Важко відповісти на запитання: «Як театру говорити про війну?».  Особливо сьогодні, коли для нашого народу це не тільки минуле, а на жаль, теперішнє, котре болить і кровоточить. Важко сказати, якою саме має бути вистава на цю тему, щоб не було спекуляції на події.

Тему війни, АТО, поділу території України, національної свідомості порушив режисер Орест Огородник на сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької виставою «Безодня». Драматичний матеріал і постановка О. Огородника викликає запитання. За жанром творця – драматична притча, його четверта робота як драматурга і  режисера.

Жанр драматичної притчі не може не зацікавити. Однак, що саме у розуміння режисера «притча»?  У виставі я не зауважила жодного її елементу.

Чи можна вважати, що сцена, коли матір телефонує до свого живого сина є елементом притчевості? Він з’являється в тумані у білій сорочці і його мова нагадує мову, радше божества, а ніж людини. Чи можливо притча проявляється у сценографії, де зображено терновий вінок і каплі крові?

Головна ідея вистави, за словами режисера, ховається в самій назві. Безодня –  горе, біда й точка неповернення, чи навпаки безодня – любов, материнський біль за втратою сина, взаєморозуміння та прощення.

Вистава «Безодня» О. Огородника  побудована за звичайною шаблонною схемою телевізійного  «мила», яка точно користується успіхом у масового глядача, де торкаються багатьох тем, але до кінця жодну не розкривають.

Автор схематично «накидав» сценарій і переніс її на сцену театру. Режисер у виставі намагався говорити про все й одразу.  Він зі всієї сили охоплює всю історію нашої країни: Другу світову війну, концтабори, Революцію Гідності, проблему двомовності, неоголошену війну… Величезною проблемою залишається комунікація з глядачем на ці теми мовою стереотипів, шаблонів, штампів.

Стереотип перший

Родина  Пантелюків (Західна Україна). Вони ледь знаходить час на відпочинок, багато працюють у полі, щонеділі ходять до церкви. Мова спілкування – українська.

Донеччани (Східна Україна) погано розуміють українську мову. Відпочинок на дачі і шашлик – всі цінності.

В результаті виходить, що західні люди тільки україномовні і працьовиті, а східні – російськомовні ледарі?

Стереотип другий

У виставі гостро наголошено на нелюбові західних українців до східних і яскравим представником цього є Назар Пантелюк (з.а. України О. Гарда). Герой неодноразово повторює: «Вони москалі, котрі прийшли на нашу територію, але ніколи не стануть частиною України», «…вони прийшли на все готове», «…вони – інші». Він стверджує, що  прагнуть вони в першу чергу до Росії, а не до України.

Але чи мало донеччан воюють за цілісність України сьогодні,  мало тих хто був на Майдані? Чому про східних патріотів жодного слова?

Стереотип третій

Материнські почуття Марії (н.а. України Д. Зелізна) із Західної України висвітлено стражденно, а от Лариса (н.а. України Л. Боровська), рідні якої воюють за ДНР і яка повинна жити в очікуванні і страху за життя рідних (навіть, якщо вони сепаратисти) залишається ніби осторонь материнських почуттів. Вона говорить, що сина любить, але дією цього не підтверджує.

Отже, чи то підсвідомо, чи то навмисно режисер цим стверджує, що біль втрати за рідними більше притаманний жінці із західної частини України.

Лариса намагається забути про війну і зав’язує інтрижку із місцевим вдівцем Орестом (н.а.України Я. Мука). Теж непогано: інтелігентнішій «східнячці» і кавалера відповідного автор знайшов, мовляв: «Знайся кінь з конем, а віл – з волом».

Стереотип четвертий

Сини Пантелюків воюють проти Росії, а чоловіки Ларисиної родини відстоюють права ДНР.

Таким чином у виставі простежується яскравий поділ між західними патріотами  і східними зрадниками.

Стереотип п’ятий

Режисер не очікував, що вистава може буде справжньою, якщо у ній не буде любовної лінії. Це зробило постановку мелодраматичною, тим більше, що сюжет схожий. Він нагадує історію «Ромео та Джульєти», коли діти ворогуючих родин закохуються одне в одного.

