поза фокусом.
Серед усього побаченого поступово сформувався особистий перелік вистав, які справили на мене найсильніше враження.
Найвиразнішою для мене стала постановка «The Tiger Lillies in A Macbeth Song» — The Tiger Lillies / La Perla 29 (реж. Oriol Broggi, Іспанія). Це була яскрава музична вистава. Після великої кількості складних і напружених постановок вона ставала своєрідним емоційним перепочинком. У ній органічно поєднувалися музика, сценічна динаміка та специфічна естетика, що формували цілісне художнє враження. Саме тут я відчула не лише зацікавлення, а й виразне естетичне задоволення.
Особливе місце у моєму сприйнятті посіла вистава «King Lear» — Teatrul Național „Marin Sorescu”, реж. Silviu Purcărete (Румунія). Вона запам’яталася насамперед організацією простору: глядачі перебували у безпосередній близькості до акторів, що створювало ефект присутності та занурення у сценічну дію. Сильне враження справили мізансцени, робота з простором і костюмами. Окремої уваги заслуговує режисерське рішення, у якому образ Корделії у виконанні Costinelei Ungureanu поєднувався з образом блазня, відкриваючи новий семантичний рівень інтерпретації. Крім того, змінений фінал вистави спонукав до переосмислення класичного сюжету.
Серед помітних робіт також була вистава Teatrul Fără Nume «A Midsummer Night’s Dream» (реж. Mihai Țărnă, Молдова). Вона вирізнялася не лише динамікою та виразною візуальною складовою, а й чітко окресленою антитоталітарною позицією. У постановці простежувався образ влади як форми диктатури, тоді як ліс поставав простором свободи та втечі від контролю. Особливо сильним був фінальний епізод зі снігом, який режисер пов’язував зі своїми враженнями від перебування в Україні. У моєму сприйнятті це надавало сцені додаткової емоційної глибини. Загалом вистава вирізнялася пластичністю, візуальною продуманістю та концептуальною цілісністю.
Окремо варто відзначити виставу Royal Shakespeare Company / Little Angel Theatre «Venus and Adonis» (реж. Greg Doran, Велика Британія), виконану засобами театру ляльок. Вона справила на мене одне з найсильніших вражень на фестивалі. Візуальне рішення — декорації, ляльки, світло — працювало на створення цілісної художньої атмосфери. Попри складність порушених тем, вистава зберігала відчуття безпосередності та щирості, що дозволяло легко сприймати її на емоційному рівні.
Ще однією цікавою інтерпретацією стала вистава Compagnia de’ Colombari «King Lear» (реж. Karin Coonrod, США), яка суттєво відрізнялася від румунської версії як стилістично, так і концептуально. У цій постановці образ Ліра набував узагальненого, колективного характеру, оскільки роль протагоніста одночасно виконували одинадцять акторів. Це ще раз підтвердило, наскільки різноманітними можуть бути підходи до інтерпретації одного й того самого шекспірівського матеріалу.
Не всі постановки на фестивалі були однаково зрозумілими або близькими для сприйняття. Це цілком природно, адже подібні події передбачають різноманіття підходів, експериментів і навіть провокативних театральних форм. Частина вистав залишала не стільки відчуття захоплення, скільки складні й неоднозначні враження.
Однією з таких стала вистава KPR / Kaimaku Pennant Race «HAMLET | TOILET» (реж. Yu Murai, Японія), представлена у форматі перформансу. Це робота, що відходить від традиційного театрального канону та звертається до тем тілесності, повсякденності й свідомо грубуватої естетики як художнього засобу. Для мене цей формат виявився досить складним для сприйняття.
З одного боку, відчувалося, що автори свідомо обирають провокативну форму, намагаючись переосмислити шекспірівський текст через призму максимально приземленого, фізичного й навіть абсурдного досвіду. З іншого боку, така інтерпретація здавалася надто радикальною і подекуди просто відштовхувала. Виникало відчуття зміщення акценту з внутрішнього конфлікту та змісту на зовнішню форму, яка не завжди сприяла глибшому осмисленню твору.
У певні моменти ця робота більше нагадувала експеримент із межами глядацького сприйняття, ніж традиційне театральне висловлювання. Водночас важливо зазначити, що подібні проєкти мають своє місце у фестивальному контексті, адже вони розширюють уявлення про можливості сучасного театру.
Ще однією виставою, яка викликала неоднозначні враження, стала «Macbeth» від Compagnie Théâtrale Francophone (реж. Philippe Nicaud, Франція), виконана у форматі моновистави. Сам по собі цей жанр є надзвичайно вимогливим як до актора, так і до глядача, оскільки вся увага протягом тривалого часу зосереджується на одному виконавцеві.
У цьому випадку постановка, на мою думку, не повною мірою реалізувала потенціал моножанру та шекспірівського твору. Місцями виникало відчуття недостатньої сценічної наповненості: бракувало чітко вибудуваних мізансцен, виразної сценографії та продуманої роботи з простором. Також відчувалася нестача пластичної різноманітності й візуальної динаміки, які могли б утримувати глядацьку увагу.
