Театральне місто, повне творчості й різноманітних мистецьких подій – так можна було описати Харків до початку повномасштабного вторгнення. З-поміж багатьох колективів, державних і недержавних, своїм яскравим, неповторним стилем вирізнявся Харківський державний академічний театр ляльок імені В.А. Афанасьєва, який навіть у часи повномасштабної війни залишається одним з найпотужніших. І це невипадково – вже понад 15 років у ньому існує дивовижний «театр у театрі» Оксани Дмітрієвої, виставам якого, як для дорослого глядача, так і для дитячої аудиторії, завжди були притаманні філософські сенси, і у якому головна режисерка зібрала той акторський склад, що відіграв важливу роль у формуванні потужної театральної палітри міста. Воістину незамінною особистістю у цьому театрі, в обох його, таких різних, «іпостасях», є акторка Вікторія Міщенко.
Витончена й елегантна, на сцені – та, власне, й у житті! – вона справляє враження тендітної та ефемерної. Виразні риси обличчя, світле, кучеряве волосся до плечей надають їй якогось особливого шарму. Легкі та невимушені рухи, дивовижна музикальність доповнюють романтичний образ такої собі дівчини-ельфійки. Разом з тим, у великих очах акторки можна побачити зовсім нехарактерну для подібного образу рішучість і впевненість, силу характеру.
Вікторія Міщенко є надзвичайно пластичною у роботі, вона йде за Оксаною Дмітрієвою, яка дозволяє повністю розкритися професіоналізму актриси та її неординарній індивідуальності. Акторка та режисерка наче створені для того, щоб працювати разом. Але до того, як створився їхній творчий союз у театрі ляльок, Вікторія пройшла свій шлях, у тому числі в роботі з іншими колективами.
Творча дорога Вікторії Міщенко розпочалася зі вступу до Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського. З 2001 по 2005 роки вона навчалася на курсі Світлани Довлетової. Своїх однокурсників Вікторія називає і своїми вчителями. Після випуску вони створювали спільні творчі проєкти, а з деякими з них вона співпрацює і зараз. Значний вплив на формування молодих акторів-лялькарів цього курсу мав Степан Пасічник, який викладав у них живий план – вплив настільки сильний, що певний час вони навіть не хотіли працювати у театрі ляльок. Ще під час навчання в університеті Вікторія Міщенко почала грати у виставах театру «P.S.», де й продовжила свою творчу діяльність по закінченні університету мистецтв. Акторка стала першою виконавицею складної філософської ролі Її у постановці «Пригоди ведмедиків панда», прем’єра якої відбулася 2005 року. Вікторія грала й у «анімаційному дійстві за п’єсою Любомира Горевича «Цвинтар запилених сонць» театру «Р.S.», де сцену між собою ділили ляльки і живі актори» [5]. Автором цієї постановки був однокурсник молодої актриси, режисер Іван Бутняк.
У період між закінченням навчання та приходом до трупи театру ляльок, Вікторія Міщенко разом із Іваном Бутняком створює свій парадоксальний проєкт «Театр Ванди Адольфівни» (названий так у пам’ять про матір Леся Курбаса). Там вона грає низку ролей. Молоді актори-лялькарі у своїх експериментальних виставах зверталися до прийомів театру анімації, шукали втілення образів через звуки, форми, пластику. Ними були поставлені спектаклі за п’єсами Велимира Хлєбникова, зокрема, «Чортик» – феєрверк імпровізацій. У цей же період Вікторія працює на харківському телебаченні та на радіо, де створює авторську програму «Фрагменти». Пробує себе і як художниця-сценографка, ставши авторкою колекції костюмів «Маскарад», які використовувались у виставах «Театру імені Ванди Адольфівни».
