Дипломовані актори-лялькарі про вступ, навчання та небажання працювати в театрі ляльок.
Ніби у слоу-моушені в моїй голові крутиться стрічка спогадів про 2019 рік. Безтурботний час без карантину та війни, пам’ятаєте? Я зупиняю кадр: мені 15, на вулиці літо, я тільки нещодавно отримала атестат. Але святкую це не як усі, на гучній тусовці на музичному фестивалі «Покоління», а в душному центрі Дніпра. Що я тут роблю? Хвилююсь. Як ніколи, бо сьогодні вступаю до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Мрію стати артисткою та намагаюсь виглядати, як артистка: на мені цнотлива біла сукня у квіточку, в руці – пакет з підборами. Стою під будівлею, чекаю своєї черги, репетирую подумки вивчений репертуар: вірш, байка, проза…
Озираюсь навколо. Поруч, здається, більше сотні людей. Вони теж мріють. Теж повторюють. Безліч голосів та незнайомих облич. Я ще не знаю, з ким з цих людей проведу пліч-о-пліч чотири роки. З ким буду грати на сцені невзаємну любов, з ким – щиру ненависть. Хто стане мені справжнім другом, а хто відпишеться від мого інстаграму одразу після випуску.
Наступний стоп-кадр – лютий 2023 року. Сьогодні ми випускаємось. Отримуємо дипломи. Я вся в червоному: сукня, підбори, помада. Відчуваю себе такою дорослою і такою артисткою, що аж самій страшно. Поруч – ті ж обличчя, але вже не просто знайомі, але й близькі. Ми нічого не повторюємо і не хвилюємось, зате святкуємо з самого ранку, запиваючи ейфорію шампанським. Тепер ми друзі, колеги, близькі люди. Чи всі наші мрії здійснились? Ми не знаємо, що буде далі: театр, навчання чи робота аніматором для дітей у готелі в Туреччині? Не задумуємось. Обіцяємо одне одному: що б не сталося, ми назавжди залишимось такими молодими, щасливими та дружніми.
Кінець 2025. Я подумки озираюсь навколо: а де всі?
***
Того літа у 2019 нас обрали у лялькарі: курс з 17 людей, з яких випускалось 14,5 (з половиною, бо один хлопець після початку війни виїхав закордон і не повернувся, склав державні іспити дистанційно). Всі ми мали можливість одразу після випуску влаштуватися на роботу в театр ляльок. Хоча б у Дніпрі, бо тут все знайомо. Або у Чернігові, бо тільки звідти на перегляд наших дипломних вистав приїхав головний режисер. Проте більшість з нас не скористались такими можливостями. Чому? Щоб розібратися, я написала шістьом своїм однокурсникам і запросила їх на розмову, щоб згадати разом наш спільний шлях. А для чистоти експерименту (адже наше навчання припало на початок карантину, а згодом і повномасштабного вторгнення, тому навчальний процес був доволі хаотичним) я запросила ще двох колег – тих, хто навчався до нас та після нас.
Отже, вісім голосів. Вісім героїв з дипломами Дніпропетровського фахового мистецько-художнього коледжу культури. Чотири хлопця та чотири дівчини.
***
Перший стук режисерською хлопавкою: сцена один. Кожну свою розмову з колегами та колежанками я починаю з прохання згадати себе 15- річних, повернутися у той стан та щиро відповісти на питання: чи планували вони взагалі вступати саме на відділення театру ляльок?
Марія Пазюк: «Спочатку я прийшла в коледж на підготовчі курси до вступу. І коли я тільки прийшла, я була впевнена, що буду вчитися на драмі. Це була чітка позиція. Я пам’ятаю, коли нас тільки записували на цей курс, сиділа секретарка і казала: “Ну, ви ж знаєте, що у нас є ще лялькове відділення, звідти теж класні актори випускаються”. І я, і моя мама, ми такі: “Ні-ні, ми тільки на драму. Тільки на драму”».
Даніїл Костарнов (22 роки, студент 3 курсу спеціалізації «Актор драматичного театру та кіно» КНУКіМ, майстерня Ірми Вітовської та Катерини Чепури): «Я просто хотів кудись вступити. Я не розумів, куди я йду і що робити далі. А вийшло так, як вийшло. Я був тоді такий задоволений, що мене взяли на бюджет хоча б кудись, тому що я сам по собі був такий Шалтай-Болтай. У мене жодних уявлень про театр ляльок не було, я ні про що не замислювався. Я тоді думав тільки про мопеди».
Кирило Уманець (21 рік, студент 3 курсу спеціалізації «Актор драматичного театру та кіно» КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого, майстерня Олексія Лісовця): «Я подавався і на ляльки, і на драму, бо драма – це була першопричина все-таки. Але потім так склалося, що на драму мене не взяли. Точніше, взяли, але на контракт. А на ляльках я би був на бюджеті. І я такий: “Ну, піду на ляльки”. От і весь вибір».
Данило Апет (21 рік, студент 3 курсу спеціалізації «Актор драматичного театру та кіно» ЛНУ імені І. Франка, майстерня Володимира Кучинського): «Бути актором – це був мій свідомий вибір. Це не був вибір батьків, не був вибір когось. А от якого театру… Це [йдеться про лялькове відділення – Д. А.] я не обирав. Мене туди забрали.
Я: Але ж ти вступив на драму.
Данило Апет: У мене вкорінилося в голові, що я туди не вступив. Я не памʼятаю. Чи вступив, але не на стипендію, чи не на бюджет. Це не важливо. У мене був низький бал на драму. Тому що певні досвідчені люди, які мають більший авторитет, більшу вагу в цій професії, не розгледіли в мені потенціал. Мене це підкосило п*здець, тому що я мріяв про це, я хотів бути актором драматичного театру. У моєму розумінні тоді драматичний театр – це, сука, ультрап*здец, це щось серйозне, до чого нам, простим плебеям, ще лізти і лізти. Але варто зробити акцент на тому, що мені тоді було 14 років. Як ти можеш себе почуватиактором в 14 років? Це фантастично».
***
До речі, забула попередити: більшість абітурієнтів, студентів та навіть випускників театральних ЗВО переконані, що на лялькарів йдуть вчитися тільки ті, кого не взяли на драматичне відділення. І ця тема – мій зірковий вихід. Історія, яка стоїть у мене на поличці трофеїв поруч з дипломом «Учениця року 2013» та грамотою «Міс чарівність» з конкурсу краси у дитячому таборі. Отже, в рейтингових списках на вступ до коледжу серед дівчат я була на першому місці рекомендованих до зарахування на драматичне відділення. Але я прийшла подавати документи на лялькове. На мене тоді дивилися, як на божевільну, співчутливо хитали головами і крутили пальцем біля скроні. Тричі запитали «А ви впевнені?» – і я була впевнена. І таке свідоме рішення на нашому курсі прийняла не я одна.
