Існує припущення, що п’єса «Горгони» (у давньогрецькій міфології — страшні чудовиська, дочки морського божества) була написана Доном Нігро про знаменитих американських зірок «золотого сторіччя» Голлівуду: Джоан Кроуфорд і Бетт Дейвіс, історії їх взаємин, конкуренції, дружби-ворожнечі і про їхню участь у нашумілому психологічному трилері «Що сталось з Бебі Джейн». Зйомки у фільмі стали для вікових виконавиць «злим експериментом» режисера Роберта Олдріча, у якому він не відмовив собі в задоволенні дати двом акторкам шанс як слід познущатися одна над одною.
Дон Нігро — відомий американський драматург-містифікатор, на сьогодні один із найбільш публікованих у світі, автор понад 450 п’єс, об’єднаних у тематичні цикли, «сучасний Лопе де Вега». У п’єсах американця присутні тонкий гумор, гострі діалоги, несподівані повороти сюжету. Спектаклі за п’єсами драматурга з успіхом ідуть на театральних підмостках США, Західної Європи, країнах Азії. За дотепним зауваженням одного з театральних критиків: «роботи Дона Нігро є міксом психологічного реалізму й американського постмодернізму».
В Україні творчість драматурга донедавна була практично невідома. Лише в 2016 р. у Харківському будинку Актора відбулася прем’єра вистави недержавного «Театру 19» за п’єсою Д. Нігро «Звірячі історії» з однойменною назвою (режисер Ігор Ладенко).
Уперше «Горгони» були поставлені під назвою «Мегери» у київському театрі «Актор» 21 серпня 2019 р. Постановку відзначало те, що ролі «вікових» зірок виконували чоловіки. У цьому ж році, з різницею в кілька місяців, вистава «Горгони» вийшла в одеському музично-драматичному театрі імені В. С. Василька. Можна також згадати постановку Миколаївського драматичного театру.
П’єса «Горгони» — дуже «театральна», на перетині чорного гумору й психологічного трилеру: дует двох акторок, у минулому яких багато спільних драм і конфліктів, адже в кожному театрі існує прихований або відкритий конфлікт двох примадонн.
Своє бачення знаменитої п’єси представив глядачам харківський режисер, заслужений діяч мистецтв, якому нещодавно присудили Державну стипендію для видатних діячів культури й мистецтва, Олександр Ковшун. Прем’єра пройшла на сцені Харківського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка 25 жовтня 2025 р.
Оригінально виглядає початок вистави, де режисер відсилає нас до фільму Олдріча: на завісі, що зображує екран, з’являються титри, де перелічуються основні діючі особи й ті, хто брав участь у створенні постановки.
За сюжетом Мілдред (акторка Олена Приступ) грає на провінційній сцені й намагається запевнити всіх і себе в першу чергу, що тільки театр і є мистецтво. Рут (заслужена артистка України Оксана Стеценко) змарнувала «життя» і тепер їй дуже потрібні кошти. Пік слави обох уже давно минув, і, щоб знову заявити про себе, повернути минулу популярність, вирішити свої проблеми необхідно лише перебороти багаторічну неприязнь, забути про ворожнечу й знятися у фільмі жахів — у стилі Гічкока, дія якого відбувається в замку, де живуть сестри — колишні зірки мюзик-холу, що пристрасно ненавидять одна одну.
Вистава побудована на діалогах: різких, емоційних, темпераментних, грубуватих і не завжди пристойних. Спілкування Рут і Мілдред — це нескінченні пікіровки, бажання сильніше вжалити суперницю, як можна болючіше зачепити одна одну. Діалоги акторок можна порівняти з фехтувальним двобоєм: кожний укол не тільки ранить, озлоблює, але й викликає короткий спалах відвертості… а потім — новий випад, новий укол, і все починається знову.
Однак внаслідок того, що режисер, з метою зменшення хронометражу, значно скоротив текст п’єси, не завжди зрозуміла логіка поведінки героїнь, порушена послідовність дії, епізоди здаються розрізненими й нескладними.
Сцени з життя перемежовуються зі сценами зі зйомок фільму, сцени з театру із закуліссям, сценічні діалоги з постійним з’ясуванням відносин між артистками. Це спогади подій, що викликали ревнощі, образу, заздрість; суперечки, що підкреслюють різне ставлення акторок до професії, кар’єри, життя, їхніх роздумів, зізнань у нещасному дитинстві, невдалому сімейному житті, страху перед невизначеністю у майбутньому. Сентиментальні міркування й уїдливі пікіровки не заважають акторкам бути справжніми професіоналами: фільм стає успішним — його номінують на «Оскар». Тут і з’ясовується, що Рут — набагато більш спокушена в інтригах підступна кар’єристка, що заради успіху готова йти «по трупах». У свою чергу Мілдред виявляється злопам’ятною й мстивою.