Вистава «Безодня» – це безодня неправди від режисера, яку він так намагався дати глядачу. Я не заперечую, що О. Огородник хотів показати рівність Заходу і Сходу, адже,  у фіналі два ворогуючих табори (родини із Сходу і Заходу) ділять між собою хліб, який є символом єднання.

Давайте подумаємо над цією темою ще раз

Через виствітлення на сцені вищезгаданих шаблонів стає зрозуміло, що сам режисер до кінця ще не усвідомив всього того, про що говорить постава. Якби він не хотів довести, що виступає в цій історії за рівність Заходу і Сходу, але із окремих вище згаданих подій вистави ми розуміємо, що він сам керується, мислить стереотипами, мовою яких й спілкується із глядачем.

Чи не надто прямолінійно зі сцени нам кричать про війну, смерть і біль, виходячи у військовому обмундируванні? Це не театральний костюм, наближений до реального, а справжня військова форма, котрої зараз так не вистачає на Сході. Дивно, що ще бруківки з Майдану не привезли…

Сьогодні важко про це говорити просто між собою, що вже казати за акторів, котрі грали звичними для театру пристосуваннями, перебільшеним драматизмом, що викликало тільки супротив і обурення.

Дуже хотілося б цього разу бути здивованою хоча б сценографією вистави, проте її також легко було передбачити. Художник Мирон Кипріян виконав її у своїй звичній манері: терновий вінок на весь розмір сцени вгорі і дивні червоні мішечки, що символізують краплі крові. Задник із мальованого полотна із зображенням української хатини, чесно, швидше був подібний до декорації в сільському клубі, ніж у національному театрі.

При всій повазі до художника, це виглядало примітивно і смішно. А як тоді пояснити мальоване зображення каміння (як знак безодні) і статуї Свободи, що є символом Америки? Забракло свіжості фантазії М. Кипріяну та символічності, котра могла б бути дуже доречною  до теми вистави.

Не здивувало сценічне вирішення вистави, а от пісня української поп-співачки Міки Ньютон «Кадети», що використовувалася в одноіменному підлітковому серіалі сильно здивувала. Така музика тільки підтверджувала думки, що це дешевий серіал, зорієнтований на масового глядача.

Хочеться сказати про глядача, особливо про жінок старшого віку, котрі потопали у власних сльозах.  Не дивно, тому що не обережне ставлення  емоційної мови вистави про  ці болючі події  для кожного українця, а лише  крик зіц сцени. Дуже різко, наче різали ножем по-живому.

Cуто з психологічної точки зору зрозуміло, що в цій темі необхідні відповідні слова і толерантність. Нам невідомо, скільки постраждалих від кривавих подій сидить в залі; скільки матерів чи солдат. Ми не встигли цього пережити, щоб робити висновки. Нам це ще болить…

Глядач сприймав цю виставу через стару перевірену схему примітивної мелодрами. Отже, якщо намішати багато проблемних тем і додати любовні перепитії, говорити про це мовою суспільних стереотипів, то глядач це «ковтне» і навіть води запити не попросить.

Це приклад вистави низького ґатунку, де пішаки інформаційної війни годують відвідувачів, не даючи їм розуміння, а лише псевдоправду.

Мабуть, саме тому, це викликало такий шквал емоцій у глядача. І коли зал вигукнув: «Браво!», мені захотілося крикнути: «А давайте подумаємо над цією темою ще раз».

Розпалила емоцію публіки наостанок  пісня гурту «Океан Ельзи» «Гілля калин», котра була написана її фронтменом  під впливом останніх подій в Україні. Використання у своїх виставах піснень цього гурту вже стало авторським почерком О. Огородника.

Так, гілля калин похилилося. На жаль, в «Безодні» ми провалилися.

Фото з сайту театру: http://www.zankovetska.com.ua

The post Так, гілля калин похилилося. У «Безодні» ми провалилися appeared first on Театраріум.

Саме тут, у Львові живе і творить диво для дітей і дорослих майстриня сцени Львівського обласного академічного театру ляльок Слава Курилко, життєвою і професійною супутницею якої вже 43 роки є лялька.

– Пані Славо, коли ви зрозуміли, що хочете присвятити себе театру?