«Ти ніколи не знаєш, де і хто тебе побачить, а для актора це важливо, так і вийшло в моєму випадку» [3], – зазначає Вікторія Міщенко. Оксана Дмітрієва помітила юну акторку ще за її студентських років, коли сама навчалася на заочному відділенні вишу, водночас на двох відділеннях, режисерському й театрознавчому. На виставу «Бойня» за С. Мрожеком майбутню реформаторку мистецтва театру ляльок запросив її творчий керівник, театрознавець та завідувач кафедри театру анімації Євгеній Русабров. Молода актриса запам’яталася режисерці, і коли після навчання в магістратурі в Києві вона повернулася до Харкова і прийшла працювати до театру ляльок, вирішила відшукати дівчину. Не обійшлося тут без кумедної ситуації. Оксана Дмітрієва звернулася до Євгенія Русаброва з проханням відшукати «оту саму чорняву дівчину, яка грала у виставі “Бойня”». «Яку чорняву?» – здивувався той, абсолютно забувши, що до того, як русява Вікторія віднайшла свій світлий колір волосся, котрий став невід’ємною частиною її образу, вона дійсно певний час у цьому трохи експериментувала. Та, на щастя, особистість акторки швидко ідентифікували.
Починаючи з 2008 року Вікторія Міщенко починає співпрацювати з Харківським державним академічним театром ляльок імені В.А. Афанасьєва. Запросили її на «разові» для участі у виставі Оксани Дмітрієвої «Дюймовочка» за Г.Х. Андерсеном. У спектаклі акторка грала ролі Дюймовочки та Ельфа-знайки. Вікторія Міщенко одразу показала свою цілеспрямованість у пошуку індивідуального малюнку ролі. Відмічена була і її музикальність, і вміння прислухатися до режисера. «Є такі актори, які дивовижно відчувають, коли не важливо щось говорити, а коли це працює на рівні почуттів, думок» [4] – зазначає Оксана Дмітрієва.
Володіння голосом особливо знадобилося акторці у спектаклях «Дюймовочка» та «Про принців та принцес», у яких вона виконувала складні вокальні партії. До речі, у виставі «Про принців і принцес» Міщенко грає принцесу Цяточку, похмурого королівського кухаря, Короля, фрейлін, а також весь народ королівства. Здебільшого, Вікторія задіяна у виставах, як актриса живого плану, але у спектаклях «Дюймовочка», «Про принців і принцес» та відносно недавній виставі «Раз-два-три-чотири-п’ять – Вінні-Пух іде шукати» (реж. О.Коваль) та інших вона майстерно працює з лялькою. Уміння знаходити унікальні барви на голосовій палітрі знадобилася і у поетичній виставі «Їжачок із туману» за казками С. Козлова, де Вікторія Міщенко виконує роль головного героя.
У постановках для дітей акторка, яка сама є мамою двох синів, вміє зберігати таємничу казкову атмосферу, зокрема за допомогою інтонації. Її Їжачок у виставі стає зворушливим та щирим. Герої спектаклю, ніби завжди перебувають у невагомості, кружляючи, і Вікторії вдалося втілити ту легкість та наближеність до своєрідного лялькового космосу, створеного режисеркою вистави.
Театр ляльок відкрив для Вікторії нові можливості, тут вона знайшла, крім Оксани Дмітрієвої, інших своїх наставників та вчителів. Справжньою підтримкою для молодої акторки стала Тетяна Тумасянц, з якою вони грали одну роль у цій виставі: «Вона навчила найголовнішому – актор повинен думати» [3].”
Потужний образ Вікторія втілює у виставі «Король Лір». Трактуючи роль Корделії, акторка знаходить доволі неординарні барви: у її виконанні молодша дочка Ліра зосереджена, тиха, але впевнена у своїй правоті. У бурхливому морі пристрастей вона є острівцем внутрішньої гармонії, яку готова захищати. Вже з першої взаємодії Корделії з Ліром помітний її рішучий погляд. Такий підхід вносить у напружену виставу ноти спокою та умиротворення, віру в перемогу розуму й любові у вирі братовбивчої війни.
