Ремарка: частина цього тексту була написана після перегляду вистави у жовтні 2024 року. Тому деякі фрагменти залишаються незмінними, проте переосмислюються через певні обставини.
Вистава львівського академічного театру естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» – «Різдво. Тризна» – одна з небагатьох вистав вечірньої сцени, яка є інтерпретацією традиційного вертепу. Вона поєднує поезію Сергія Жадана, що висвітлює складні теми війни та Різдва, з елементами театру анімації. Режисерами є Надія Крат та Олексій Кравчук, які створили платформу для переосмислення звичних різдвяних образів через призму болючих подій і реальності.
Жанр – монохромний вертеп за поезією Сергія Жадана. Сценографія – Ельвіра Босович; підбір пісень, спів – Людмила Зборовська; художниця зі світла – Алла Новікова; звук і світло – Дмитро Булигін. Акторський склад: Людмила Зборовська, Едем Ібадуллаєв, Олексій Кравчук, Надія Крат, Володимир Мельников, Алла Новікова, Андрій Синишин, Тетяна Шелельо.
Традиційний вертеп постає як «історія зі скриньки», але ця скринька більше нагадує скриньку Пандори, з якої витягуються не традиційні святкові атрибути, а дитячі прості ігри. Вони з часом перетворюються на щось «доросле» та складне – на знаряддя вбивства і болю.
Уся вистава супроводжується давніми колядками у виконанні всіх акторів, що додає традиційної етнічної складової. Однак ці колядки звучать у новому контексті – про крихкість і зламаність сучасної реальності. Візуально вистава вирішена в монохромі з чіткими кольоровими акцентами. Одяг сірий, із тьмяними деталями, що відсилає нас до автентики. В одному з епізодів зі скрині вийняли шкіру тварини, яку розірвали під час конфлікту. Зшиваючи її, можна побачити алюзію на релігійну тему – плащаницю Ісуса Христа як символ чогось божественного та цінного. Це також може символізувати й Україну, розірвану внаслідок внутрішніх міжусобиць. У процесі зашивання актори виконували колядки мовами різних народів, що мешкають на теренах України: польською, єврейською, румунською та кримськотатарською.
Часто зустрічаються різкі обриви веселощів, пісень, гомону, які переходять у вдумливе декламування віршів Жадана, повертаючи нас до болючої реальності.
Премʼєра вистави відбулась 23 грудня 2021 року. Та головною особливістю цієї вистави, якої важко зустріти в інших театрах (з 16 листопала 2023 року оновлена редакція) є фізична відсутність актора Андрія Синишина, який із перших днів повномасштабного вторгнення служив у лавах ЗСУ. Проте на його роль нового актора не ввели, а використали відеозапис, знятий воїном на позиції, де він декламує поезію. Також у сцені танцю, коли всі ставали парами, особливий акцент зробили на відсутності партнера Надії Крат – Андрія. Довга й болюча пауза, погляд вниз – передали глядачам відчуття очікування його та надії на повернення.
Переглядаючи цю виставу у жовтні 2024 року в межах фестивалю «Золотий Лев», я відчувала трепет аж до мурашок по шкірі і захоплення, що режисери обрали саме такий спосіб продовжити грати цю виставу.
Насправді те, що на роль Андрія не ввели нового актора, – потужний жест пам’яті та поваги. Звісно, не кожна вистава за своїм жанром чи технічними вимогами може стати такою, але тут варто це зауважити. Це про те, що присутність актора у театрі, який став воїном, не залишається лише портретом у фойє. Він є і в підтримці театру його зборами, і в такому потужному жесті, як у «Різдво. Тризна». Хоч рішення про відеоформат у виставі спершу було покликане зберегти роль Андрія за ним і чекати на його повернення, щоб він зіграв її наживо, зараз цей жест, хоч і набув боліснішого сенсу, при продовженні існування вистави у репертуарі стане сильним актом меморіалізації.
26 квітня на сторінці театру «І люди, і ляльки» з’явилася публікація: «Андрій Синишин – воїн, актор театру «І люди, і ляльки» та театру імені Леся Курбаса, наш друг, колега, людина з великим серцем. За офіційною версією від 16 квітня 2025 року вважається зниклим безвісти. З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій під позивним «Стус» став на захист країни, воюючи у складі 103-ї бригади. Пізніше змінив свій позивний на «Абсурд». Виводив побратимів із найважчих оточень. Досі важко зліпити слова докупи й усвідомити те, що сталося. Хочеться закарбувати кожен момент, проведений поруч. Ми завжди раділи, коли Андрій, навіть у коротку відпустку, приходив до нас. Він ніколи не сідав у залі – залазив на балкончик освітлювача і звідти уважно спостерігав за виставою. У театрі він залишив слід не тільки своїми ролями, а й особливою присутністю – щирою, світлою. Андрію, нам дуже тебе бракує. Але віримо, що все ж почуємо добру звістку, побачимо тебе в рідних стінах і заспіваємо разом ще не одну пісню».
Сьогодні, 12 вересня, я пишу цей текст після того, як з’явилося офіційне підтвердження загибелі Андрія Синишина 16 квітня 2024 року поблизу населеного пункту Юнаківка, Сумської області. Та названа дата чину похорону – 13 вересня, об 11:00 в Гарнізонному Храмі свв. апп. Петра і Павла.
Вистава завершується колядою «Ой у полі, полі, вишня стояла», але важливим моментом є різкий обрив перед останнім рядком пісні. Тоді я написала такі думки:
«Це можна зрозуміти як різке закінчення життя, яке настає зненацька. Однак можна надати цьому й позитивне значення – «Далі буде», останній акорд ще не прозвучав, останній рядок ще не заспівали».
На сьогодні я розумію, що значення залишається таким же, адже життя не вічне, герої кладуть за нас свої життя.
І ця пісня, яка обривається, – залишиться шрамом на серці театру через загибель Андрія. А «далі буде» – вона має продовжити своє існування в такому ж форматі, щоб нести пам’ять про героя. Адже війна за українську культуру триває, війна за існування країни триває – і ця вистава є свідченням цього.
Жест, що передбачав підтримку віри в те, що актори повернуться з війська, що війна закінчиться, перетворився на пам’ять про Андрія Синишина – героя, який поклав своє життя за майбутнє України.
Пам’ятування героя не має бути одноразовим, а тривалою дією. Не лише табличкою чи меморіалом, а активною дією несення пам’яті та свідчення далі, чим і стане ця вистава.
Вічна пам’ять Андрію та співчуття рідним і друзям.
Світлини надані театром “І люди, і ляльки”. Автори фото – Христина Король, Олексій Паляничка.