– Все почалося із дитячої студії «Світлячок» при Будинку Будівельників культури в одному з інтернатів Львова, де я жила дитиною та  активно працювала. Моїм вчителем по студії була Луганська Валерія Миколаївна (акторка Львівського обласного театру ляльок), вона і прищепила любов до ляльки. Навчаючись в інтернаті я освоїла базові технічні навики роботи з лялькою, на початках володіла  «петрушкою» і тростиновою лялькою, а вже в театрі вчилася працювати з іншими системами ляльок. Будучи школяркою намагалася проявити себе всюди і якомога більше: в спорті, в туризмі, співах. Мені подобалося пізнавати щось нове, я ніколи не могла сидіти на місці без діла.

– А куди все-таки хотіли податись по закінченню інтернату?

– Сімнадцятирічною я закінчила навчання в інтернаті. Зі мною в студії було ще два хлопчини, які любили лялькову справу і Валерія Миколаївна готувала їх до вступу в Ленінградський державний інститут театру, музики і кіно, куди хотіла і я. Проте доля склалася так, що я не мала змоги отримати освіту за межами Львова… Тому мене Луганська Валерія порадила Львівському обласному театру ляльок, де в цей час працював режисером Шурупов Михайло Олександрович зі своєю дружиною Вірою Артурівною, котра і в театрі, і при студії була акомпоніатором. Прослуховування пройшло успішно і мене призначили актрисою театру допоміжного складу.  Але мені досі шкода, що мене не готували до вступу в Ленінград. Я б дуже хотіла…

– Отже, з травня 1972 року ви почали працювати в театрі. У вас за сорок три роки я нарахувала сто двадцять ролей. А перші з них пам’ятаєте?

– Вже в перший рік роботи мене ввели у постановки «Палаюче серце», «Пригоди Піфа», «Веселі ведмежата» на головні та другорядні ролі, а з нового сезону почалася підготовка до важливих гастролей театральної трупи в Київ. Зовсім скоро був випуск вистави «Казка Карпатського лісу», де я була в головній ролі Оксани та постановка «Карлик Ніс», в якій я виступала в живому плані, а також з лялькою.

– Лялька виносить людське «Я» за межі реального буденного світу і наче продовжує подорож людини в уявному мистецькому просторі. Важко шукати підхід до ляльки і щоразу відкривати себе по-новому? Можливо була якась найближча для Вас лялька?

– Кожна лялька особлива, зі своєю енергетикою. До кожної потрібен свій підхід. Ти її, як мати, вивчаєш: треба з нею говорити, ти вчишся з нею ходити, дихати, розмовляти. Твоя лялька – це твоя дитина. Якщо зумієш її полюбити, то все в тебе вийде. Без любові не вийде нічого.

А найбільше мені подобається Еліза з вистави «Дикі лебеді». Художник та режисер знайшли для неї неповторне сценічне зображення. Вона мене «слухає» і я можу передати почуття, які в ній закладені.

– Професія актора жорстока?

– Так. Жорстокість, в першу чергу, від підприємства, з яким працюєш. Ти змушений ставити себе в вузькі рамки. В театрі я неодноразово зустрічала несправедливість. Мене це обурювало.

– Ваш вступ до Ленінградського інституту був щось на кшталт протесту чи омріяний крок для здійснення дитячої мрії?

– Так, я вирішила вступати. Навіть не так задля звання, як для себе. І ось 1990 року я стала студенткою Ленінградського державного інституту театру,  музики і кіно на заочній формі навчання. До вступу мене готував мій чоловік В’ячеслав Курилко (актор Львівського академічного обласного театру ляльок), адже він закінчив стаціонар лялькаря Харківського інституту імені Івана Котляревського. Проте там я провчилася  два з половиною роки, бо незабаром у Харкові теж почали навчати на лялькарів. Забравши документи в Ленінграді, на третій курс я перевелася в Харківський театральний інститут імені Івана Котляревського на кафедру театру ляльок на заочну форму навчання. У  Харкові був прекрасний колектив, з ними завжди було комфортно. Люди, з якими я вчилася, в більшості, вже мали стаціонарну освіту лялькарів Дніпропетровського училища. Серед них пам’ятаю Остапенко, Цибу, Сергієнка. А вже у 1995 році я закінчила навчання в Харківському інституті і отримала диплом актриси театру ляльок.