Олена Леонович (22 роки, після випуску два з половиною роки працювала акторкою у Дніпровському міському театрі ляльок, зараз – акторка Дніпропетровського Молодіжного театру): «Я займалася в театральній студії років з восьми, у нас там були викладачі, які ставили вистави дуже наближені до театру ляльок. Коли прийшов час обирати професію, я знайшла наш коледж. Прийшла туди на підготовчі курси, і виявилося, що там є лялькове відділення. Я зрозуміла, що це моє. Вступала я два роки поспіль: в перший рік курс набирала викладачка, яка мені одразу сказала, що я їй «не підходжу за типажем» і вона навіть слухати мене не буде. Відправила мене проходити конкурс наступного року. Через рік я прийшла, набирала вже інша викладачка, і я вступила.
Я: Ти навіть не подавала документи на драму?
Олена Леонович: Я подала документи на драму тільки тому, що люди, які приймали ці документи, самі поклали їх і туди, і туди».
Не буду брехати: коли я прийшла на підготовчі курси, я теж мала план вступати виключно на драму, бо це ж очевидно – як така талановита артистка великих сцен буде грати у маленьких театрах. Крім того, я хотіла навчатися у конкретного викладача, але перед самим вступом сталося непоправне: він, на жаль, помер. До останнього було невідомо, хто буде набирати курс замість нього, а я такої невизначеності не люблю. Тому якось одразу з’явився «план Б»: я вже знала режисерку, яка набирала ляльковий курс.
***
Лілія Анатоліївна Колтиріна, майбутня кураторка мого курсу, на підготовчих курсах викладала сценічну мову. Тобто, саме з нею абітурієнти готували весь свій репертуар до вступу. Для цього раз на тиждень було виділено півтори години, що неспівмірно із кількістю людей, яких треба було вислухати. Тому Лілія Анатоліївна могла просидіти з нами і три години, і п’ять, щоб кожен встиг щось прочитати. Я тоді думала: «Навіщо воно їй треба? Ніхто ж за це не доплачує». І ця відданість своїй справі, увага до кожного, її неосяжна фантазія та влучні коментарі почали мене захоплювати. Як виявилось пізніше, не тільки мене.
Вероніка Козова (19 років, акторка Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії): «Я ходила на підготовчі курси і побачила в кабінеті, де викладали сценічну мову, гапітних ляльок – і просто в них закохалася. Я думала: “Вау, це настільки цікаво, настільки класно, що я хочу цьому навчитися”. Мені ця драма вже була не потрібна, хоча під час вступу бали на драму у мене були вищі. Зіграло роль і те, що режисерка, яка набирала курс, якраз викладала на підготовчих. І я вже тоді побачила, як вона працює, як вона ставиться до студентів, і зрозуміла, що ми з нею зловили якийсь коннект».
Марія Пазюк: «Напевно, вже з перших занять на підготовчих курсах з нашою майбутньою майстринею я зрозуміла, що ляльки – це щось супер цікаве, що це теж дуже творчо, що коли вчишся на ляльковому відділенні, ти опановуєш одразу дві професії. І, насправді, десь підсвідомо я почала хотіти вступити саме до режисерки нашої. Тому що вона мені сподобалась як людина, її енергетика».
***
Варто зауважити, що під час вступу до театрального обираєш не стільки ти, скільки тебе. І що б ти не планував, куди врешті-решт потрапиш – вирішує приймальна комісія. Про цей «вищий суд» поміж абітурієнтів завжди ходить багато легенд: що педагоги розігрують вступників у карти, що домовляються між собою про рівноцінний розподіл хлопців та дівчат, що не ставлять високі бали одночасно за два конкурси на різні відділення, щоб вступник раптом не обрав не те, що треба… Ці плітки я не можу ані підтвердити, ані спростувати.
Проте ось вам достовірний факт: ні для кого не новина, що театральні навчальні заклади, та і самі театри загалом, досі залишається середовищем, де панує лукізм – дискримінація людини через зовнішність. Тому обирати тебе будуть не в останню чергу за твою зовнішність. «Недостатньо красивих», повних, низьких, ніби бракованих, з більшою вірогідністю відправлять навчатись на лялькарів – «сховають за ширмою». Туди, де ніхто не побачить їх «неправильні» ноги, зуби чи стегна.
Особливо травматичним творчий конкурс може стати саме для дівчат, адже з року в рік приймальна комісія оцінює (і обов’язково коментує вголос) не тільки таланти та акторські навички абітурієнток, але і їхні зовнішні дані.
Олександра Алєксєєва (25 років, креативний тімлід, викладачка акторської майстерності у кіностудії «CONTRABAS»): «Я прагнула вступити саме на драму, хоча мені відразу сказали, що швидше за все, я туди не потраплю. Протягом підготовчих курсів мені постійно казали: «Ти дуже здібна, дуже красива, але у тебе широкі стегна, ти низького зросту, тому на драму тебе не візьмуть». Ми от нещодавно згадували, що під час вступу для дівчат було обов’язковим дефіле. Це повний крінж: тобі 15 років, ти повинна бути на підборах, в трико, маєш продемонструвати фігуру, проходячись по сцені під Майкла Джексона. І волосся підніми, і те покажи. Ніби це модельний конкурс. Для багатьох це був стрес. Я, наприклад, завжди вважала, що у мене крупні стегна – і це класно, а на вступі мені сказали: «Ти така талановита, але от твої стегна…». Після цього я почала дуже сильно паритися через свою фігуру».
«Дівчата, не переживайте, якщо ви некрасиві та товсті – некрасивих та товстих теж має хтось грати», – сказала нам голова приймальної комісії на консультації. Після цієї фрази мій потужнометр мотивації просто зашкалював. З оцінкою власної зовнішності (частіше, в негативному ключі) під час вступу або подальшого навчання зустрічається ледь не кожна студентка. Мені казали, що я маю криві ноги, Марії – що на неї «неприємно дивитись», з Оленою не могли визначитись – то радили набрати вагу, то пропонували схуднути. Звичайно, ніхто з опитаних хлопців про коментарі їх зовнішності від викладачів не згадав. Як нам любили повторювати: «Штани потрібні завжди», – маючи на увазі, що хлопців вступає менше, отже вимоги до них нижче. Доводиться зробити прикрий висновок, що стандарти жіночої краси досі залишаються завищеними у порівнянні із чоловічими.