Важливою віхою для актриси стала роль Тетяни у новелі «Чорний монах» у виставі для дорослого глядача «Прості історії Антона Чехова», де вона відтворює ще кілька образів. Вікторії вдається створити багатогранний світ персонажа за допомогою пластичної та інтонаційної виразності. Від початку героїня здається доволі стриманою, по-дитячому сором’язливою. Але протягом дійства актриса розкриває хвилюючий образ закоханої жінки, яка повністю відкривається назустріч своїй безмежній любові. А згодом, відтворюючи внутрішній конфлікт, розчарування та духовний злам, вона поєднує психологічне, містичне та трагічне. Оксана Дмітрієва зазначила, як «дивовижно разом зі своєю героїнею Вікторія зростала і трансформувалася, ставала складнішою. З кожною зіграною виставою «Прості історії Антона Чехова» сенси починали відкриватися по-новому, чистоту і простоту актриси доповнювала її мудрість» [4].
Твори Чехова стали основою багатьох спектаклів театру ляльок. Оксана Дмітрієва втілила на сцені і «Вишневий сад». Вікторія Міщенко у ролі Дуняші постає млосною й тужливою. У глядачів виникає співчуття до героїні, хоча спочатку вона не виділяється особливими рисами і начебто не дає приводів для співпереживання. Авторка статті «Серпанкові сни вишневого саду» в журналі «Український театр» зазначає: «По-своєму нещасна чарівлива Дуняша. Манірні й завчені, «лялькові» репліки її героїні спочатку смішать своєю штучністю. Але згодом молодій актрисі вдається викликати співчуття до дурненького дівчиська, що спокусилося дешевим шармом «парижанина» Яші» [1]. Вікторія Міщенко стає невід’ємною частиною цієї цілісної вистави, в якій переважає лірика душевних переживань.
Робота у ще одній виставі у театрі ляльок є для Вікторії Міщенко етапною. У березні 2014 року відбувається прем’єра вистави «Казанова», де актриса втілює одразу два образи, Генрієтти і Франциски, демонструючи справжнє внутрішнє переродження, дорослішання своїх героїнь. У виставі актриса виконує роль першого і єдиного кохання Казанови. Її дівчина-гусар загадкова Генрієтта має схожість з образом головної героїні вистави «Пригоди ведмедиків панда», своєрідний таємничий дух властивий обом героїням Вікторії. У цій ролі вона уособлює собою впевненість, що відображає справжній характер актриси. Її прекрасне володіння пластикою теж заслуговує на увагу, адже саме за допомогою пластичних етюдів розкривається любов головних героїв одне до одного. «Генрієтта у виконанні Вікторії – це зізнання у коханні, це ніжний і розумний еротизм й у цьому був флер, були змішані безпосередність і мудрість» [4]. Зміна в цьому образі відбувається у фіналі вистави, коли життя повертає немолодому Казанові його ідеал кохання, втілений у наївній та довірливій дівчині – Франциска є живим двійником Генрієтти. Проникливо й щиро в кінці звучать її слова «Я прийшла до вас, щоб стати щасливою!»
Оригінальним є образ, створений актрисою у виставі «Майська ніч» за М. Гоголем. «Яка «Майська ніч» без Вікторії, без її Панночки з величезними очима, з прекрасною пластикою, з її голосом?» [4]. Народний спів, особливий пластичний малюнок допомагають створити інфернальний образ Панночки. Історія героїні трагічна, але акторка послідовно веде Панночку, її душу до вивільнення. Український фольклор, естетика М. Гоголя у поєднанні з сучасним поглядом на цю історію створюють особливу атмосферу. Ця роль живого плану надає актрисі нові можливості, атмосфера містики і потойбіччя зображена через пластику, швидкі рухи і роботу із голосом.
