Свого часу, відома письменниця Оксана Забужко у своїй книжці присвяченій Лесі Українці «Notre Dame d’Ukraine Українка в конфлікті міфологій» зазначала, що в національному гуманітарному просторі досі нема спеціалізованого дослідження присвяченого історії екранізацій та театральних постановок за творами Лесі України. Відтак, ми досі сьогодні послуговуємося російськомовним дослідженням Бориса Зюкова «На сцене и на экране – Леся Украинка», яке рясніє багатьма фактологічними неточностями, і є просто неповним, адже багато важливої інформації було випущено через радянську цензуру.
З часу публікації Оксани Забужко минуло понад десять років, але справа не зрушилася з місця. Тож, на жаль, ця теза письменниці актуальна і досі. Справді, можемо зазначити, що об’єктивного, максимально повного дослідження про історію екранізацій та театральних постановок Лесі Українки досі не існує, і ця прогалина в історії української культури потребує заповнення, і ще чекає на свого дослідника.
Однією із родзинок такого майбутнього компедіуму, мало б стати дослідження про історію постановки «Камінного господаря» Лесі Українки у режисерській інтерпритації Сергія Данченка на сцені театру імені Марії Заньковецької (прем’єра спетаклю відбулася 19 лютого 1971 р. у Львові).
Але все по порядку. З нагоди 100-річного ювілею «Дочки Прометея» , як було прийнято за радянських часів, годилося вшанувати пам’ять різноманітними тематичними заходами, створити ряд культурних продуктів, які б свідчили, що от, мовляв, в радянській Україні Лесю Українку знають, вивчають, друкують, малюють , ставлять, екранізують і т.д. Не будемо детально зупинятися на історії святкування сторіччя Лесі Українки в тогочасному СРСР, зрештою це не є предметом нашої статті. Варто лише зазначити, що серед багатьох викревлених цензурою культурних продуктів, які були створенні в межах цього ювілейного святкування також були і дуже якісні культурні продукти, важливі для осмислення культурної спадщини Лесі Українки, зокрема йдеться про театральні постановки: «Касандра» у театрі імені Івана Франка, і «Камінний господар» в театрі імені Марії Заньковецької.
У пропонованій публікації ми детальніше зупинимося на сценічному прочитанні «Камінного господаря» в театрі Марії Заньковецької. Припускаємо, що за ідеологією партійних функціонерів постановка Сергія Данченка у Львові за драмою Лесі Українки «Камінний господар» мала би бути звичайна прохідна вистава у периферійному театрі: «для звітності». Але тут Лесі Українці пощастило на режисера – Сергія Данченка. Та й спрацював мистецький «родовід» самих заньківчан, які дуже тісно пов’язані з історією сценічних прочитань драматургії Лесі Українки ще з часів Олександра Корольчука.
Так чи інакше, драматургія Лесі Українки мала виняткове значення для становлення і розвитку безпосередньо самого театру імені Марії Заньковецької. При чому, виняткове аж настільки, що впродовж 20-х рр. ХХ ст., коли була затверджена перша офіційна емблема самого театру імені Марії Заньковецької, кажучи сучасною мовою: бренд бук колективу – то логотип складався із персоніфікованого втілення пенька від зрубаної Мавчиної верби злютованого з людськими очима, а над пеньком зорепад з листочків-комет.
Ось так, символічно, в одному виразному образі передана біографія Лесі Українки, так і самого театру, і те чим, насправді, була для заньківчан драматургія Лесі Українки. На жаль, автора цієї символічної театральної емблеми поки що не вдалося встановити. Але прикметно, що саме ця емблема стала візуальною візитівкою театру імені Марії Заньковецької 20-х рр. ХХ ст. , і неодмінно зображувалася на всіх програмках та афішах театрального колективу. (усі оригінали афіш та програмок із цією та іншими емблемами зберігаються у фондах Музею театрального музичного та кіномистецтва України у Києві). Цей символ-алегорія з драматургією Лесі Українки зник з афіш лише з початком сталінських репресій, і переїздом театру на стаціонарну роботу до Запоріжжя у 30-х рр. ХХст.
Натомість на афішах та програмках заньківчан з’явилася нова емблема – видовжений шестикутник, обрамлений театральними кулісами з обох боків, а ще пізніше, майже напередодні Другої світової війни офіційною емблемою театру став серп і молот. Варто зауважити, що емблеми театру імені Марії Заньковецької, то також тема, яка заслуговує на окрему ширшу публікацію.