На щастя, дефіле як частину вступного конкурсу прибрали з програми декілька років тому, коли вступні іспити довелося проводити онлайн. Напевно, хтось задумався, що оцінювати відео, де 15-річні дівчата ходять в спортивних купальниках під музику – це не зовсім адекватна практика.
***
Зрештою – крізь терни до зірок – ми вступили. Натхненні та заряджені, почали знайомитись з театром ляльок. Одним із важливих етапів цього знайомства був перегляд вистав – прикладів, на які ми, як майбутні спеціалісти, мали б рівнятися. Ми ходили в театри на прем’єри, на фестивалі та конкурси, бачили багато студентських вистав, професійних дніпровських вистав, трохи менше – гастролерів з інших міст, і навіть одну польську лялькову моновиставу. Коли почався карантин, перейшли на перегляд спектаклів онлайн. Тож, питаю у колег, хто що з переглянутого пам’ятає?
Іван Сушко (22 роки, студент 1 курсу спеціалізації «Актор драматичного театру та кіно» КМАЕЦМ, майстерня Віталія Ажнова): «Враховуючи те, скільки вистав я дивлюсь зараз, у мене таке враження, ніби під час навчання на лялькаря я взагалі нічого не дивився. Не було якогось заохочення дивитися вистави та ходити в театр. Я розумію, що ініціатива має йти від самого студента, але чомусь під час навчання в коледжі у мене такого бажання не було. Може, це пов’язано з тим, що я не мав якоїсь поваги до дніпровських театрів. Вони мали якийсь не дуже гарний… Як правильно підібрати слово? Вайб? Я не відчував там якості, насправді. Ця думка сформувалася під час відвідування якоїсь «Кайдашевої сім’ї» в театрі Шевченка.»
Я: Але ж це не театр ляльок.
Іван Сушко: «Так, але це заклало уявлення і про ляльковий. Тому що на першому курсі цей театр [Дніпропетровський національний академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка – Д.А.] для мене був взірцем театрів міста взагалі. Тому що це все-таки національний театр, він має високий статус, а значить, повинен демонструвати найвищу якість. А цього не було. Я пам’ятаю, потім ми дивилися лялькові вистави в театрі ляльок – було непогано, але я не можу сказати, що мене там щось сильно вразило, так, щоб я міг прям сказати «Вау!»».
Данило Апет: «Театр ляльок з дитинства був в моєму житті. З батьками ми ходили в театр, майже кожної суботи вранці, і мені це дуже подобалося. Я прям чекав цього. І оця любов, така щира, дитяча, зберігається, насправді, до сьогодні. Я навіть здивований, що після всіх нюансів і проблем, пов’язаних з цією сферою, ця любов і щирість досі допомагає мені, мотивує залишатися у професії. Але довгий час у мене все одно залишався певний стереотип, що драматичні актори – це люди, які виходять на велику сцену, велику публіку, і грають щось таке серйозне, що нам треба три драбини ставити до їхньої гри, щоб туди долізти. А театр ляльок що? Ну, ти взагалі пам’ятаєш, як нас в коледжі вчили? 45 хвилин відіграли, сігарєтку покурили і… до побачення. Було розуміння, ніби театр ляльок у нас достатньо пострадянський: це ширма, якісь лялькі, непонятні, ідіотські конструкції, і своїми поставленими голосами дорослі дяді і тьоті невміняємо оруть. І всім весело, всі сміються. І у мене було таке ставлення, тому що ніхто нормально не пояснював, що таке театр ляльок взагалі».
Вероніка Козова: «В Дніпровському театрі ляльок за час навчання ми були, може, один раз, тому що потім почалася війна і було не дуже безпечно їздити, бо той район був під обстрілами. Пам’ятаю вистави, які ставили інші студенти в коледжі. Потім до нас приїжджав із гастролями театр ляльок, я не пам’ятаю, який саме, але показували виставу «Вертеп». Двоє акторів керували усіма планшетними ляльками, мені тоді дуже сподобались їх голосові характеристики, і сама декорація була гарна, компактно зібрана. І ця вистава мене дуже надихнула, захопила. Але ми були і на інших виставах, які я дивилася, і розуміла, що актори якось не дуже відповідально поставилися до роботи, або, можливо, спектакль йде уже років 10-15 і всім набридло його грати. Після таких вистав я виходила дуже виснаженою».
Олександра Алєксєєва: «Я не була знайома з театром ляльок, поки не стала абітурієнткою. Я почала ходити на лялькові вистави, подивилася на цей крінж, і мені взагалі не сподобалось. Тебе, як актора, там за ширмою не видно, ти граєш якісь інфантильні ролі, якісь казочки, ніякої серйозності, і ця імітація голосів постійна, яку я не любила… Потім, вже під час навчання, почалися фестивалі типу Puppet-Fest – ми, слава богу, застали цей період, коли приїжджали навіть іноземні театри лялькові. Це було класно, це було красиво, це було сучасно, прикольно. Але по цей день у мене не виникають якісь супер-пупер емоції від лялькових вистав. Вони класні, мають право бути, наприклад, сучасні французькі театри ляльок мені дуже подобаються. І я дуже поважаю театри ляльок, і лялькарів – це фантастичні люди, креативні. Але я просто не цільова аудиторія таких вистав. І таких театрів».
***
***
Ситуація з ляльковими виставами, які я дивилася під час навчання, справді видавалася доволі скрутною. По-перше, репертуарна політика театрів ляльок – це переважно українські («Солом’яний бичок», «Івасик Телесик») або зарубіжні («Дюймовочка», «Червона Шапочка») казки. Ті, які і так всім відомі. Ті, які вже сто разів побачені та почуті. По-друге, більшість театрів ляльок наразі працює виключно для аудиторії дітей від 3 до 10 років. І от в чому проблема: поки театри ляльок, за старою пам’яттю, намагаються реанімувати загальновідомі сюжети на сцені, для більшості сучасних дітей це вже не актуально. Діти дивляться інше, грають в інше, захоплюються іншим. Згадати хоча б популярне шоу «Пригоди Венсдей та Хагі-Вагі у Грі в кальмара», яке довгий час подорожувало країною, і було прибутковим. У назві – набір невідомих слів для тих людей, які кожного дня в театрах ляльок «працюють для дітей», проте нічого про них не знають. Натомість це шоу працює із інтересами сучасних дітей, їх улюбленими героями та знайомими історіями. На відміну від вистав театрів ляльок. На жаль.