У результаті сценічний фокус надто довго залишався статичним, що впливало на загальне сприйняття вистави. Водночас сама спроба працювати з «Макбетом» у форматі моновистави видається цікавою і потенційно відкриває широкі можливості для глибокого психологічного прочитання.
Такі постановки у програмі фестивалю демонструють, що театр може бути не лише естетично привабливим і зрозумілим, а й складним, провокативним, таким, що іноді викликає дискомфорт. Саме через подібні зіткнення формується глибше й усвідомленіше сприйняття мистецтва.
Реакції на вистави часто були полярними. Деякі постановки викликали сильний емоційний відгук і завершувалися тривалими оваціями, тоді як інші не знаходили відгуку в частини публіки, і окремі глядачі залишали залу ще під час показу. Показово, що нерідко йшлося про ті самі вистави: для одних вони ставали вагомим художнім досвідом, для інших — надто складними або віддаленими.
Саме ця відмінність реакцій є показником живого театрального процесу. Вона не залишає місця для байдужості й демонструє реальну взаємодію між сценою та залом, де кожен глядач формує власний спосіб сприйняття.
У підсумку стає очевидним, що фестиваль функціонує не лише як демонстрація вистав, а й як простір взаємодії з глядачем. Саме реакція публіки, жива емоція та різноманітність сприйняття роблять кожну постановку унікальною подією. Кожна з побачених вистав, незалежно від рівня складності чи зрозумілості, виконувала ключову функцію — викликала емоційний відгук і спонукала до рефлексії.
Фестиваль відзначався дуже інтенсивним ритмом, до якого спочатку було непросто звикнути. Кожен день був насичений подіями, і постійно доводилося обирати між кількома варіантами — яку подію відвідати і що подивитися. У середньому ми з однокурсницею відвідували дві вистави на день, а також намагалися потрапити на лекції, обговорення та інші події в межах фестивалю.
Такий ритм вимагав постійної включеності: доводилося швидко переміщатися між локаціями, стежити за часом і обирати між подіями. Водночас важливо було не просто формально відвідувати вистави, а проживати їх, відчувати атмосферу й намагатися зрозуміти режисерський задум.
Звичайно, це було фізично виснажливо: до вечора накопичувалася втома, і часом сили майже вичерпувалися. Бували ситуації, коли після насиченого дня ми поверталися додому і відразу засинали, не маючи змоги навіть обговорити побачене.
Водночас ця втома залишалася переважно фізичною, тоді як емоційно зберігалося відчуття наповненості. Кожна вистава й подія додавали нового досвіду та спонукали до осмислення, а навіть у моменти перенасичення не виникало бажання зупинитися.
Поступово ставало зрозуміло, що такий ритм є невід’ємною частиною самого фестивалю — це не лише низка подій, а спосіб існування в постійному зануренні в мистецьке середовище.
Саме тому, попри фізичну втому та перенасиченість художніми враженнями, період перебування на Міжнародному шекспірівському фестивалі в Румунії залишив по собі надзвичайно сильне позитивне враження — не як виснажливий марафон, а як інтенсивне й водночас надихаюче проживання кожного дня.
Цей фестиваль став для мене важливим і певною мірою переломним досвідом. Він не просто познайомив мене з театральними колективами Європи, Азії, Африки та США і презентованими ними театральними формами. Він дав змогу глибше усвідомити багатогранність і життєздатність сучасного театру.
Під час фестивалю для нас стало очевидним, що театр не обмежується класичною сценою, текстом чи традиційним розподілом на глядача і виконавця. Він постає як простір пошуку, експерименту, взаємодії та постійного діалогу. Театр може набувати різних форм: бути складним і неоднозначним, емоційним, провокативним, соціально гострим або естетично довершеним — і кожна з цих форм має право на існування.
Окремо важливим стало усвідомлення того, наскільки по-різному можна інтерпретувати один і той самий матеріал. Вистави за тим самим твором Шекспіра, представлені на фестивалі, суттєво відрізнялися між собою, що підкреслює потенціал класичного тексту до існування в різних культурних контекстах, епохах і художніх формах.
Цей досвід вплинув і на моє власне ставлення до театру як до можливого професійного й творчого шляху. Важливим стало не лише спостереження за процесом, а й відчуття внутрішньої потреби бути його частиною. З’явилося усвідомлення, що театр — це не щось віддалене чи недосяжне, а реальний напрям для розвитку.
Після фестивалю у мене сформувалося прагнення повернутися до шекспірівських фестивалів уже в новій якості — із власною постановкою, щоб розширювати уявлення про театральну Україну. Якщо раніше така думка здавалася абстрактною, то тепер вона набула більш конкретного й відчутного характеру.
Таким чином, цей фестиваль дав мені не лише новий досвід, а й внутрішній імпульс до подальшого розвитку. Він засвідчив, що театр є живим мистецтвом, яке постійно змінюється, виходить за усталені межі та відкриває нові можливості — як для глядача, так і для того, хто прагне стати його частиною.