З кожною новою виставою Вікторія Міщенко розкривається все більше. Вона навіть без жодної репліки здатна створити образи, що є для вистави ключовими. Так особливими стають ролі Голосу в спектаклі «Гамлет» і Міма-музиканта у виставі «Діти райка». «Ігор Мірошниченко, Вікторія Міщенко, Олена Озерова та Павло Савельєв – як своєрідні дзанні (персонажі-слуги в італійській комедії дель арте, або комедії масок). Це найскладніші ролі. Перебуваючи на сцені, вони не вимовляють жодного слова, але відображають внутрішній світ усіх персонажів» [2]. Квартет із мімів у спектаклі «Діти райка» коментує дію і додає їй емоційної визначеності. Актори не тільки грають на музичних інструментах, а й взаємодіють з різними предметами, наприклад, такими як дитячий візок. Вікторія, разом з іншими акторами, наділяє дійство повнотою анімаційних перетворень. Вікторія Міщенко відтворює історію кожного з героїв вистави за допомогою міміки. Схожим є її образ у «Гамлеті». Так звані Голоси у чорному вбранні відзеркалюють долю Гамлета і, граючи на флейтах, вони так само грають на струнах долі героя. Акуратно і точно пропрацьовані образи режисерка Оксана Дмітрієва описує так: «Це вміння тихого існування і при цьому такого яскравого і точного» [4].
У виставі «Уявний хворий» Вікторія Міщенко виконує роль Беліни, другої дружини Аргана. Перша поява героїні на сцені триває всього хвилину, але запам’ятовується надовго. З’явившись звідкись згори, проходячи повз інших персонажів, акторка направляє свій погляд у глядацьку залу, її голова високо піднята, рухи плавні й елегантні. Такий зверхній погляд одразу говорить про гордість Беліни. У розмові з Арганом вона завжди лагідна й люб’язна, а до Туанетти і дочок свого чоловіка вже не є такою привітною. На початку вистави героїня томна й манірна, та спокійною і здається, на перший погляд, що ця жінка все ж таки співчуває своєму вічно хворому чоловіку, вона готова весь час бути поряд із ним. Але її справжні мотиви ховаються у бажанні швидкої смерті Аргана й заволодінні його статками. Вікторія розкриває справжню суть Беліни, майстерно змінюючи голосові нюанси: «Не кажіть мені про гроші, будь ласка. Всі скарби світу для мене ніщо, якщо Вас не буде поряд!» І одразу ж – миттєве перетворення: «А ці два векселі на яку суму?» З появою нотаріуса пана Бонфуа героїня змінюється, актриса показує стурбованість, вона починає з неприхованим захопленням розпитувати його, повністю змінюється її інтонація, вона акцентує увагу на тому, що дійсно цікавить її. В образі цієї героїні актриса втілює справжню підступність та лицемірство. Зображуючи дружину головного героя, акторка наділяє її хитрістю – і це водночас захоплює і відвертає. Вікторія за допомогою зовнішнього вигляду притягує, але те, як їй вдається уособити недоліки людської душі, абсолютно відштовхує. У фіналі Беліна дізнається про смерть свого чоловіка і показує всім себе справжню, коли одразу починає шукати потрібні папери та гроші. Акторка штовхає Аргана, перестрибує через нього у пошуках сокровенного – таким чином доводить свого персонажа до гостро-сатиричного фінального етапу його розвитку.
На жаль, харків’яни не змогли побачити постановку, прем’єра якої була спочатку призначена на день, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення. Тож, не познайомилися з ще однією надзвичайно цікавою роллю Вікторії Міщенко – повії Іветти у просякнутій передчуттям війни «Mamasha Kuraj», де акторка сміливо експериментувала зі своєю зовнішністю: «Іветта з «тонкої та дзвінкої» у другій дії перетворюється на пошарпану життям. Актриса робила себе потворною, зафарбовувала зуби… Цікаві такі експерименти з собою, з психікою» [4].
Сьогодні Харківський державний академічний театр ляльок імені В.А. Афанасьєва створює вистави суголосні з часом, бере участь у міжнародних фестивалях. Вікторія Міщенко виконує головну роль у виставі «Жираф Монс», створюючи щемливу проникливу історію, яка відгукується кожному, «зворушливу історію, що проводить паралель між двома війнами» [6]. У цій виставі актриса віртуозно працює з лялькою. У її руках фігурка маленького жирафика, наляканого розривами ракет, буквально оживає, реагуючи на різні почуття – страх, зацікавленність, радість попри всі обставини.