Хоча іноді, насправді, хороші приклади ми теж бачили. Особисто я добре пам’ятаю виставу «Леді в лавандовому» Ніко Лапунова та дивовижного, особливо для студентки-першокурсниці, «Гамлета» Оксани Дмітрієвої, якого привезли в Дніпро в рамках лялькового фестивалю. Цього «Гамлета» запам’ятали всі.
Марія Пазюк: «Найперше, що мені згадалося, вистава, яка найбільше вражень у мене викликала – це «Гамлет» Харківського театру ляльок, режисерки Оксани Дмітрієвої. Це було на першому курсі, і я з таким захопленням на це дивилася, не могла відірватися. Я сиділа і думала: «От, в такій виставі мені б хотілося грати»».
Кирило Уманець: «Ця вистава мала не мене вплив. Це, мабуть, був перший раз, коли я зрозумів, що лялькова вистава може говорити про щось серйозне, щось доросле. Це не просто півника на пальці поводити, там покричати, покривлятися з лялькою, ні. Оце перший раз, коли я зрозумів, що може бути щось круте, щось класне. Після перегляду я прям був готовий працювати, таке натхнення з’явилося».
Іван Сушко: «Я пам’ятаю точно свої враження після цієї вистави: я усвідомив, що, насправді, театр ляльок може бути цікавим. Він може бути гарним, тобто, він може дарувати тобі таке естетичне задоволення, яке не може тобі подарувати жоден інший театр. В цій виставі було щось набагато більш загадкове, ніж в тих драматичних виставах, які я бачив».
Даніїл Костарнов: «Якщо я зараз піду на лялькову виставу, де будуть якісь елементи комедії, я буду реготати та радіти. Навряд чи я буду слідкувати там за роботою акторів, за технікою керування лялькою… Але якщо це буде “Гамлет” Оксани Дмітрієвої, я тоді, звичайно, сяду на перший ряд, вдягну свої окуляри, візьму бінокль, і буду серйозно дивитись. Бо це вже інша справа».
Данило Апет: «Оксана Дмітрієва – це ледь не єдиний приклад, який я можу навести, коли говорю про театр анімації. Тобто, я маю на увазі, єдине нормальне щось. У неї ах*рітєльні вистави, при всій повазі. Це одна з тих режисерок, яка тягне за труси наш фантастичний театр. У своєму напрямку. І тому тільки її я можу назвати адекватною, абсолютно притомною людиною, яка розуміє і знає, що вона робить. До всього іншого у мене, якщо чесно, дуже багато питань. Її “Гамлет” – це вистава, яка змінила моє ставлення до театру ляльок взагалі, перевернула всі уявлення. Але те, що ми далі бачили на одному ж фестивалі з “Гамлетом” – це повний… жах. Була вистава, чи Чернівецького, чи Черкаського театру, де рівень крінжі зашкалював просто. Це вже почався карантин, і вони у виставі використали мемний звук з mік-mока: “Не корона, бро? Нє, не корона, бро”. І це не актуалізація, це забруднення театру, підтягування якоїсь історії, щоб дітям просто було веселіше. Це не мистецтво».
***
Отже, хороших прикладів дійсно було мало, а навчатись треба було багато. Бо щоб дорости до рівня «Гамлета», треба спочатку і півника на пальці поводити. Згадуємо разом, які труднощі у нас виникали під час постановки лялькових вистав.
Даніїл Костарнов: «Я не скажу, що мені було важко саме в роботі з лялькою. Треба було постійно щось робити – це єдине. Це було не складно, це було погано. Можливо, у нас погано виходило, а нам про це не казали. Перехвалювали іноді. Або показували, як треба робити просто, і ми повторювали. З лялькою мені було простіше працювати, тому що вся увага концентрувалася на ній. Не скажу, що я, як актор, проживав свої ролі. Було багато награшу. Можливо, це якось аргументовано стилем вистав, які ми ставили, бо у нас не було трагедій».
Кирило Уманець: «Мені тяжко було, що я не міг знайти і додати у виставу щось своє. Я чогось свого не міг придумати. Складно було ще працювати з гапітними ляльками, бо руки втомлюються постійно так репетирувати. Пам’ятаю, як я в ляльці свині стирчав – це було жахливо. Якось не натренував я це. Мені здається, я не до кінця взагалі володію лялькою, не можу її органічно оживити. Я брав ляльку, починав з нею щось робити, але цього, мабуть, було замало. Наприклад, мені потрібно було, щоб в одній зі сцен моя лялька зробила повний перекид. І я навчився це робити. А наші однокурсники? Вони вміли таке робити чи ні? Я вважаю, що це важлива навичка – зробити це так, щоб не викинути ляльку в глядацьку залу.
Я: Слухай, у нас був випадок, коли під час вистави у ляльки голова повністю відлетіла.
Кирило Уманець: А це вже питання до дядьки, який робив нам цих ляльок. У нас був предмет, на якому нас мали навчити робити ляльки або хоча б лагодити їх. Бо ж лялька – це мій інструмент, і я маю вміти його полагодити хоча б на елементарному рівні. Тим паче, що за це оцінки мали ставити. Але викладач не приходив на ці заняття. Тому я не навчився це робити».
Марія Пазюк: «Оживлення ляльки – це дуже важко. Я зараз не скажу, що лялька в моїх руках стає живою. Це, насправді, така майстерність, яку не опануєш за три з половиною роки. Цьому потрібно вчитися все життя. Техніка керування лялькою – теж складно. Могли боліти руки, особливо, якщо ми з гапітами працювали. Важко було працювати за ширмою, коли ми всі стояли дуже тісно один до одного – це такий дискомфорт. Особистих кордонів, напевно, не існує в театрі ляльок. З голосом було важливо працювати. Напевно, всім би нам не завадило ще трошечки повчитися. Думаю, це через дистанційне навчання, коли ти просто не тримаєш ляльку в руках. Їх не можна було забирати додому. А хотілося б мати більше практики».
***
Навчатися на акторів онлайн – це той ще виклик. Особисто для мене справжньою психологічною травмою були дистанційні заняття з вокалу. Це виглядало так: одним телефоном ти маєш знімати себе на відео, а на другому пристрої треба увімкнути запис акомпанементу. Тільки на те, щоб вчасно вступити в цю «мінусовку», могло піти десять невдалих дублів. А для того, щоб нормально (вже не кажу, щоб добре) записати пісню повністю, могло піти і декілька годин. У мене ще були страшні комплекси стосовно власного співу, тому я могла записувати свої відео тільки якщо вдома нікого не було. Часто доводилось всіх виганяти. Моя родина не любила цей онлайн вокал не менше, ніж я.
