Ансельм Фоєрбах. «Не слід дивуватися, – говорить він, – коли при глибоко закоріненій спорідненості окремі мистецтва, врешті, знову зливаються в неподільне ціле як нову мистецьку форму.»
Естетика чистого театру і потреба в абстракції іноді спонукають режисерів, в міру можливості зняти зі стін все лишнє і «естетично оголити» сцену.
Позбавлені особистості герої новели існують у кожному місті. Зображення неконкретних людей, а лише їх абстракції, безформені напівлюди-напівкомахи, що не здатні мислити як індивіди. Завдання і виконання, основна ціль – їсти – спати – працювати на благо. Виникає запитання: «На благо, кому?»
Режисер постановки «Перетворення» – Артем Вусик – один із засновників театру «Прекрасні квіти» і жанру фанк–футуризм.
Обрій очікування
Побачити інсценізацію новели «Перетворення» на сцені – це в певній мірі сукупність моментів очікування гладача (з урахуванням ситуації твору), місця твору в літературі, смаку епохи, можливості подумати над апробацією. Це можна доповнити глибиною горизонту: особисті моменти, знання про автора, про режисера і театр; а також актуальність чи снобізм, що є фундаментом для публіки.
Кожен творець вистави задумується над цим і фіксує моменти. Це впливає на ідею, естетику та проблематику, яку постановник вибудовує.
Актор–пластик і спостерігач. Вони обоє споріднені і приречені до заглиблення у чисте споглядання власних образів. Вистава стає місцем, де відбувається злочин і лише спогад стає праболем і правідгомоном історії, що відбулась минулого тижня чи 100 років тому.
З містичних станів самовідчуження глядача вибудовується єдність і зростає той світ образів, алегорій та тілесних метафор, який має цілком інші забарвлення, причинність і швидкість, ніж пластичний світ акторів.
Початок
Буденні радості зникають, коли на сцені з’являється Грегор Замза – Назар Павлик. Людина–жук, яка не може задовільнити свої побутові потреби, карабкаючись на спині, проявляє свою безпомічність. Образ і принцип існування актора відображається у найдрібніших рисах: міміка, жести, пластичні рисунки.
Розгніваний, але слабкий Грегор Замза – Назар Павлик є лише людиною у тілі жука, на короткий час захищений від абсолютної загибелі дверима, що розділяють сценічний простір. Він як рухомий центр іншого світу має право сказати: «Я».
Уявіть собі як він посеред ваших відображень бачить самого себе як жука, а «об’єкт» згромаджених пристрастей і порухів волі, спрямованих на певну реальну дію. Всі рухи, починаючи від кінчиків пальців ніг і аж до голови створюють містичний світ вистави «Перетворення».
Пізнання. Не в явищах, а поза ними.
Глядач одразу створює перед собою ілюзію, де «я» уже перестає бути вагомим, а є лише «він». Борючись з простором ми часто концентруємось на дрібницях. Очі бігають по сцені і стає моторошно в присутності когось темного і безликого.
Безлика істота у чорному комбінзоні – Тінь Грегора – Остап Дзядек, виходить з тіні і тепер ця реальна моторошна сутність уже не зможе ввести нас в оману так, як вона, без сумніву обдурювала, коли ми бачили лише статичний силует, форму.
Щоб сформувати і зрозуміти той невидимий і все ж такий жваво–рухливий світ духів, що промовляє до нас, і втілити його в аналогічному прикладі за допомогою режисерських рішень, не просто. Режисер Артем Вусик є представник абсолютно іншого театру та нетипових для нас сценічних рішень (психо–фізичні дії). Тому, сприйняття пластичної драми «Перетворення» під впливом відповідного музичного оформлення набувають підвищеної значущості.
Франц Кафка є особливим представником магічного реалізму. На відміну від інших «містиків», котрі створюють фантастичне «за дверима повсякденності», Франц Кафка створює неймовірну і абсурдну історію в епіцентрі гіпербуденності.
Артем Вусик дав друге життя кафківському твору. Сучасна естетично-ідейна позиція режисера – це новий погляд не лише для сцени Львівському театрі імені Лесі Українки. Скажу більше, що питання про можливість змішування компетентності та аналітичного мислення зразкового режисера, можна розглядати і фіксувати як приклад для наслідування.