Мабуть, головним відкриттям останнього часу стало виконання Вікторією ролі Ірода у виставі «Вертеп». Її новаторське прочитання додало виставі нового звучання. Використовуючи пластику, міміку актриса веде діалог із глядачем на надзвичайно складні теми. Як не парадоксально, але ця її непересічна роль стала результатом випадку. «Коли ми їхали на фестиваль до Лодзі, хлопців раптом не пропустили, й Ірода довелось грати Вікторії. На репетиції у неї було півтори доби. З усіх «Вертепів», які ми грали, це був один із найсильніших. Насправді, це був страшний «Вертеп» у виконанні Вікторії. В котрий раз дивуєшся цій довірі, азарту, скрупульозній праці, коли на підготовку пластичної вистави у людини було так мало часу. Кожну вільну хвилину вона приділяла увагу ролі для того, щоб зрозуміти, як у цьому існувати. Ми не могли не поїхати, бо так потрапили б у яму боргів. Перед від’їздом, це ще було у Львові, я попросила Віку вийти на сцену. Після того, як вона зробила декілька рухів, я зрозуміла, що все вийде. Була довіра, тому було не страшно йти далі» [4], – поділилась Оксана Дмітрієва.
З кожною новою виставою Вікторія Міщенко відкриває ще більше граней своєї майстерності, показує сміливість і готовність експериментувати. Вона є духовно пластичною акторкою із умінням швидко підбирати потрібні барви та ухопити ідею. Вікторія від початку власного творчого шляху розкривається з абсолютно різних боків і тут важлива як любов до професії, так і довіра до режисера. «Мене вражає її працездатність і чесність у професії», – міркує Оксана Дмітрієва. – «Вона «космонавт», для неї характерна тонкість вібрацій. Вікторія – мандрівник по різних світах. Різні шари стратосфери підвладні їй. Любити, шукати, бачити сни про свої ролі – це все про неї» [4]. Під поняттям «космонавт» Оксана Дмітрієва розуміє ще й готовність актора будь-якої миті вирушити в нікуди, у те загадкове невідоме, доторк до якого розширює обрії професії. І, безумовно, для Вікторії Міщенко це абсолютно властиве. Романтична зовнішність ховає в собі сильний характер, що ми й бачимо в кожній її акторській роботі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Долганова І. Серпанкові сни вишневого саду / Інга Долганова // Український театр. – 2016. – № 2.
Долганова І. Як живеться персонажам по обидві сторони акваріумного скла / Інга Долганова // Вечірній Харків. – 2019. – 23 червня. – [Інтерв’ю із засл.арт.України О. Дмітрієвою про постановку «Діти райка»]
Інтерв’ю з актрисою Харківського державного академічного театру ляльок імені В. А. Афанасьєва Вікторією Міщенко у рамках навчальної практики студентів-театрознавців. – 2022. – 8 лист.
Інтерв’ю з головною режисеркою Харківського державного академічного театру ляльок імені В. А. Афанасьєва Оксаною Дмітрієвою. – 2023. – 6 груд.
Казанцева Н. Ю. Про фестиваль недержавних професійних театрів \”Курбалесія\” [Електронний ресурс] / Н. Ю. Казанцева. – 2008. – Режим доступу до ресурсу: https://old.region.library.kharkov.ua/lib_druk.php?id=171.
Федоркова Т, Чешко К. Ліки від страхів та відчаю [Електронний ресурс] / Т. Федоркова, К. Чешко. – 2023. – Режим доступу до ресурсу: https://www.mediaport.ua/liky-vid-strakhiv-ta-vidchayu-vystava-zhyraf-mons-istoriya-voyennoyi-vesny-vid-kharkivskoho-teatru.