Не такими травматичними, а швидше смішними мені згадуються заняття з хореографії та пластики. Пам’ятаю, коли почалася війна і я певний час жила закордоном в одній квартирі з п’ятьма сусідами, треба було здати на залік фехтувальну зв’язку. Фехтувала я зі скалкою замість шпаги, вночі, поки всі спали, між диваном і величезною плазмою, підглядаючи одним оком на відео-референс. І, уявляєте, мені за це відео мали поставити оцінку. Це дивовижний досвід. На державному іспиті з хореографії ми взагалі не танцювали (хоча перед початком війни готували концерт з бугі-вугі, вальсом і полькою), а просто писали тест, де відповідали на питання на кшталт «що таке гранд батман?».
***
Проте погоджуюсь з однокурсниками, що саме роботи з ляльками нам не вистачало найбільше. Через постійне вимушене сидіння вдома практики було замало, і нам доводилось затримуватись на застільному періоді, тобто просто читати п’єсу по ролям в зумі. І коли ми виходили на сцену, проблем з текстом вже ні в кого не було, а от з лялькою – постійно.
Не наводжу конкретних цитат (повірте, будь ласка, на слово), але я питала у колег, наскільки вони після випуску могли оцінити себе як професіоналів-лялькарів за десятибальною шкалою. Усереднена відповідь – 3. Так відповіла і я, а у мене, між іншим, диплом лялькарки з відзнакою. На трієчку оцінила себе й Олена – єдина з усіх опитаних, хто працює за отриманою спеціальністю.
Олена Леонович: «Є багато неактуальних речей, яким продовжують навчати. Наприклад, субординація в театрі зараз не така, як раніше. Тобто я можу до режисера підійти і спокійно сказати, що я не хочу грати конкретну роль. В коледжі нам постійно казали, що не можна відмовлятися від ролей ні в якому разі. Ляльководіння в театрі працює зовсім по-іншому. Наприклад, я прийшла і побачила, що актори, створюючи ходу ляльки, роблять це не тільки робочою рукою, а й своїми ногами. В коледжі нас би побили за це. Але на практиці виходить так, що у тебе поспіль дві вистави сумарно на півтори-дві години, і якщо ти будеш працювати тільки рукою, вона відвалиться у тебе, ну, сильно втомиться точно. Зі сценічною мовою так само: нас вчили, що є якісь слова, які ніколи не можна акцентувати. А в театрі до тебе просто приходить режисер, дає задачу, і вона може йти всупереч правилам сценічної мови. Дуже мені не вистачило практики сценічної мови, коли ти рухаєшся і розмовляєш, а не просто стоїш і читаєш. Не вистачило ритміки, бо ритм в театрі – це фундамент, більшість вистав йдуть з музикою, і треба рухатись в музику, або в розріз з нею, і мені досі важко, бо я не музикальна людина, і мене ніхто цьому не навчив».
А от Олександра випустилась із коледжу на початку 2020, тобто навчалась виключно офлайн, кожен день пішки приходячи на заняття (я вже не уявляю, як це). Тому її досвід мені теж було вкрай важливо зафіксувати.
Олександра Алєксєєва: «Мені не вистачило практики якоїсь емоційної гри. Мені давали грати практично однакові ролі, і я не могла розвивати свій акторський діапазон. Я завжди грала якихось коханок, або дружин, або темпераментних жінок. У нашого курсу загалом так склалось, що як нас побачили на першому курсі режисери – те ми всі чотири курси і грали. Була дівчина, яка завжди грала тільки принцес, меланхолійних, спокійних. Був хлопець, який, навпаки, завжди грав антигероїв. Коротше, у всіх були однакові ролі. І коли я прийшла працювати в театр, мені дали роль милої дівчини, а вона у мене вийшла стервою, тому що я не вміла по-іншому, не було досвіду. Я взагалі вважаю, що в коледжі має бути не один режисер на всі чотири курси, а хоча б кожного року новий. Для того, щоб студенти були підготовлені, що кожен режисер працює по-різному, бачить тебе порізному, і у кожного різна техніка, підхід, методи. Треба навчитись адаптуватися. Інакше ти вчишся працювати з одним режисером, приходиш в театр до іншого – і все, всі твої базові знання про роботу з режисером руйнуються».
***
Багато зауважень (підкреслюю, професійних, а не особистих) у моїх колег було і до викладацького складу. Як факт, більшість викладачів коледжу не є практикуючими спеціалістами: вони не працюють акторами чи режисерами у театрах. Через це виникає серйозна проблема: люди передають студентам знання, отримані під час роботи багато років тому, які вже не є актуальними, і далі їх неможливо ніде застосувати. Тоді взагалі виникає питання: чи може практичну дисципліну викладати людина, яка нічим, окрім викладання, наразі не займається? Якщо ти ніде не можеш побачити приклади роботи своїх старших колег, як ти можеш бути впевнений, що вони вчать тому, що треба? А якщо раптом побачиш і розчаруєшся, обрати іншого викладача буде складно (читайте – майже неможливо). Адже, нагадую, в цій замкненій екосистемі вибір тобі надаватимуть вкрай рідко.
Насправді, я не задумувалась про це, поки навчалась. Проте зараз мені є, з чим порівнювати. І моїм однокурсникам теж. Особливо тим, хто наразі отримує вищу освіту в Києві: Іван, Кирило та Даніїл можуть регулярно спостерігати за професійною діяльністю своїх викладачів в театрі та кіно.
Порівняно з часами нашого навчання зараз ситуація з цим покращилась і в нашому коледжі: на постановки вистав стали запрошувати нових режисерів та практикуючих акторів, і у студентів є змога отримати досвід роботи з різними спеціалістами. Також стало більш реально возити свої вистави на гастролі до різних міст: так нинішній четвертий курс драми возив дві випускні вистави до КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого, а ляльковий курс Вероніки, що випустився у лютому 2025-го, мав змогу зіграти виставу на театральному фестивалі в Польщі.