Тож повертаючись до драматургії Лесі Українки, ці твори стали існувати в репертуарі колективу заньківчан лише у вигляді поетичної постановки «Лісової пісні». Культурний код заньківчан проростав, навіть в добу сталінізму, як трава крізь асфальт. Вистава «Лісова пісня» з Володимиром Данченком (Лукаш) та Надією Доценко (Мавка) існувала в діючому репертуарі театру імені Марії Заньковецької впродовж тривалого часу, була дуже популярною серед глядачів, як в Запоріжжі 30-х рр., 40-ві рр. в евакуаційному Сибіру, і згодом у Львові кін. 40-х – поч. 50-х рр. ХХ ст.
Тому нам виглядає важливим прокреслити історико-культурний контекст, який передував до постановки Сергія Данченка драми «Камінний господар» Лесі Українки. Тобто, у 1971 р. було кому передати режисерові-постановникові та всім задіяним у майбутній постановці «Камінного господаря» своєрідні ключі до сценічних прочитань драматургії Лесі Українки. Без сумнівно, Сергій Данченко знайшов свій ключ до цієї драматургії, але, водночас, припускаю, що й культурна спадщина заньківчан: а саме постановки 20-х рр. ХХ ст. також мали дуже важливе значення.
Режисер Сергій Данченко прочитав драму «Камінний господар» Лесі Українки за допомогою двох ключів: перший це вдалий розподіл ролей, і як результат – блискучий акторський ансамбль. А другим важливим ключем була сценографія до постановки «Камінного господаря», яку здійнив театральний художник Мирон Кипріян.
В аналіз сценографії Мирона Кипріяна до цієї постановки ми не будемо заглиблюватися у пропонованій публікації. Зрештою про феномен художника написано чимало, а нещодавно навіть відзнято документальний фільм під назвою «СценоГРАФ» (авторка фільму – режисерка та журналістка Дарія Гірна).
Предметом нашого глибшого зацікавлення стала рецепція українських медіа на цю постановку, зокрема як було інтерпритовано акторське виконання, адже на головну роль – роль Дон Жуана режисер-постановник Сергій Данченко призначив двох акторів: Богдана Ступку та Федора Стригуна. Відтак, вийшло фактично дві різні вистави за одним драматургічним матеріалом. Тобто, це був не перший, і другий склад, як це є традиційно для театру, а два самодостатніх трактування образу Дон Жуана. Дуже багато схвальних відгуків було в тогочасній пресі, й на інші акторські роботи у цій постановці, які увійшли в історію українського театру, зокрема: Донна Анна – Лариса Кадирова; Сганарель – Володимир Глухий ; Командор – Олександр Гринько; Долорес – Любов Каганова.
Крім того, практично усі медіа відзначали надзвичайно атмосферну авторську музику у цьому спектаклі театрального композитора Богдана Стельмаха.
Однак, наша увага сконцентрована на рецепції образу Дон Жуана у виконанні Богдана Ступки та Федора Стригуна. Так, сучасний письменник Богдан Стельмах, один з перших опублікував свій «відгук-еспромт» на виставу «Камінний господар» під назвою «Подарунки для Донни Анни» у львівській газеті «Ленінська молодь» (згодом видання перейменоване на – «Молода Галичина» – О.П.). У цьому тексті цього «творчого експромту», Богдан Стельмах зауважив, що до сьогодні більшість українських режисерів та акторів зазнавали невдач у постановках драматургії Лесі Українки через невміння «прочитати» драматургію такого рівня. А от постановка заньківчан стала творчою перемогою театру. Режисер Сергій Данченко, та й увесь задіяний творчий склад довели, що у Лесі Українки нема нічого другорядного, побутового, тут кожна деталь має значення. З цією тезою Богдана Стельмаха неможливо не погодитися, бо це справді так.
А вже в іншій своїй публікації, яка мала назву «Усе належить тобі» на шпальтах того ж львівського видання, письменник Богдан Стельмах написав один з перших театрально-критичних портретів Богдана Ступки. У тексті цієї розгорнутої статті, зауважив, що Леся Українка оригінально розробила тему Дон Жуана, піднявши у своїй драмі проблеми добра і зла, людської самопожертви і безпечної невдячності.
