Споконвіку театр був невід’ємною частиною життя людини, її Альма-матер. Тут не лише відпочивали від сірих буднів, а й підживлювались енергією. Театр був енциклопедією життя і навіть храмом. Проте, на жаль, на сьогодні він втратив свій високий статус. Театр перестав очищувати. Про його місію та місце театру на сьогодні ми дізнались у розмові з актором Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка В’ячеславом Хім’яком.
– В’ячеслав Антонович, хто для вас актор? Заручник сцени, дзеркало життя чи що інше?
– Справжні актори це шахтарі своєї справи. Ті, які свідомо і сумлінно займаються ремеслом, ті, хто не бояться чорної роботи. Але зараз, змінилась свідомість акторів, це стали барини в провінції. Більшість з них навіть не мають на це право. Як правило, трудяги не барини, вони працюють як робочі коні. А от менш обдаровані вилазять із шкіри аби щось з себе показати.
Зараз якщо немає аплодисментів ти поганий артист, але якщо працювати на аплодисменти, робити спеціально паузи, то хіба можна сказати що ти дієш? Ті, хто так чинять у виставі – просто випендрюються. Вони забувають про найважливіше – велике мистецтво, яке в Москві, в Києві, до нас не прийде. Завдання формувати свідомість глядача падає на плечі місцевих акторів.
– На вашу думку, акторська професія пахне егоїзмом?
– Професія актора таки егоїстична, але з іншого боку актор не є актором, якщо у ньому нема егоїзму. Знаєте, це справа відносна. Якщо я себе порівняю з Лавровим, Ульяновим, Матвєєвим, Смоктуновським, з акторами мого покоління, то хто я такий порівняно з ними? Хто я такий?! Я піщинка така-во (наче щось вимірює в повітрі).
Молоде покоління зараз не хоче виглядати смішним на сцені. Це не модно. А в чому сила професії актора?! В тому, що: «Так! Нехай мене не впізнають!». А сьогодні всі бояться приклеїти бороду, бо його бачте не буде видно, дівчата не винесуть букет. А ти от зіграй так, щоб тебе не впізнали! От звикли бачити таким красивим хлопчиком чи дівчинкою, а ти покажись інакшим. Тепер все зовсім інше – ми любимо себе в мистецтві, а не мистецтво в собі. І та любов на сьогодні така гіпертрофована, перебільшена, мені здається.
Дмитро Попов казав: «У нас наступило безобразие, актеры перестали играть образ!» Так от, «безобразіє» продовжується до такої міри, що далі взагалі нема образу. На щастя, зустрічались такі актори як Ячмінський і Коцюлим, яким навіть не потрібно було і грати. Я досі їм трішки заздрю, бо в мене ролі такі…Знаєш? Глядач потім уже думає, бо я грав ідею, я тягнув її на собі, не міг відступитись, в мене був стержень п’єси, цілої вистави.
– А як з комедійним амплуа у Вас?
– А я ж герой! Я ж все життя грав соціального героя, мені хотілось більше характерності, я ж страшно то люблю.
Люблю оті контрасти. Студенти мої часто підмічають: «Отут ви такий, тут такий». Ваші львівські студенти, до речі, мене якось навіть не впізнали. Я грав у Львові на гастролях виставу «Полювання на качок» у ролі Кушака. Я був там такий дядян, походон такой був, разгавор був з переплутаними наголосами. Я не мінявся там візуально. Потім, ми пішли і попросились до студентів Козака на репетицію, я і Петрушенко. Вони підійшли до мене і розказують, що бачили мене у тій і у тій виставі, а потім так з цікавістю запитують: «А ви грали в сьогоднішній виставі?». Петрушенко так на мене подивився, а я не знаю, що сказати. Потім я як видав в манері Кушака :«Та ви шо?» – вони й впізнали. Я страшенно люблю характерні ролі. Все життя за ними тоскував. Але на них часу зараз немає. Характерні ролі вимагають або отакенні полички штампів або часу, аби виколисати в ній щось своє.
– У вашому репертуарному листі є ще окремий пласт – італійські комедії.
– О, це моя слабість! Я Народний артист Сицилії (сміється). Я найбільше зіграв комедій італійських. Неаполітанська комедія (є такий термін в театрознавстві) не схожа на звичну комедію. Італійці сміються над такими речами, що слов’янину мізки перевертаються – трупи, кров, смерті. Але головне як це все подається. Таке одухотворення, що воно не виглядає примітивно. Вульгарність – це синонім примітиву, у них її немає, у них воно глобальніше.
Я страшенно люблю ці п’єси, я вже два рази ставив з студентами дипломну роботу «Синьйор»(Д. Скарначі, Р. Тарабузі), а також «Людина і джентльмен» (Е. де Філіппо). Та що говорити, мене і досі впізнають в Тернополі по цій виставі. Ще у 1983 році у нас в театрі відбулась прем’єра «Моя професія сеньйор із вищого світу» її мені згадують і до сьогодні. Люди ходили на неї по 5 чи 6 разів. У нас була дуже крепка вистава. Для тернопільського театру ця постановка була справді знакова. Взагалі, тут хороші актори. В провінціях теж є талановиті. Є вдалі ролі, гідні вистави, але їх ніхто не досліджує. Є цілий ряд хороших і обдарованих людей, мудрих, але мало кого зараз цікавлять провінційні театри.
– Який акторський дует, згадується вам до сьогодні?
