Освітня програма “Говори тілом” – перформативно-хореографічний проект, який включає в себе освітню програму, творчі майстерні, а також створення архіву танцювальних практик в часі війни. 10 жовтня в рамках театрального фестивалю Золотий Лев було представлено дві вистави від проекту «Говори тілом»: «Danse Macabre. Безсмертний танок» театрального художника і режисера Богдана Поліщука, а також «Сліди» хореографині та режисерки Тетяни Знамеровської. В анонсі до вистав можемо прочитати, що творці рефлексують над природою смерті та досліджують колективну травму в контексті повномасштабної війни. Пропоную глянути, в якій формі це було представлено та який досвід ми можемо з цього отримати.
Danse Macabre. Безсмертний танок
Богдан Поліщук більш відомий в Україні як театральний художник, але вже тривалий час він реалізовує свої творчі амбіції і в режисурі. Будучи уважним до деталей в естетичному оформленні своїх робіт, він, за допомогою тіл перформерів, світла, сценографії створює медитативні «живі картини».
Глядач має можливість роздивлятися елементи сценографії та костюмів, які нерідко є достатньо химерними, щоб мати своє чітке місце в умовній таблиці семіотичних знаків. У «Безсмертному танку» також бачимо картину наповнену метатекстами, яку можна читати в дуже різних інтерпретаціях, занурюючись у свій особистий океан сенсів.
На сцені хореографка Олександра Магера та музикантка Варвара Турта виконують певний метафоричний сюжет діалогу душі та тіла, смерті та життя. Сценографія вистави – це порожній простір із невеликим освітленням двох силуетів, поза перформативним існуванням яких цей простір обривається в напівтемряві. Варвара одягнена в червоний костюм, який нагадує середньовічне вбрання, що прикриває майже все тіло – причину гріха. В руках у неї ліра, під звуки якої виконує танок Олександра. Якщо в музикантки майже все тіло прикрите одягом, то тіло хореографині максимально відкрите: деякі частини лише прикриті тілесним костюмом, деякі ж – чорними стрічками. Стрічки надають образу перформерки загадковості, відділяючи її від світу повсякденної нормальності. Можливо саме таким художник уявив відбиток смерті на кожному з нас.
Протягом тривалого часу сценічного дійства бачимо як хореографія підпорядкована музиці, як і тіло підпорядковане душі. Але в один момент хореографка бере косу та починає точити її, видаючи ритмічні звуки. В цей час музикантка починає виконувати пластичний етюд. Чи може душа залежати від тіла? Чи може душа померти передчасно? Роблячи натяк у цю сторону, творці вистави, ніби ставлять питання про сенс життя, адже гола прагматичність і зведення всього до площини функціонування занурює нас в тотальний нігілізм.
Рядками пісні «Помишляйте, чєловєци» команда підсилила взаємозалежність душі від тіла: «Коли прийде смерть по душу – ти того не знаєш». В контексті проекту «Говори тілом» можемо вийти на розмову про емансипацію тілесності, яка дуже довгий час прирівнювалась до гріховного, починаючи від первородного гріха. Спільний танок музикантки та хореографині наштовхують на думку про рівнозначність душі та тіла в житті людини. Так декартівська формула «cogito ergo sum» більше не працює у цій життєвій парадигмі. Адже думки змінюються відносно того, що переживає тіло. І тіло переживає різні стани у залежності від того, про що ми думаємо.
Контекстуалізуючи естетичний досвід перегляду вистави, я пригадую одну історію, яку розповів мені студент історичного факультету з Харкова. Він говорив, що по звуку міг розрізняти військову техніку. Розповів, для чого мати десь по кишеням папірці зі своїм іменем та датою народження, коли опиняєшся в зоні бойових дій. Але, на щастя, ті папірці йому не знадобилися. У квітні 2022 року він приїхав до Львова. Він розповів, що лише опинившись в безпеці, відчув, наскільки сильно його тіло боліло від мʼязевих зажимів. Переосмислення нашої тілесності має досить широкі, поки що недосліджені у мистецтві, горизонти. І, здається, хореографи та перформери будуть одними з провідних теоретиків у цьому напрямку.
Сліди
Інша робота, вистава «Сліди» режисерки Тетяни Знамеровської, в дечому нагадує «Безсмертний танок»: використання живого співу у хореографічній постановці, використання зерна, як елементу побудови смислового поля вистави. Але, в той же час, вона кардинально інша за своєю динамікою виконання: пристрасна дика хореографія школи Піни Бауш, більше соціального контексту, рефлексія над критикою, яку вже встигли почути виконавиці Тетяна Знамеровська та Катерина Погорєлова за попередні покази і таке інше.
Побачене на сцені можна вкласти в нарацію проживання глобальної історії країни в межах локальних подій. Якщо проілюструвати попереднє речення, то можемо говорити про запити в гуглі подібні до таких: «Тімоті Снайдер історія України», «росія історія війн» тощо. Коли ми бачимо як наш дім руйнується, ми стаємо більш чутливими до історичних подій, які відбувалися в тій же колоніальній оптиці. Думка, що «без них буде краще» в історичній перспективі створює іншу думку: «без них було краще».