***
Наша ж практика, тобто, регулярний показ дипломних вистав, відбувалася переважно на базі навчального театру в коледжі: кожної середи о 13:00, незалежно від кількості глядачів, ми грали один з трьох спектаклів. Одним з них був «Вертеп» – традиційний, з колядниками, зі скринькою (в коледжі всі її називали «ящик»). Декілька разів напередодні новорічних свят наш курс запрошували грати «Вертеп» на інші локації: в міські бібліотеки, в дитячу лікарню, в школи. Для цього туру коледж виділив нам маршрутку. Маршрутку, в яку не поміщалася сама вертепна скринька – основний елемент вистави. Ми дружно почухали потилиці і вирішили їздити грати без неї.
Як це виглядало? Ми приїздили на локацію і щиро сподівались, що на місці знайдуться два вішака: на них ми ставили грядку і грали вертепними ляльками як гапітними. Іноді вішаки були не однакові за висотою, тому грядка залишалась нахиленою по діагоналі. А декілька разів вішаків не знайшлось взагалі, тому доводилось грати відкритим прийомом. Дуже специфічний досвід практики, насправді. Що говорити, одного разу, приїхавши грати виставу в бібліотеку, ми зрозуміли, що забули всіх ляльок в коледжі. Тож і рівень нашого професіоналізму, оцінений в середньому на трієчку, дуже чесний і зовсім не самокритичний.
З практичною складовою навчання наразі, як на мене, найкраща ситуація у Львівському національному університеті, де введена система дуальної освіти. Там навчається Данило: його акторський курс працює на базі Львівського театру імені Леся Курбаса, і студентські вистави на регулярній основі включені в його репертуар.
Данило Апет: «Минулого року у нас всі, з першого по четвертий драматичні курси, були при театрах. Перший курс був при театру Заньковецької, другий, це ми, були при театрі Леся Курбаса, третій – при Першому театрі, а четвертий – при театрі Лесі Українки. Така дуальна форма передбачає, що теоретичну базу ти отримуєш в університеті, а за своїми спецпредметами ти отримуєш практику в театрі, при якому тебе набрали. І це крута специфіка».
Питаю у Данила, чи реально, на його думку, запровадити таку систему в нашому коледжі?
Данило Апет: «Я думав про це. Я порівнював, звичайно. Скажу відверто, перше, що треба зробити – це нахєр реформувати наш навчальний заклад, і зробити його академією хоча б. Бо це не має бути просто фаховою освітою. Це мусить бути вища освіта.»
Я: «Тобто, ти вважаєш, що люди приходять туди у 14-15 років вступати – і це проблема?»
Данило Апет: «Це тільки перша проблема. Але ти мене не дослухала: я вважаю, що має бути вищий навчальний заклад, і при ньому коледж. Як в Цирковій академії в Києві, наприклад. Я вважаю, що він потрібен в нашому регіоні.»
Я: «Окей, тоді провокаційне питання: ти вважаєш, що наш коледж зараз відповідає стандартам вищого навчального закладу, щоб отак в один момент, без зміни, наприклад, колективу викладачів, або зміни підходів?»
Данило Апет: «Абсолютно точно ні. Знаєш, наш коледж не те що на якусь кількість відсотків не відповідає стандартам, там 10, 15, 30, тут і нуля нема, тут мінус 20. Тому що рівень кваліфікації наших викладачів максимально низький. А якщо ми беремо за основу університет, то це ж мають бути професори, люди з відповідною освітою. Але це має робитись не для того, щоб просто видавати всім дипломи про вищу освіту, не для того, щоб змінити табличку на будівлі, це має бути процес, процес залучення викладачів, нормальної технічної бази, процес багатьох, дуже багатьох змін. Наразі з нашим некомпетентним колективом це неможливо. Я не буду називати конкретних прізвищ, бо це вже некоректно, але це факт».»
***
Тим не менш, всі ми закінчили своє навчання – разом з дипломом та освітньою спеціалізацією «Актор театру ляльок, керівник аматорського театрального колективу» отримали базу знань, яку можна було б покращувати чи застосовувати на практиці. Як же ми використали свої дипломи: поставили на поличку досягнень поруч із грамотою «Міс чарівність» чи додали до заяви про прийом на роботу? Куди далі вирушив кожен з нас? Спочатку питаю у тих, хто продовжив навчання на драматичному відділенні у вищих навчальних закладах.
Кирило Уманець: «Я 100% хотів їхати з Дніпра. Я відчував, що мені потрібно пожити в іншому місті, сепаруватися від батьків. В Дніпрі я не знав, в який театр йти. Точніше, я не хотів йти ні в який. Я вийшов з коледжу, і відчував брак знань якихось. Хоча, з одного боку, їх і давали, і я, наче, щось брав, але відчував, що я – нічтожество, і не знав, що мені робити далі. Я думав, якщо я прийду в театр, мені будуть давати задачі, і я не був певен, що я їх виконаю. Виходить так, що ляльковий театр пропонує у нас якусь крінжу, пропонує, на жаль, маленькі зарплати. Я дуже люблю цей вид мистецтва, але я не хотів там далі працювати. Була можливість поїхати, наприклад, в Чернігівський театр ляльок. Але дякую і на тому, що я туди не поїхав. На момент випуску я працював в ресторані з моїми кєнтами, моїми колегами, і ми разом думали, що робити далі. Ще в той час на один рік відмінили НМТ, і можна було вступати до університету без нього. І я подумав: мабуть, це доля. Буду вступати».
Даніїл Костарнов: «Я б не хотів там в 40-50 років бігати по сцені і розважати дітей. Я хотів би зайнятися чимось іншим, може, гурт заснувати музичний, щось серйозне робити. Я б хотів, знаєш, як? Як Стас Боклан. Отак би я хотів. Щоб у мене була найдорожча знімальна година. Щоб на мої вистави всі приходили, в чергу вставали. Але коли я випускався з театралки, я певний час не хотів взагалі залишатися в професії. Десь півроку перед вступом до університету. Я хотів працювати на якійсь роботі, отримувати зарплату вище середньої, і якось розвиватися, як сім’янин, наприклад. Але потім я попрацював на однотипній роботі, винюхав, як це, наскільки це може бісити, дратувати. Коли нічого не міняється, не треба саморозвиватися. І я просто зрозумів, що мені, окрім акторства, більше нічого не подобається. До того ж, зарплати. Пам’ятаю, один бородатий викладач в коледжі нас запитав: “А ви знаєте, що ви своєю професією маєте якось заробляти?”. І я задумався. Розпитав, дізнався, що на той момент в Дніпрі лялькарі заробляли тисяч шість. В Києві більше можливостей для розвитку: якщо мене тут після випуску, дай боже, візьмуть в якийсь театр, то у мене буде десь десятка, напевно. Але при цьому я зможу постійно ходити на кастинги, зйомки. Тому я буду тут жити, в Києві, якось крутитися. Якщо я поїду в якусь провінцію, я там зсохнуся».