– Доля Вам подарувала можливість працювати в Першому академічному театрі для дітей та юнацтва (тоді театр ім. М. Горького). Розкажіть, будь ласка, про цей період.

– В ТЮГ я прийшла працювати разом із своїм першим чоловіком. Робота в цьому театрі виявилася досить цікавою. Євген Бондаренко (тоді головний режисер) прослухав мене і задіяв у виставі режисера Ади Куниці «Твої шістнадцять». Часу відпочивати не було, адже пізніше в постановці «Том Кенті» самого Бондаренка я також виступила в епізодичній ролі. Вдалося попрацювати разом із Володимиром Опанасенком, зокрема у виставі «Абукасимові капці» Івана Франка. І хоча я не виконувала головну роль, але виступала із сольним номером, оскільки голосом володію вправно, це в мені ще колись помітив один викладач, коли я була ще студенткою.

Робота над поставою була цікавою. Режисер, по суті, дорослу виставу урізноманітнив введенням ляльок як персонажів. Це було надзвичайно заплююче, оскільки я грала на сцені ще й з ляльками. Матеріал для дорослих тебе піднімає вище, а дитячий набагато легший. Мені бракує праці над серйозним матеріалом… Хочу більше таких вистав як «Ловіть мить вдачі» та «Ніч під Різдво», «Тарас», «Палаючі вітрила».

– А не переманювали Вас у драму?

– В мене була пропозиція від Володимира Опанасенка працювати у Чернівецькому обласному драматичному театрі (нині Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. – Т.С), на той час він був в ньому головним режисером, але я відмовилася, бо немає нічого кращого, ніж праця в театрі ляльок!

– Але і в театрі ляльок можна працювати, як у драматичному. Ви граєте в багатьох виставах у живому плані. Важко технічно володіти не тільки лялькою, а й собою?

– Так, у мене є вистави, де я виступаю в живому плані («Дорога до Вифлеєму», «Карлик Ніс», «Про що дзвіночки гомоніли», «Мишенятко Мицик», «А де ж п’яте?» і багато інших вистав). Безумовно це викликає інтерес, захоплює, проте хочеться більше вистав, де я працюю з лялькою в живому плані. Це не так складно, як здається, головне зрозуміти завдання режисера.

– За часи своєї творчої праці Ви працювали з багатьма режисерами. З яким режисером Вам працювалося найцікавіше?

– Мені легко працювалося з Михайлом Шуруповим і шкода, що він не все можливе в мені використав над роботою до вистави. Цікавою співпрацею була робота з Федором Макуловичем у постановках «Лоша», «Палаючі вітрила».

– А ви самі не хотіли б реалізувати свої можливості в режисурі?

– Я не люблю режисуру! Люблю виконувати те, що хоче режисер, адже це його справа. За мною – майстерність актора, а все інше не моє.

– На жаль, у театрі ляльок дуже мало вистав для підготовленого глядача. Львівський театр ляльок, на Вашу думку, дозрів для такої аудиторії?

– Вистава «Тарас» Б.Стельмаха орієнтована на такого глядача, але до театру приходять зовсім маленькі діти, для яких вона надто складна. Та й покази цієї вистави тільки у березні, приурочені Шевченківським дням. Проте я вважаю, що ця постановка повинна йти частіше, в ній закладено дуже багато сенсу. Вона корисна не тільки дітям, а й дорослим. І перш, ніж вчителі поведуть учнів до театру, вони повинні пояснити дітям матеріал, щоб вони розуміли виставу.

Адже вистава – це процес; це вхід в мистецтво, в образне мислення різними символами, тінями. В театрі повинен бути педагог, на жаль, у нас його немає і шкода, що на такі речі ніхто не звертає уваги.

– Як Ви реагуєте на критику?

– Інколи я починаю сперечатися із критикою в свою адресу і переконувати в своїй правоті, але, коли залишаюся наодинці, то все обмірковую. Не шукаю виправдань, а шукаю причини для того, щоб помилки більше не трапилося. Я завжди  хочу чути правду, але, на жаль, не завжди її чую.

– Якби випала змога прожити життя ще раз, чи пішли б в актори?

– Так, я б стала актрисою! Мені вже під шістдесят, але я весь час хочу чогось нового, цікавого від режисерів. На творчість мене надихає творчість!