Також, письменник у цій статті дещо привідкрив секрети творчої лабораторії підготовки «Камінного господаря» покликаючись на коментарі самого Богдана Ступки:
«Над образом Дон Жуана я працював параллельно з Федором Стригуном. Було дуже цікаво. Я бував на кожній репетиції Стригуна. А він приходив на мої. Це було дуже корисно нам обом. І для вистави загалом». Як підсумовував у цій статті автор: «кілька разів бачив Дон Жуана-Стригуна, і кілька разів бачив Дон Жуана-Ступку: які ж вони різні ці два іспанці!».
А от відома тогочасна лесезнавиця, професорка Львівського національного університету імені Івана Франка, Леоніла Міщенко на сторінках медіа більше аналізувала історію створення драматичного твору. Стаття Леоніли Міщенко під назвою «Камінний господар» мала одне із ключових значень для подальших інтерпритацій у медіа цієї вистави заньківчан. Адже авторитет Леоніли Міщенко як дослідниці творчості Лесі Українки був настільки високим та беззаперечним, що навіть сьогодні зустрічаємо покликання на цю статтю в сучасних медіа.
Так, відома Леоніла Міщенко у своїй публікації інтепритувала п’єсу Лесі Українки «Камінний господар»:
«ідея вірності благородним ідеалам була провідною у творчості Лесі Українки. (…) І відречення від переконань неминуче веде до загибелі усього позитивного в людській особистості.(…) А образ Дон Жуана, який триста років непокоїв митців планети під пером Лесі Українки заграв своїми неповторними барвами. (…) Оригінальність трактування образу Дон Жуана в першій інтепритації жінки-митця в тому, що в епіцентрі зіткнулися проблеми не стільки моральні, скільки філософські та політичні. «Лицар волі» зрадив себе, свої ідеали, помінявши їх на плащ Командора. Вчорашній поборник незалежності, сьогодні сам жадає влади, і тому кам’яніє душею. Камінне опанувало його.»
Також відома дослідниця чи не найбільше аналізувала, і дуже схвально відгукнулася на образ Донни Анни у виконанні Лариси Кадирової. Cхвально відгукнулася на акторські образи Дон Жуана- Стригуна, Командора – Олександра Гринька, Долорес – Любов Каганову. Але найбільшою удачею спетаклю, на думку літературознавиці, все-таки була Донна Анна – Лариса Кадирова. Аналіз іншого складу цієї постановки не знайшов висвітлення у медіа з боку Леоніли Міщенко. Тож нам насправді невідомо чи Леоніла Міщенко переглядала спекталь «Камінний господар» із Богданом Ступкою-Дон Жуаном. Відтак, які враження мала / або ні Леоніла Міщенко на трактування образу Дон Жуана у викоанні Богдана Ступки сьогодні дослідити навряд чи можливо.
А от інший літературознавець, також знаний дослідник творчості Лесі Українки, Федір Неборячок у своїй публікації «Присуд зреченню. «Камінний господар» у постановці заньківчан» на сторінках «Комсомольця Полтавщини» найбільше уваги присвятив аналізу акторських образів двох Дон Жуанів: і Богдана Ступку, і Федора Стригуна. Цей критик зауважив, що: «зберігаючи сутність авторського задуму, обидва актори виділяють своє, глибоко індивідуалізоване трактування цього образу. Дон Жуан – Федора Стригуна притаманна ніжність, пристрасть, поривчастість, і пластичність. То головною рисою Дон Жуана – Богдана Ступки є раціо. І Ступка підкреслює у свого Дон Жуана перевагу раціо на емоціями.».
Принагідно, варто зауважити, що більшість із наведених рецензій належать літературознавцям або письменникам, отож автори публікацій аналізуючи постановку «Камінного госоподаря» виходять із свого літературного, чи літературознавчого інструментарію. Тож багато прикметних деталей, важливих знахідок режиссера та акторів залишилися поза увагою тогочасних медій. Така обставина, радше стала характерною рисою тогочасної преси, і не лише у випадку з постановкою «Камінного господаря» Лесі Українки.
З нашої точки зору є дві рецензії, які виділяються із загального ряду згаданих публікацій у медіа на цю постановку. Йдеться передовсім про статтю журналістки Людмили Білозерової «Без легких стежок» у газеті «Вінницька правда», та спеціалізовану театрознавчу рецензію Антоніни Мацкевич «Не розплескуючи ні краплини» у тогочасному російськомовному виданні «Львовская правда».