Іван Сушко: «Вже в той час, коли я не знав, куди мені податися після випуску, я почав розмовляти з акторами різними, які вже працювали в театрах. І від них почув дуже багато негативного: мені казали, що я буду їсти одну мівіну, але залишатися в творчості. Вибачте, але мене це неприємно вразило. Бо я вважаю, що творчість, вона не… В якомусь плані, вона повинна бути такою, але не настільки руйнівною. Я б хотів, щоб вона руйнувала мене в якомусь іншому плані, а не в тому, що я не зможу нормально їсти. Тобто мій вибір не йти в театр на той час був зумовлений тим, що там неможливо заробити грошей. Я тоді почав зустрічатися з дівчиною, мені хотілося мати якийсь заробіток, щоб я міг його вкладати в себе, в наші стосунки. Я просто вирішив зробити паузу, пожити без навчання. Почав працювати барменом, потім став менеджером, працював у батька на фірмі. Я коли працював, мав якусь стабільність, міг собі дозволити, насправді, дуже багато. Але я перестав бачити в цьому якусь насолоду для себе. Мені потрібно було, якщо б я не вступав, я би точно змінював свій напрям і шукав іншу професію. Тому що працювати на заводі, вибачте мене, це було таке собі. Я почав розуміти, що сам стаю заводчанином. Я стаю вартим свого колеги, який бачить в своєму житті тільки банку Рево. І мене це дуже засмучувало. Це стало одним з приводів, чому я пішов далі навчатися. Це відбулося доволі сумбурно, я сприймав свій вступ більше як жарт. Але раніше у мене був матеріальний комфорт, і я від нього відмовився. А зараз я відчуваю комфорт не в матеріальному прояві, а саме в духовному».
Данило Апет: «Я казав всім з самого початку, що хотів бути драматичним актором. Мені це більше подобається. Проте я з великою пошаною і повагою ставлюся до театру ляльок і до акторів, і до режисерів, особливо до Оксани Дмітрієвої, про яку ми говорили. Але я завжди знав, що буду далі навчатись.».
Я: «А чому тоді саме у Львові?».
Данило Апет: «Я якраз про це нещодавно задумувався, обговорював з багатьма людьми, і нарешті прояснив чітко свою відповідь. Так от, для мене продовжити навчатись в Києві після Дніпра – це були б такі тепличні умови. По тому, що я чув, я б не вписався в це. Вони там в Києві набирають по 150 людей на потік і не знають, що з ними потім після випуску робити. У Львові трошки інша історія. Кількість людей, які тут набираються, менша в рази. Плюс мене ще дуже зацікавив театр Курбаса. Завдяки Андрію Водичеву, до якого я приїхав на консультацію перед вступом, мені захотілося бути там, я відчув, що це місце близько мені. А ще Львів для мене – це абсолютно інший простір, інше середовище. Для мене був потрібен цей кардинальний вихід з зони комфорту. І потрібен був для того, щоб далі піти в розвиток, не в деградацію. Я хотів, щоб я приїхав – і ах*рєл. Так воно, в принципі, і сталось».
Нагадаю, що на початку більшість з цих людей чесно сказали, що і в коледжі хотіли навчатись на драматичному відділенні. Тож можу тільки щиро порадіти за однокурсників, адже їх мрії та плани здійснились. Наступні на черзі – Марія та Олександра, які не пішли навчатись або працювати в театрі, проте все одно залишились в творчості.
Марія Пазюк: «Коли почалося повномасштабне вторгнення, я почала працювати паралельно з навчанням. Ми всі шукали якісь способи себе реалізувати, кудись приткнути, якось бути корисним. І тоді я почала задумуватися про те, що, напевно, все-таки театр – трошечки не моє. У мене було три основні причини не йти працювати в театр ляльок. По-перше, це зарплати, бо мені хотілося б в нинішніх реаліях якось не виживати, а жити і бути фінансово вільним. Я знаю, що навіть в великих театрах Києва провідні актори, які зараз реально є зірками, які мають медійність, популярність, отримують, ну, п’ятсот доларів на місяць з театру. Орендувати квартиру в Києві теж в середньому коштує п’ятсот доларів. Просто більшість з них працюють не тільки в театрах. Вони не можуть бути просто “акторами театру”, бо щоб вижити, доводиться в будьякому разі бути ще кимось. Друга причина, чому я не в театрі – це колектив. Я багато спілкувалася з різними людьми, і у мене сформувалося таке уявлення, що цей театральний двіж не зовсім підходить моєму світогляду і моєму стилю життя. І третя причина – це усвідомлення того, що я люблю бути собою і не люблю грати персонажів. Тому зараз я обрала для себе таку сферу [нагадую, Марія наразі організовує та проводить творчі івенти в столиці – Д. А.], де я не персонаж, я – це я, і люди обирають комунікувати саме зі мною».
Олександра Алєксєєва: «Знаєш, це для мене настільки болюча тема, бо я йшла з театру [Олександра одразу після випуску з коледжу влаштувалася на роботу драматичною акторкою в Київський академічний обласний музично-драматичний театр ім. П. К. Саксаганського в місті Біла Церква – Д. А.] і не мала змоги повернутися, оскільки були дуже маленькі заробітні плати, шість з половиною тисяч я отримувала. І на ці гроші неможливо прожити. Я пішла на телебачення, в рекламу, на зйомки, де я можу розкрити свої акторські здібності. Я пишу сценарії, я працюю з акторами, я їх навчаю. Але я б і сама хотіла повернутися в театр, якщо після стількох років без практики я ще буду там комусь потрібна. Я б дуже хотіла на сцену, бо це моє, і п’ять років у мене в голові сидить думка, що я зрадила свою мрію. Я сумую за роботою в театрі, але я вже так звикла до хорошої зарплати, до цього комфорту, що не впевнена, що зможу повернутися на постійну роботу в театр. При цьому мені ще дуже важко, тому що я не хотіла б грати якісь дебільні історії, я хочу бачити щось сучасне, цікаве, прикольне… Тож я мрію повернутись в класний театр, де я буду грати, але не на постійній основі».
***
Наостанок цікавлюся, як склалося життя у тих, хто хоч раз показував диплом у відділі кадрів – Олени з майже трирічним досвідом роботи в Дніпровському міському театрі ляльок та Вероніки, акторки Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії.