Фото Богдана Мельника

The post «Якби випала змога прожити життя ще раз, я б стала актрисою!» appeared first on Театраріум.

Цього року на ХІІ Всеукраїнському фестивалі «Тернопільські театральні вечори. Дебют», котрий присвячений відзначенню 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, організатори вирішили представити глядачу не тільки вистави драматичних театрів, а й показати лялькове мистецтво на рівні із драматичним у всій його багатогранності та серйозності виставою «Тарасова казка» В. Лісового, Б. Мельничука Тернопільського академічного обласного театру актора і ляльки.

Вважаю таке рішення організаторів правильним, адже українському глядачу вже давно потрібно зрозуміти самобутність мистецтва театру ляльок та позбуватися необґрунтованих стереотипів про нього.

Представлена постава переносить маленьких глядачів аж у три виміри: реальний світ – кімната Оксанки; минуле, куди дівча потрапляє, перевтілившись у ляльку та мультиплікаційний малюнок, що час від часу показує місце дії або окремих персонажів.

У великій мірі саме завдяки зверненню режисера Володимира Лісового до прийому мультиплікації (Оксана Федун), вистава стає доволі сучасною, що дає можливість втримати увагу глядача, зацікавити його. Цікаво і те, що сценічні образи акторів повністю відповідають зображенням на екрані.

Із відкриттям ширми, ми потрапляємо у кімнату маленької дівчинки Оксанки (Катерина Шпільман), яка майструє власних ляльок для шкільного завдання. Дівча непосидюче та жваве, вбране у вишневий сарафан та з бантиками на голові, прагне осягнути все і, зокрема, дізнатися більше про дитинство великого українського пророка Тараса Шевченка. Батько (Богдан Братнюк) та мама (Ольга Водюк) вкладають дівчинку спати. Уві сні починається маленька подорож у дитячі роки поета.

Для підсилення конфлікту у казці існує Примара Забуття (Іван Головатюк), котра з’являється, щоб завадити героям згадувати деталі із життя Тараса Шевченка чи просто забути його творчість. Однак його суперником виступає Добра Пам’ять (Наталя Буняк). Її основна мета – знищити Примару і не дозволити згаснути свічі пам’яті про Кобзаря.

Іван Головатюк для кращого зображення свого героя застосовує цікаві голосові модуляції, котрі лякають маленьких і смішать дорослих. Це робить його образ виразним та не залишає байдужих. Оригінальними є і його пластичні пристосування, які підкреслюють негативні риси характеру.

Актор може повністю відмовитися від вербального спілкування, однак це б не завадило зрозуміти суть його персонажа. Очевидно цим режисер, ще більше підкреслює і увиразнює виставу.

Сцена з вистави «Тарасова казака». Реж. В. Лісовий. 2014

Постановка вирішена за принципом поєднання живого плану та тростинних ляльок. Таке режисерське рішення дозволяє лялькарям представити свою акторську самобутність. Ляльки великого розміру, створюють красиву історію-легенду.

Виконавці органічно співіснують з ляльками, особливо хочеться звернути увагу на роботу з лялькою Олега Бокова, котрий найбільше з усіх вирізнив свого персонажа Пана, наповнивши роль, цікавими голосовими пристосуваннями та постійною прив’язаністю до своєї ляльки. Це той випадок, коли лялька і актор гармонійно співіснують в одному сценічному просторі та доповнюють один одного.

Проте не завжди акторам, зокрема Дмитру Татаріну (Тарасик) та Ользі Томбоштейн (Оксанка) вдається зберігати насиченість рухів ляльок. Якщо головне правило французьких лялькарів: «Те, що роблять ляльки, важливіше того, що вони говорять», то ці актори трактують його по-своєму, де на перше місце стає слово, не підтверджене жестом. В деяких сценах не вистачає тієї акторської майстерності, котрою повинні володіти актори-ляльководи.

Очевидно актори не використовують до кінця можливості своїх ляльок, можливо не повністю вивчили їх і саме тому не всюди знайдено потрібні акценти на виголошені слова ляльок. Не у всіх сценах вправно віднайдені ракурси для передачі лялькою тих чи інших емоцій. Тому на фоні другорядних персонажів, головні часто губляться і залишаються не такими цікавими та унікальними в своєму існуванні на сцені.