Так, Людмила Білозерова аналізуючи постановку «Камінний господар» зауважила, що режисер Сергій Данченко проникливо зумів «прочитати» надскладну драму. І це проникливе творчо спрямоване прочитання дуже згуртувало усіх виконавців, а як результат і глядачів. Бо ж «Камінний господар» – то річ особливої складності, наголошувала у своїй публікації журналістка. Відтак, з точки зору Людмили Білозерової, роль Дон Жуана особливо вдалася Богдану Ступці:
«Богдан Ступка-Дон Жуан – то актор, який грає і розумом, і серцем. Його розум виявився в тому, що він не пішов легким шляхом виліпивиши Дон Жуана на взірець очікуваного. Ступка створив образ Дон Жуана про який можемо сказати «той самий»».
І ще одна з родзинок згадуваної публікації в тому, що журналістка Людмила Білозерова провадить паралелі ролі Дон Жуана у виконанні Богдана Ступки із ролю Ореста, яку зіграв Богдан Ступка у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Прикметно, що цей фільм на той момент щойно вийшов на екрани. Був гучний успіх. І авторка статті підкреслила, що Богдан Ступка вміє розкопати в своїх образах якісь такі родзинки, що його образ, і ті знахідки запам’ятовуються глядачеві. І як приклад, вона згадала сцену, де Донна Анна- Лариса Кадирова та Дон Жуан-Богдан Ступка звільняють один одного від кам’яних пут.
Щодо театрознавчої рецензії Антоніни Мацкевич, то критикиня зробила найбільший акцент на аналізі режисерської концепції Сергія Данченка. Також театрознавиця акцентувала увагу читачів, що у цьому спектаклі дуже важливе значення мають колір та світло. Ці компоненти спекталю «Камінного господаря» несуть дуже важливе емоційне навантаження. А поєднання яскравих плям – і є внутрішній смисл сценічної дії.
Крім того, авторка рецензії у «Львівській правді» зауважила, що така драма як «Камінний господар» дала колосальний простір для режисерьских можливостей Сергія Данченка. І він вдало скористався з цього, відтак створив два такі вдалі трактування Дон Жуана. При чому, як зауважила Антоніна Мацкевич:
«Роль Дон Жуана виконують Федір Стригун та Богдан Ступка. Дві різні акторські індивідуальності, але вони не порушують режисерську концепію. Навпаки, до деталей вписуються в композицію спектаклю. Обоє акторів прекрасно володіють акторською технікою, яскравим темпераментом, і водночас є неповторними індивідуальностями». Ця вистава справді була дуже успішною для усіх задіяних митців. І стала етапною в історії сценічних прочитань драматургії Лесі Українки загалом.»
Адже Лесю Українку недаремно називають «українським Шекспіром». Це не лише гарна метафора, а потенційна властивість драматургії Лесі Українки, так само, як творчого доробку Шекспіра, підносити задіяних у ній виконавців до високих професійних сутнісних вершин. Так, як це відбулося з постановкою «Камінний господар» на сцені театру імені Марії Заньковецької в режисерській інтерпритації Сергія Данченка.
Так чи інакше, історія сценічних прочитань та екранізацій драматургії Лесі Українки колись таки буде досліджена та зафіксована. Припускаємо, що в цьому дослідженні ми довідаємося багато нового, передовсім, про себе самих.
Список літератури та джерел:
- Забужко О. Notre Dame d’Ukraine : Українка в конфлікті міфологій – Київ.: Комора, 2018
- Зюков Б. На сцене, и на экране – Леся Украинка – Киев.: Искусство, 1987
- Стельмах Б. Подарунки для донни Анни // Ленінська молодь – 1971 – 20лютого
- Стельмах Б. Усе належить тобі (профіль митця) // Ленінська молодь –1972
- Міщенко Л. Камінний господар // Ленінська молодь – 1972
- Неборячок Ф. Присуд зреченню. («Камінний господар» у постановці заньківчан). //Комсомолець Полтавщини – 1975 – 19 червня
- Білозерова Л. Без легких стежок // Вінницька правда – 1972 – 14 липня
- Мацкевич А. Не расплескав ни капли // Львовская правда – 1971 – 22 марта.
Усі оригінали програмок та афіш подані у публікації зберігаються у фондах Музею театрального, музичного та кіномистецтва України (Київ).