Олена Леонович: «Наш випускний – це був страх. В коледжі люблять нагнати жаху перед випуском, типу “ми не дамо вам дипломи, бо ви нічого не знаєте”. І тобі здається, що це найжахливіше, що може з тобою статися. Все це було жахливо. І ці відчуття нестерпні, коли ти йдеш на всі випускні екзамени… Це був якийсь фарш. І в якийсь момент стресу стало настільки багато, що я просто все відпустила і подумала: от буде, як буде. Якщо це моє – воно прийде, якщо ні – ну, буду навчатись чомусь новому. І чому я все ж таки пішла в театр? Бо зловила якийсь неймовірний кайф, граючи в наших випускних виставах. Тоді стрес відійшов на другий план, бо я почала отримувати задоволення від того, що я роблю. І вийшло так, що мене після випуску запросили загалом в три театри одночасно. Тобто я ніколи не проходила прослуховування, ніяких конкурсів. Я навіть не знаю, як це робиться. Мене в театр запросили люди, які мене знали, які бачили мою практику в коледжі, тому що я їм сподобалась. Після випуску пройшло два місяці і я вже працювала в театрі. Як я обирала серед трьох театрів? Дуже просто. Я обрала той, що був в Дніпрі, бо, зрозуміло, війна, вся моя сім’я тут, мій хлопець тут, тому я не могла все це кинути і поїхати. Плюс я ніколи не працювала в театрі, було страшне таке відчуття. Залишились в Дніпрі – був найпростіший варіант. І там, в театрі, мене одразу закинули в першу виставу. Вже не було часу розбиратися, чи готова я до цієї роботи, чи ні. Відчуття, що мені бракує знань, було присутнє десь перші 2-3 місяці. Довелося шліфувати ці знання вже в процесі. Зараз у нас в репертуарі театру 17 вистав, і я граю в 14 з них, тому на подальше навчання десь в університеті або, господи, підготовку до НМТ у мене взагалі часу немає».
Вероніка Козова: «Коли я закінчувала коледж, у мене була така порожнеча в голові… Я не розуміла, а як, а що далі? У мене була стабільність чотири роки, я навчалась, я знала, чим займаюсь. А далі… Який театр? На кого далі вступати? Ці питання мене мучили декілька місяців перед випуском. Чого я потрапила саме у Миколаївський театр? Я не знала, чи хочу більше в драматичний театр, чи в ляльковий, бо мені подобається і те, і інше. Я б хотіла все спробувати. Я вибирала спочатку по своїм критеріям, в який театр я б хотіла поїхати працювати. Серед критеріїв був хороший колектив, я запитувала у своїх знайомих, хто що про певний театр знає, мені було важливо, як і які постановки вистав відбуваються, чи приїжджають режисери з інших театрів ставити вистави, чи їздить театр на гастролі, наскільки він стаціонарний, я дивилася репертуар. Я намагалася все це структурувати. Писала в театри, дізнавалась, чи треба їм актори, чи буде конкурс, як до них потрапити на прослуховування. Робила своє портфоліо і надсилала в театри, які відгукнулись. І також завідувачка нашого відділення писала листи в театри нашої області та інших міст з інформацією, що у нас є випускники, ви можете приїхати, подивитись їхні вистави, якщо вам треба актори. І от таким чином відгукнувся Миколаївський театр. Я вирішила, що, якщо є така можливість, якщо театр сам приїхав, проявив ініціативу, то треба спробувати. Я цей театр і так роздивлялася, мені казали, що він хороший. І ми втрьох, я, дівчина з мого курсу і хлопець з драми, поїхали туди на прослуховування. Ми на двох з однокурсницею підготували програму хвилин на 45, нам дозволили залишити тільки п’ять номерів, а ми були такі заряджені… Я все одно показала їм все, що вміла. Так все і трапилось. Зараз я дуже задоволена всім, що відбувається: моїм колективом, режисерами, можливостями, які переді мною відкриваються. Я можу реалізувати себе. І мене тут дуже підтримують».
***
Наприкінці кожної розмови я задала всім провокативне питання: що ж без вас втратив театр ляльок? Ви ж пам’ятаєте, що себе, як спеціалістів, ми оцінили на скромну трієчку, так? Тож і на це питання відповіді схожі за самокритичністю. Більшість лаконічних «нічого», одна «щирість», одна «фантазія» та один «сучасний погляд на театр». Тоді я запитала по-іншому: а що б отримав театр ляльок разом з вами? Загальну картину проілюструю однією цитатою:
Я: «Що театр ляльок втратив без тебе?»
Даніїл Костарнов: «Даніїла Костарнова».
Я: «А що б він отримав разом з тобою?»
Даніїл Костарнов: Даніїла Костарнова.
***
У мене залишилося 9 годин аудіозаписів з історіями моїх друзів, розказаних їхніми власними голосами. Це нагадувало теплі, затишні розмови на кухні часів нашого спільного студентства. Ми сперечались, сміялись, згадували та розповідали секрети. Хтось заради інтерв’ю прогуляв пару з хореографії, а хтось ледве знайшов вільну годину між двома робочими проєктами. Я просто зафіксувала наш досвід, наш шлях, наші спогади. Проблеми, з якими ми зіткнулися. Плани, які ми маємо. Бажання, які ми хочемо здійснити. Це – наша спільна спроба з дистанції кількох років оцінити та осмислити, що взагалі відбувалось з нами під час навчання. І як це вплинуло на те, де ми зараз. Хто ми зараз.
Так і хочеться сказати: «Стоп, знято!». Мій короткий документальний фільм про наше покоління випускників-лялькарів наближається до фіналу. Але чи завершуються наші історії? Насправді, тільки починаються. Вже сьогодні мої друзі виходять на сцени, працюють в театрах, ходять на кастинги, навчаються та навчають акторській майстерності інших. А що буде завтра? А через декілька років? Подивимось. Можливо, саме ми зможемо стати тими, хто щось змінить, виправить проблеми, які вже бачить. Грою, навчанням, писанням. Можливо, це не останні наші розмови, які я фіксую. Ймовірно, у мого фільму має бути продовження.
Тож я заплющую очі і уявляю собі театр майбутнього. Без лукізму, дискримінації, зневаги та осуду. З гідними, високими зарплатами. Уявляю безпечний простір, де можна не ховати себе. Своє тіло. Свою думку. Бачу місце без притрушених пилом не актуальних пʼєс. Місце, відкрите до сучасного та нового. Місце, за яке відповідальність нести вже нам.
Я знову озираюсь навколо. А де всі? Всі тут.
У матеріалі використано світлини фотографа Іллі Жука та з офіційної сторінки коледжу