У мене з Марією Гонтою гармонійно виходило. У нас чимало дуетів було. Я був на сцені її чоловіком, сином, коханцем – тай ким тільки не був! Теж дуже цінував діалоги з Мирославом Петровичем Коцюлимом. От скажімо, в «Житейському морі» – феноменальний діалог! І він , до речі, в своїх інтерв’ю теж про це згадував. Мені це дуже лестило, бо найприємніша похвала від колеги по цеху, він ж бачить все – де ти брешеш, де ти видавлюєш з себе щирість. Актор немає іншої зброї як щире сказане слово. Треба вміти сказати так, щоб відгукнулося в залі. Ось це вже професія, а може й талант.
– Мовлячи про талант, існує формула – «5% таланту, 95% роботи над собою» , як Ви до цього ставитесь?
– Я вже 20 років в театральній педагогіці. Приходить дитина обдарована і нічого не робить, приходить менш обдарована дитина і працює, сама себе творить. В результаті – друга на дві голови вище, від талановитої.
Ну мені генії в руки не потрапляли. Я завжди кажу: «Гении в не очереди», але в мене такого не було. Буває ж таке геніальна дитина – якесь таке дурне, що пфффффф, фігню робить, а тебе підкидає та за 20 років – таких не було.
– Будучи театральним наставником, педагогом, що ви в першу чергу прагнете подати молодому актору?
– Любов до того, на яку ти стежку став. Треба виховати бажання бути в професії. Наша професія дуже благородна і сама по собі дуже цікава. Людинознавство – це завжди цікаво. Якщо ти пізнав одну людину, ти можеш пізнати й цілий етнос. Кожна людина хоче мати якомога більше інформації, так і тут – в каплі води відображається космос.
Головне зуміти пізнати роль і щоб вона зажила по-справжньому. Ясна річ, що ми працюємо, що це виробництво, що це цех, що не все рівно виходить, але якщо за життя в тебе була хоч одна така роль…
– В’ячеслав Антонович, а що для Вас театр?
– Може я виходжу зі своєї ортодоксальності і свого такого ломового амплуа, але мені здається, що театр це серйозно. Театр – це крик з печальними очима. Ось з такої позиції потрібно підходити до театру. Ми втрачаємо зараз дуже важливу складову в театрі – кафедру мудрості. Якщо не роздягаються – погано, якщо не сміються – погано. Та тільки подивившись старі записи – розумієшнам зараз дуже далеко до їхньої духовності. Ось що втрачено! Не той видох.
Ми не на такому театрі та кіномистецтві виростали, ми росли на правді. Взагалі, мені здається ми дуже голівудимся зараз. Ми надаємо перевагу візуальному над підтекстом. Нутро пусте. Сьогодні актори які мають нутро не потрібні. «Що ти там страждаєш?» – думають, а вродлива дівчина вийде і вже має роль. Багато таких, пустих, як барабани (стукає).
Театр без сльози – це не театр. Який катарсис вони можуть відчувати і який театр без цього? Це смішно! Пан Сміх повинен бути, але театр – це глибина, театр – це очищення. Ми ж Арістотелівський театр, ми ж маємо проникати, а зараз …зараз ми не зрозуміло який. Просто така собі забава, такий півбалаганчик. Зараз часто говорять «Ми шукаємо форму» і таке інше та, знаєте, коли форма домінує над змістом – пропаще це діло!
– Ви в своїх інтерв’ю згадуєте про те, що якби ви не стали актором ви б стали літератором. Чи не думали ви про драматургію?
– Думав, але в мене не виходить, усе виходить надто лірично. Я на сцені боявся пуститися того, що я відчуваю. От я на сцені іноді собі таке дозволяю. Знаєте, такий собі потік свідомості. Іноді мені так хочеться грати. Я навіть не думаю, що я граю. Тоді такий кайф получаєш, на такому шикарному автопілоті, коли з тебе виливається все. Але у нас зараз так не можеш грати, бо одна вистава раз на місяць. Складається враження, що емоція втрачається і все залишається на рівні вивченого тексту. Саме тому перед виставою доводиться по 2 години налаштовуватись аби піймати ту хвилю. А тут ще й шум-гам, крики. В театрі усі мають працювати на атмосферу, боротися за цю святенність і тишу, як в храмі.
– Як казав Шекспір: «Життя – це театр». Якщо вірити цьому твердженню, то яке ваше амплуа поза сценою?
– В різні вегетативні періоди я був різним, наразі мені так здається. Був час, коли я був активним, коли знав куди мені рухатись, був час, коли я не знав, що мені робити, я був такий тихий простак, а зараз я знову розгублений. Мене дратують дві речі – відсутність духовності і відсутність професіоналізму. Наступив період сірого прагматизму. Мене це трошки гнітить. Може і я для когось сірий, я й не сперечаюсь!
– Яку головну реформу, на вашу думку, потрібно внести в діяльність Тернопільського театру?
– Ніякої реформи. Мені здається потрібно просто внести шкалу цінностей. Хто обдарований повинен працювати в театрі, хто ні – до побачення! Нехай шукає себе там, де він дотягує до неї. І ця шкала цінностей має бути прибита під люстру. Сьогодні твій студент доскочив – воздай хвалу, завтра Хім’як, народний артист, доскочив – добре, а не доскочив – «Старий, вибач, ти не доскочив, а він доскочив!». Це повинно бути очевидним і єдиним, а не кулуарним.
Хочеться, щоб на старості літ було справедливо і дуже з любов’ю, по доброму! І щоб театр був справді як храм. Хотілось би, щоб глядач прийшов туди не тільки сміятись, а й помолитись, а якщо й посміятись, то одухотворено. Хочу щоб у театрі сформувалась межа, рубід еротики і порнографії, сміху і дурості.
На обкладинці фото з сайту театру http://www.theatre.te.ua