Музичне оформлення вистави організовує настрій глядачів та підсилює емоції. У спектаклі є чимало музичних ілюстрацій, але це не робить його перевантаженим. Музичне рішення сприяє розвитку зображуваних подій та увиразнює темпоритм вистави.

Різноманітною також є партитура світла, котра часто створює атмосферу казки та страху. Світлове оформлення умовно поділяє поставу на сцени і увиразнює їх. Саме світло впливає на сприйняття вистави глядачем більш емоційно, адже воно задає настрій виставі і, наче, наперед попереджає про події, які будуть далі.

«Тарасова казка» в рамках даного фестивалю відповідає його формату та тематиці. Вистава оживлює Шевченкове слово та знайомить дітей із дитячими роками життя Поета. Вона передає шану до творчого спадку пророка та сприяє усвідомленню себе як українця зі своїми звичаями і традиціями.

Спектакль розчулює не тільки найменшого свого глядача, а й дорослих. Театр ляльок повинен виховувати та розвивати. Така вистава необхідна глядачам, котрі виростають в епоху технологічного прогресу і переоцінці моральних цінностей.

Фото з сайту театру http://teatr.te.ua

The post «Тарасова казка» – Сон чи Реальність? appeared first on Театраріум.

Під поважні звуки сурми відкривається завіса – і ми переносимося на колоритну Гуцульщину у гірські полонини, де нас радісно зустрічає Вівчар у автентичному гуцульському вбранні. Завзяті розповіді з вживанням діалектизмів роблять мову актора живою та цікавою для сприйняття. Вівчар ознайомлює глядачів із культурою Гуцульщини, активно залучаючи глядачів до дійства.

А потім актор дістає Ягнятко із своєї сумки і розповідає про історію його народження. Саме це Ягняточко – світлий промінчик чистоти і любові. Пригорнувшись до своєї недужої та ослабленої неньки, воно вирішує допомогти їй. Воно вирушає у пошуку півтори жмені солі, яка врятує його маму. Для того, щоб не забути скільки саме потрібно солі, воно весело наспівує пісеньку «Півтори жмені». Однак на своєму шляху Ягня зустрічає інших тварин (Когут, Кролиця, Свиня, Хряк, Лисиця, Вовк та Голуб), які вчать його іншим пісенькам. Тому маленьке Ягнятко забуває свою пісеньку, але згадати її йому допомагає Вівчар.

Художник вистави Віра Задорожня зосереджується на невибагливому сценографічному рішенні, але  це не заважає декораціям задавати атмосферу духу Гуцульщини. Призми зеленого кольору, розташовані колом та дерев’яна лавка на передньому плані розповідають про місце подій – гори. Задником служить напівкругле обертове коло із зображенням гір та дерев, де зліва розміщена  хатина, а зправа – сонце.

Сценічний простір повністю обігрується акторами та ляльками. Кожна сцена окреслена світловим вирішенням. М’яке пастельне та яскраве освітлення дарують відчуття затишку, яке доноситься у глядний зал.

У виставі поєднано живий план і роботу з тростяними ляльками в українських народних костюмах, а також театр звертається до відкритого прийому. Це виражено сценою, коли перед глядачем Вівчар одягає маску Вовка і грає зовсім іншого персонажа. Не вистачає напруженості інтриги у фіналі, адже актор-оповідач сам розповідає закінчення історії, яку хотілося б спостерігати на прикладі самих ляльок.

Виконавці вправно володіють ляльками і в рухах ляльки стають більш органічнічніш завдяки простоті жестів ляльководів. Актори  творять образ героїв різноманітними голосовими пристосуваннями, що розчулюють, а в моменти смішать нас. Кожен образ яскравий та самобутній завдяки акторам Т. Козловському, А. Берні, Н. Марків, А. Сисюку, Ю. Квятковській.

Окреме вагоме місце у виставі посідає музика, котра щонайточніше вливається в загальну картину та увиразнює кожну сцену. У спектаклі лунають як мелодії музичних інструментів (фонограма), так і вокальні номери у виконанні персонажів. Музичні вставки композитора Євгена Столяра задають швидкого темпоритму вистави, створюють настрій та підсилюють емоції публіки. Плавні переходи музичного супроводу органічно співіснують з рухами ляльок.