Інтерпретації таких новел, на жаль, не мають гідних прикладів на театральному просторі України. Створена пластична драма ідеально підходить для імпліцитного режисера та імпліцитного глядача.
Надто близько. Ілюзія. Стоп–кадр
Львів звик бачити на сцені вистави, що спираються на принципи (хоча й сумнівні), що постановку треба сприймати й розуміти в одній манері, бо все в ній сконструйовано і орієнтовано на «хазяїна» глядача. Чи так це? Це точно стосується не цієї постави.
Вистава «Перетворення» абсолютно не схожа на те, що глядач якось впливає на дану атмосферу, має кермо і рухає її в свою сторону. Все по–іншому: глядач стає масовкою, учасником-спостерігачем.
Камерна сцена театру Лесі Українки дає всі можливості для цього. Надто близько все відбувається і насолода близька до катарсису. Глядач абсолютно піддається пластичній ілюзії, він розчиняється у просторі і час ніби зупиняється.
Думка про те, що побудова вистави не дає шансу податися назад в іпофонічну ситуацію гріє і тішить нас. Важливими складовими у виставі «Перетворення» режисера Артема Вусика є динаміка, пластика, фігурація і «стоп-кадр».
Ця німа вистава – це дзеркало наших душ і страхів, за якими ховається гіперреальність. Живі картини, пластичні тілесні анімації і вкінці кінців темрява. Вербальна мова у виставі відсутня. Актори нагадують пластилінових персонажів, що рухаються незвично для нас. Вони абсолютно випадають з простору реального часу і діють за законами Франца Кафки і Артема Вусика.
Важливим для постановки є техніка «стоп–кадру». Ми бачимо як вміло можна застосувати анімацію як рухоме зображення дійсності в театрі. Це об’ємна сцена–макет з ляльками–акторами.
Люди–жуки
Батько Грегора – Володимир Пантєлєєв рухається по власній системі координат, повторює ніби прописану комп’ютером. Сестра Грегора– Анна Єпатко, в яскраво червоному платті, розбавляє картину своєю вдалою емоційною, але стриманою манерою поведінки. Вона єдиний промінь надії. Мама Грегора – Галя–Марія Павлик як паук плете паутину, проникає у різні шпаринки та куточки сцени як щур і вибудовує власну нішову естетику.
Вистава «Перетворення» – це німа вистава-анімація, що базується на методах кліку фотоапарату, після кожного кадру-події вносяться мінімальні зміни (поза актора, з’являються відро чи ганчірки, статика переходить у рух).
Вистава «Перетворення» – це серія знімків з особливою частотою і швидкістю (сповільнення, пришвидшення) зніми дій акторів.
Вкінці кінців виникає ілюзія руху об’єктів–персонажів. Унікальне видовище, що заставляє глядача виключити тверезий розум і заглибитись у видуманий світ містичного реалізмі і фатального світу Кафки.
У виставі «Перетворення» фіґуративна здатність є трансформацією «первинної сировини» (новели) і режисер за допомогою кінематографічних прийомів створює видіння.
Це спосіб візуальної репрезентації усього чого ми не бачимо, читаючи просто текст. Персонажі–актори демонструють, незвичайну історію за допомогою техніки тіла, психологічного стану, режисер підкреслює у поставі появу візуальних фантазмів.
Це театр і на сцені відбувається вистава, але за всіма ознаками і візійній інтерпретації ми сидимо у видуманому світі героїв.
Насправді такий театр не є винаходом нашого часу, адже кожна епоха завжди вигадує власні контрдії. Саме з появою футуризму та сюрреалізму, чи для прикладу абсурду, що заперечує літературу взагалі сцена перестала бути майданчиком для побутових ігр, а ідентифікація зробилась наївною.
Артем Вусик перетворює людину на сміхотворну ляльку.
Це прекрасний зразок театральної форми без слів, де дія є чимось більшим ніж просто жест, патосна біганина на сцені чи демонстрація власних амбіцій.
Ми віримо у театр, що врешті, знову зливаються в неподільне ціле як нову мистецьку форму.
Фото з спільноти театру: https://www.facebook.com/lesia.theatre/