Так у виставі вимальовується картина «втраченого раю»: чуємо звуки керамічної пташки-свищика, перформерки малюють естетичні симетричні фігури зерном, а в атмосфері прочитується певна гармонія зображуваного світу вистави. З часом все на сцені більше нагадує хаос: зерно вже розсипане по всій сцені у хаотичному порядку, хореографині ж часто виконують повторювані рухи – Тетяна штовхає стільчик навпроти, потім повертає його в попереднє положення і штовхає знову – ніби намагаючись подолати незмінний хід історії. Лунають згадки про Крим, як ще одну точку неповернення до втраченого (зруйнованого) раю.
Коли на сцені панує тотальний безлад, перформерки починають прибирати все під аудіозапис висловлювання критиків: «…здалося, що в хореографинь немає душевної рівноваги і не вистачає досвіду…» До критики ще повернемося, а щодо сцени прибирання, то вона нагадала теми, які обговорювалися на першому Конгресі Культури в 2019 році. Багато з них були зосереджені на переосмисленні минулого. Можна відзначити, що в театрі одним з найбільш вагомих проектів скерованих на переосмислення наративів минулого став польсько-український проект «Мапи страху/мапи ідентичності» здійснений під керівництвом Йоанни Віховської у 2016 році. Натомість зараз більше можна почути наратив формування майбутнього, в який закладається і деокупація міст, і повернення додому, і відбудова країни тощо. Тому етюд прибирання сцени, як полотна з розгортанням історичних подій, можемо прочитати як абстрактну метафору, так і як дуже конкретний період роздумів українських митців та інтелектуалів з окресленою часовою рамкою.
Не певний, що ми маємо змогу остаточно привести в порядок «полотно історії» тим самим забезпечити мирне життя на довгі часи. У виставі спроби прибрати сцену змінилися горою піджаків, як нагадування про тих, хто їх міг би носити. Це все підсилюється спробою однієї з перформерок утримати в кулаці пісок. Так безсилля вплинути на зовнішні обставини вимальовується однією з провідних тем вистави.
Але певний хепі-енд, якщо так можна сказати, в цій історії є: перформерки в кінці вистави змивають з себе бруд, піт, втому, біль. Та чи можемо ми вже сьогодні змити з себе втому та біль, коли війна все ще триває, коли втома та біль лише множаться? Можливо, для перформерок ця сцена говорить про дуже індивідуальний досвід, який я не можу приміряти до колективного.
Критичні роздуми
Повертаючись до критики, хочу відмітити, що у вислові про брак досвіду доля правди є. Але якби всі ми починали лише тоді, коли нам вистачатиме досвіду, то ми не починали б ніколи. Якщо взяти критерії Вероніки Склярової окреслення «сучасної» постановки – професійність, енергія та актуальність – то у постановці «Сліди» хіба що забракло чіткості у драматургії. Саме ж ж виконання часом змушувало забувати про час, занурюючись в чуттєвий досвід енергії, що йшла від хореографії.
Натомість в роботі Богдана Поліщука технічно все було ідеально, якщо таке можливо взагалі: побудова драматургії, естетична форма вистави, виконання. Ліричний відступ: не слухайте нічого до слова «але». Все було ідеально, але я не надто є прихильником вистав без соціальної чи політичної привʼязки. Знаючи Богдана Поліщука, він точно мислив якийсь з аспектів вистави у політичній площині, але постановка, через поліфонію метатекстів, досить абстрактно говорить нам про сьогодення. Хоча, як занурення в певний естетичний досвід, вона має сильний медитативний потенціал. Слово медитативний вказує на пошук специфічного глядача, який може стримати голод до кліповості в сприйнятті інформації, утримуючи свою увагу на повільному перетіканні форм, подій, сенсів.
Замість висновків
Цього року на Конгресі Культури я мав багато розмов з перформеркою та хореографинею Марією Бакало, яка жартома обурювалася несправделивості, в якій тілесність і танець підпорядковані думці, або слову (так званий «драматичний» театр) чи музиці («музичний» театр). Для прикладу у Львові немає жодного державного театру танцю, хоча щорічно декілька львівських вузів випускають десятки, а то й більше кваліфікованих хореографів. Сьогодні можемо спостерігати театр танцю, коли б не лише у недержавному секторі коштом грантової підтримки. Проект «Говори тілом» дає можливість людям недотичним до танцювальної сфери побачити, на скільки розвинутими є танцювально-перформативний сектор в Україні і з інтелектуальної точки зору, і з точки зору практик. Тому на завершення озвучу питання Марії тут: «Чому, маючи такий потужний ресурс танцювальних практик, ми не маємо жодного державного театру танцю?»
Інформаційна довідка
Команда проекту «Danse macabre. Безсмертний танок»
Режисер та художник — Богдан Поліщук
Хореографка, перформерка — Олександра Магера
Лірниця, перформерка — Варвара Турта
Художниця зі світла — Світлана Змєєва
Команда проекту «Сліди»
Хореографка — Тетяна Знамеровська
Перформерки — Катерина Погорєлова, Тетяна Знамеровська
Композитор — Іван Гаркуша
Сценограф, художник з костюмів — Олег-Родіон Шуригін-Грекалов
Художниця зі світла — Світлана Змєєва
Команда проекту «Говори тілом»
Антон Овчінніков — креативний продюсер, менеджер з міжнародних зв’язків
Олександр Маншилін — проєктний менеджер, керівник освітньої програми
Хорошилова Вікторія — менеджерка з комунікацій
Ріта Ліра — менеджерка з комунікацій в соціальних мережах