Вистава «Півтори жмені» режисера Сергія Єфремова надзвичайно атмосферна і сповнена доброти. Вона спонукає дітей співпереживати іншим, розчулює, вчить елементарним, але таким необхідним моральним засадам. Головна ідея звучить прямо зі сцени: «Треба добре серце мати!», тому, хочеться вірити, що цю думку акторам вдалося донести до сердець маленьких глядачів.

Фото з сайту театру http://puppet-theater.kiev.ua

The post Від «Півтори жмені» мішок емоцій appeared first on Театраріум.

Одеський обласний театр ляльок не тільки розважає маленьких глядачів виставою «Вовк та семеро козенят» в режисурі Ю. Чайки, а й містить в собі важливий дидактичний момент – не відчиняти двері знайомим чи незнайомим особам без відома батьків. У постановці розповідається про пригоди сімох козенят (актори – Володимир Акпаєв, Валерія Задумкіна, Леся Войцеховська, Ольга Чабан), котрі лишаються вдома самі, адже мама-коза (Валерія Задумкіна) іде в пошуках їжі. Казка застерігає і попереджає про можливі наслідки, якщо така ситуація трапиться. Однак такий персонаж як Вовк (Станіслав Михайленко) в цьому плані є засобом, щоб показати загрозливий для дитини світ.

Конфлікт вистави яскраво представлений Вовком з однієї сторони і козенятами – з іншої. Предмет конфлікту – семеро козенят (Вовк намагається їх з’їсти). Таким чином попри зрозумілість і загостреність конфлікту, образ Вовка не стає суто негативним, а радше цікавим та суперечливим.

Сцена з вистави «Вовк та семеро козенят». Реж. Ю. Чайка. 2014

По центрі сцени в м’якому пастельному світлі розташовані три яскраво забарвлені із вкрапленням квітів куби, на котрих вгорі розміщені інші (художник – С. Прокоф’єва). Пізніше глядач спостерігає за багатофункціональним сценографічним рішенням. Актори перетворюють їх на казкові дерева, об’ємний різнокольоровий будиночок, який потім розташувується на задньому плані. Такий сценографічний прийом вкотре підкреслює фантастичність казки. До задника прикріплено велике фіолетове коло – місяць і сонце, що при правильному освітленні набуває природного забарвлення. Тут же і елементи тіньового театру: при повному місяця глядач спостерігає загрозливу пащу сірого лісового хижака.

У виставі влучно застосовано прийом «чорного кабінету» (сцена, коли Вовк звертається до чарівника, обличчя якого не видно, натомість існують вільно і пластично великі руки та капелюх, рухливі танцюючі ноти). Різнобарвне піаніно, що займає майже весь сценічний простір, осучаснює виставу та дарує свіжий погляд на таку всім звичну казочку.

Запам’ятовується і те, що елементи костюмів акторів за допомогою самих виконавців та фантазії глядача перевтілюється у метеликів, що вільно літають над казковими квітами. Такі прийоми допомагають створенню дійсно чарівних ефектів.

Яскраві декорації органічно доповнюють плавні переходи музики, які задають настрій глядачам (муз. оформлення – С. Злотарьов та Д. Мороз). Музичні ілюстрації задають динамічного темпоритму виставі та створюють атмосферу веселості та безтурботності. Не дивлячись на велику кількість вокальних номерів та музичних замальовок, вистава не є перенасиченою музикою і вдало впливає на загальну атмосферу.

Надзвичайно важливим є світлове вирішення вистави, адже партитура світла різноманітна і підкреслюючи кожну сцену постановки, налаштовує на події, котрі будуть відбуватися. В напружені моменти освітлення є насиченим і приглушеним, однак яскравим у сценах без особливої напруги.

В цій виставі актори мають змогу продемонструвати глядацькому залу всю свою творчу акторську самобутність. Також у живому плані, інколи в окремості від своїх тростяних ляльок. Вони широко і цікаво використовують голосові та пластичні пристосування для кращого творення образів своїх героїв. Ляльководи намагаються на кожну фразу реагувати рухами ляльок і «не губити» їх в просторі сцени, що їм дійсно вдається.