Рут одержує «Оскара», вона досягла своєї мети; при цьому у своїй пафосно-вдячній промові під час нагородження вона проявляє разючу жорстокість і цинізм стосовно колеги, навмисно забуває згадати про її участь у фільмі. Промову супроводжують відеонарізки із церемонії вручення премії «Оскар», щоб глядачі не забули, що дія відбувається в Голлівуді.
Кінець вистави знову відсилає до фільму — прообразу п’єси — фінал якого знімався в Малібу, на березі Тихого океану. У заключній сцені на пляжі Мілдред позбувається щасливої суперниці ударом золотої статуетки — дві «зірки» не можуть світити одночасно. Рут занурюється в море й тоне. Коли, здавалося б, настала трагічна розв’язка, раптом лунає «Стоп! Знято!» — і вся історія перетворюється на фарс. Вистава завершується на оптимістично-філософській ноті й повертає до знаменитого «Увесь світ — театр…». Те, що сталося, — усього лише гра.
Рут у виконанні Оксани Стеценко виглядає навіженою й ексцентричною, героїня Олени Приступ — манірною й уїдливою. Обидві акторки не бояться бути непривабливими і смішними, чудово справляються зі своїми ролями, не намагаючись, на відміну від своїх сценічних героїнь, затьмарити одна одну. Водночас витримати тонкий психологічний драматизм, закладений автором у тексті, у виставі не вдається: подекуди їдкі репліки перетворюються на банальні жарти, а з’ясування стосунків між суперницями — на запеклу лайку. Рут, не обтяжена моральними принципами, і Мілдред, що розігрує ханжу й недоторку, часом поводяться як озлоблені фурії.
Проте за бравадою й хвастощами Рут, відвертим хамством, чванливістю й неприхованим цинізмом Мілдред ховаються дві глибоко нещасні жінки. Через уже згадане скорочення тексту акторкам складно повністю розкрити характери своїх персонажів і пояснити мотиви їхніх не завжди зрозумілих вчинків. Вистава не позбавлена й абсурдних, смішних моментів: відрізана голова Боба, якою Мілдред намагається поцілити в Рут на інвалідному кріслі, виявляється загорненим у рушник качаном капусти, який Мілдред збиралася приготувати на обід. Примітна також сцена «в стилі Гічкока», коли героїня Олени Приступ подає своїй кіношній невдасі-сестрі, що зламала ногу, блюдо із запеченим пацюком, і та «миттєво одужує»; обох акторок одночасно схоплює радикуліт — і вони опиняються на підлозі у двозначній позі.
Оформлення вистави, створене художницею-сценографом Тамарою Лєвшиною, мінімалістичне, але виразне, незважаючи на обмежені фінансові можливості театру та особливості малої сцени-укриття. Атмосфера та зміна локацій (гримерка, сцена, знімальний майданчик, закулісся) досягається миттєвою перестановкою декорацій, реквізитом і світловими проєкціями (художник зі світла — Олександр Романов). Костюми художниці Аліни Горбунової та музичний супровід (звукорежисер Нікіта Міщенко) точно передають зображувану епоху й дозволяють глядачам швидко зануритися в сценічні події.
П’єса розрахована на постановку в «реалістичному» театрі, де важливі якісна драматургія й глибока психологічна гра акторів. Проте останнім часом в Україні на сценічних площадках великих міст, а також у медійному просторі домінує режисерський або «перформативний» театр, де літературно-драматургічна основа відходить на другий план./p>
Олександр Ковшун, відомий насамперед як режисер-авангардист, для якого головним є експеримент, постановочні прийоми й техніки. Акторській грі він не надає особливого значення, і тому, незважаючи на старання Оксани Стеценко й Олени Приступ зробити все, від них залежне, цих зусиль виявляється недостатньо: ні психологічної драми, ні філософського підтексту, добре прописаних у п’єсі, ні взагалі цілої картини в спектаклі показати не вдається./p>
У п’єсі Дона Нігро говориться, як заради слави й грошей людина швидко змінюється й готова практично на все заради досягнення своїх цілей, дружба виявляється непотрібною, і в такому «клубку» подій легко втратити самого себе, стати всього лише пішаком у великій грі./p>
У п’єсі є над чим задуматися, особливо про сенс життя, складних людських долях, творчих і не тільки./p>
У виставі ж Олександра Ковшуна на перше місце виходять геги, комічні сцени й американський «чорний гумор», що не завжди близько й зрозуміло, як театралам, так і звичайним глядачам. Однак, якщо взяти до уваги, що в наш важкий час у своїй постановці режисер зробив ставку не на пошук особливих інтелектуальних змістів і психологічну розробку характерів, а на розвагу, відпочинок, бажання змусити глядача забути про численні проблеми, то варто визнати, що вистава відмінно справляється із покладеним на неї завданням./p>
