«Театральний Куфар» (Білорусь. Мінськ) Дві сторони медалі. День 1.
Зона мовчання
Вільна пластика в театрі. Це, завжди, спірна тема. Зважаючи на те, що зона мовчання в такому театрі набуває інших сенсів, про це хочеться говорити окремо.
В психологічному театрі зона мовчання — це зона, в якій актори існують за допомогою засобів виразності (жест, міміка, пластика). Тому обдарованість актора є його головним «внеском» у роль.
Важливим значення для Олексія Попова, були зони мовчання як виявлення достеменності чи фальшу існування актора на сцені.
Однак, ми говоримо про зону мовчання як окремий вид театру на прикладі вистави «Дім Бернарди Альби» (за мотивами Федеріко Гарсії Лоркі). Театр вільної пластики (Санкт—Петербург. Росія).
Вистава «Дім Бернарди Альби» — це пластична композиція драматичного твору, що створена з окремих епізодів, які утворюють цілий ряд самостійних епізодів.
Постава стримана і строга в кольорі (чорний, коричневий). Героїні одягають на себе чорні сукні. Траур як форма «оплакування», зовнішнього вираження жалю через втрату близької людини. Траур має певну тривалість, приписану звичаями. За текстом Фредеріко Гарсії Лоркі — 8 років.
Що стосується іншого кольору та матеріалу — коричновий крафт—папір. Мати одягає на дочок спідниці з крафтового паперу. Режисер Віктор Ліонов акцентує нашу увагу на ці деталі костюмів. І вони дійсно класні.
Режисер використовує у виставі повторювання. Весь простір — це сцена (чорний квадрат) і шість стільців (реквізити).
Актори спектаклю «Дім Бернарди Альби» нагадують фотомоделей у просторі фотостудії. Не скажу, що це вдало. Кожна акторка демонструє власні емоції (стани) через довільну міміку. Вистава більше нагадує позування перед фотокамерою, а не звичну нам постановку.
У такому театрі, важко установити менти: наростання, ослаблення, катастрофа, розв’язка, акти, ударні місця, поділ сюжетних ліній та виходи.
У практиці цього театру основними елементами є події й епізоди, котрі, залежно від мізансцени є значущими у розвитку конфлікту.
Вистава не цілісна, тут намає чітко окресленого режисерського завдання та організації процесу. Однак, простір (сценографія) і час (хронометраж) зроблено вдало.
Ми бачимо, як актори створюють дифузію на сцені. Систематично зображають розтікання на тлі вистави. Тарілки героїні підносять до свого обличчя, що супроводжується метафоричним перетворенням.
Протікання дифузії залежить від багатьох факторів. Тому, використавши у одній сцені апельсин, глядач відчуває запах і краще розуміє сам сюжет. Ефектно роздавлюючи апельсин, акторка дістає задоволення і це прочитується досить добре. Заборонений плід перестає бути забороненим.
Вистава «Дім Бернарди Альби» — це недокінця технічна вистава, тому виникають запитання. За допомогою рухів, актор може створювати умови для природньої й органічної дії на сцені — сценічна творчість. На жаль, цього не відбулось.
Увага як внутрішня техніка була відсутня, а темпоритм як рухливість основних нервових процесів розсіявся в середині вистави. У поставі є прихований конфлікт. Ми бачимо боротьбу, яка демонструється у сім’ї — влада (конфлікт двох світів), фатальність стремлінь особистостей і відхід від побутової чи історичної точності.
Вистава «Дім Бернарди Альби» — це глибокодумна трагедія почуттів, що демонструється через крупну пластику рухів.
Зона фальшу
Теодор Адорно: «Тільки-но художній твір так фанатично боїться за свою чистоту, що сам втрачає віру в її можливість і починає вивертати назовні те, що вже не може бути мистецтвом, — полотно і просто тони, — він сам собі стає ворогом, прямим і фальшивим продовженням доцільної раціональності».
«Заполярна правда». Театр Панацея. Білоруський державний медичний університет. (Мінськ. Білорусь)
Драма — це цілісна дія, або таїнство, що простежується від зав’язки до розв’язки. Виникає в результаті вольових зусиль персонажів, котрі прагнуть дійти до цілей.
Вистава «Заполярна правда» зазначена як документальна драма, що написана автором Юрієм Клавдієм на основі інтерв’ю. Однак, вистава в постановці театру Панацея не є документальною за способом подачі.
На сцені екран, на якому на початку показано допит, а в кінці — статистика хворих на СНІД. Все, більше цей екран ніяк не використаний у просторі. Хочеться запитати: «Де документальна драма? Де рішення режисера? Де вербатім?».
Безліч незрозумілостей у тексті. Відкинуті люди з важким інфекційним захворюванням — СНІД, одного разу зустрічаються в закинутому домі. Діалоги безсенсові. Надмірна пафосна гра акторів — награні ситуації, які не можливо ні до чого прикріпити. Мораль? Фінал?
У поставі немає зібраності, особливо це стосується просторового рішення. Тема та ідея невизначена. Конфлікт незрозумілий. Герої нібито вступають у боротьбу з суспільством через втечу і шукають виходу. Знайшовши закинуте приміщення, герої діляться своїми стражданнями.
Документальна драма — це система ідей, виражена шляхом реальних діалогів і в дієвій формі показана через зіткнення характерів реальних людей.
З філософської точки зору це, завжди, переоцінка цінностей. Що може дати ця вистава глядачу? Нічого. Надмірна трагедійність долі хворих людей показана через жорстокість світу як укрупнення виразності.
Статика мізансцен у виставі просто вражає своєю нелогічністю. Металеве ліжко, стіл, кілька високих чорних коробок (у сюжеті це пічки) окреслені як запропоноване місце дій. На заднику — напис «Ми живі».
До режисера Віктора Мороза є особливі зауваження. Ця вистава може стати добрим прикладом для повчання (на уроці в школі). Але сучасного глядача уже не цікавить виховання в театрі.
Театр набув значущості. Сучасна театральна публіка — не дура. Матеріал сирий, а спосіб подачі невизначений режисером. У висновку, вистава виявилась фальшом, а актори — персонажами з телевізійних програм. Музику використано у виставі без смаку. А так подана дидактика в театрі не працює. Тому, режисер має переглянути завдання і форму, зрозуміти способи і вибрати інший шлях подачі цього тексту.
Фотографії Ольги Мелешко
З сайту http://afisha.relax.by