Навіть найменшим глядачам театр може достатньо легко показати, кому саме з героїв потрібно співпереживати, вірити. Вистава доволі осучаснена завдяки музичному, сценографічному оформленню. У ній достатньо вдалих «ігрових» моментів, котрі тримають увагу публіки. Такою постановкою театр звертається не лише до емоцій маленьких глядачів, а й до розуму, оскільки містить в собі важливий дидактичний момент.

Фото з сайту театру http://www.puppets.odessa.net

The post Чи відчиняти двері одеським «Вовку та семеро козенятам» appeared first on Театраріум.

Вистава Сергія Брижаня «Тарас» наповнена філософією, метафоричністю. Цією поставою театр не тільки декларує азбуку моральності, оповідає про норми людського спілкування, підносячи дітям те коло проблем, яке є життєво необхідним для розвитку людини – театр майстерно оперує методом глибокого емоційного, психологічного впливу на дітей.

Ляльки вистави планшетні, відповідно актори можуть тільки переставляти їх з місця на місце, не маючи змоги керувати ними певною частиною тіла (рукою, головою тощо). Саме тому важливу роль відіграє пластичний малюнок ролі актора, міміка та голосоведення ляльки.

Тема вистави – шлях до успіху пророка українського народу Тараса Шевченка.

Важливим є те, що провідна актриса Львівського академічного обласного театру ляльок Слава Курилко виконує свою роль у живому плані. На сцені вперше з’являється з-за ширми і тримає ляльку Тараса з піднятими вгору руками, що набуває символічного значення: народження Поета, його чисті помисли і сподівання щодо українського народу, його призначення цьому народові. В наступній сцені вона забавляє його іграшковими кониками, ніби тішить недовгий період його сирітського життя. Після цього всі актори відходять до масштабних, в червоному освітленні, ширм та повільно похитуються з боку в бік. Доля завжди слідкує за нами. У виставі моторошно в глибині сцени у образі жінки, повільно наближалася вона до ляльки Тараса, перед собою тримає велику павутину, зроблену із металу, і крутить її в своїх руках. В цьому прийомі також спостерігається метафоричність змісту: Шевченко часто потрапляв в різні павутини негараздів, людей, подій. Глибоко символіським є і вішання білого рушника Долі та Безталання на трикутну конструкцію. Це мотив української традиції, адже рушник вважається оберегом; дорогою у світ. І якщо вішали його надто повільно та обережно, боячись зробити бодай один зайвий жест, то зривається дуже різко та емоційно. Емоційність відображалася і в міміці акторів. Голосоведення актриси в цій ролі виважене, врівномірене. Темп мовлення повільний, трішки містичний, інколи голос набуває ноток категоричності, грубості. В перших сценах голос акторки є дещо ліричнішим та протяжнішим на відміну від його подальшого існування на сцені.

Музика та партитура світла допомагає акторам, вона створює темпоритм і атмосферу таємниці.
Всі рухи акторів, зазвичай, є плавними та повільними. Навіть в них можна віднайти закладений автором твору зміст. В сценах, де актори виконують хореографічні елементи, спостерігаємо неабияку тілесну напругу, зосереджений погляд, різкі і точно виконані рухи.

Слава Курилко неодноразово звертається до символів вистави (рушник, яблука, павутина). Доля керує життям, а разом із тим іншими персонажами, адже акторка переставляє ляльки, то на верхній ярус конструкції (що символізує відхід в інший потойбічний світ), то на нижній. Сценічна образність тепер досягається завдяки звертанню до сценографічних метафор, алегорій, котрі досягаються завдяки ритмічно складній дії. Існує живий актор, предмет, який обігрують, сценографічна образність, музика та світлові ефекти. Але воно настільки взаємнопов’язане, що неможливо забрати, хоча б, один елемент. Феєрія і краса постановки втратить свою естетику, цілісність та насиченість символом, містифікацію. В даному випадку кожен елемент вистави довершує інший, чим створює неповторний та глибокий емоційний і психологічний вплив на глядача.

На думку режисера, то вистава немає цільової аудиторії. Вірніше можна припустити, що вона зосереджена на дітей віком від 6 років. Професійно подано вишукана шевченківська мова, колискові пісні, у модерному ключі відкривається сценографія та ляльки подані для пізнання глибин українських традицій і народного фольклору.

Фото з сайту театру ua.dyven.org

The post Метафорична павутина Сергія Брижаня appeared first on Театраріум.