«Ой, мамо, люблю Гриця,
Гриць на конику вертиться.
В Гриця шапка до лиця,
люблю Гриця – молодця!»

Твори Ольги Кобилянської завжди поетичні, загадкові, а в той же час – сповнені пристрасних почуттів, прадавніх вірувань та сильних характерів. Ось такими – пристрасними та сильними – виводить на сцену героїв вистави режисер Віталій Кіно. Зібравши найяскравіших героїнь з таких творів як «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Рожі», «Природа» та додав всім відомого героя Гриця, якому як ми знаємо, краще не ходити на вечорниці.

Молодий та амбітний Гриць не тільки не слухає поради, щодо небезпечних вечорниць, а ще й вдень попреться у хащі містичних лісів, вистежуючи свою здобич – молодих дівчат. Хоча, хто чия здобич, це ще те питання. Адже дівчата інколи і самі не проти побути чиєюсь здобиччю, хоч на якусь годинку. Всі вони шукають своєї долі, свого єдиного хазяїна, тулячись до ніг теплого та сильного Гриця, немов ті безхатні, голодні собаки. Натомість Гриць (певно, маючи добре серце) всіх пестить та приручає, не думає про те, що людина несе відповідальність за тих кого…

«Відповідальність» – це слово, ще не знайоме сільському багачу і він зухвало розкидається як почуттями, що зміг пробудити у юних серцях гуцульських дівчат, так і своїм кукурудзяним насінням, яке замість того, щоб, як добрий хазяїн, посадити у землю та зібрати врожай, він бездумно і безплідно розкидає по вітру.

Вистава Віталія Кіно, поетично кажучи, журчить, немов той Черемош, переливаючись у етнічно-еротичні танці, а текст звучить з вуст акторів такий живий, як карпатська природа. Кажучи простіше, режисеру вдалося знайти співзвучність з текстами Ольги Кобилянської. Підібрав вдалі «інструменти» та «музикантів», які змогли виконати чисто та майстерно її ноти, ті загадкові мотиви і мелодії такого непростого та визначного в українській літературі автора.

Поки глядачі-чоловіки та глядачі-жінки намагаються розібратися хто ж і кого «використовує», Гриць дівчат чи вони його, режисер вже давно піднявся вище та дивиться на ситуацію по–філософські, а точніше «по–платонівськи». Ще дві з половиною тисячі років тому, Платон прекрасно описав внутрішній конфлікт людини за допомогою метафори – колісниці, у яку запряжено два різних коня. Перший кінь – це наші пристрасті, внутрішні пориви, інстинкти. Другий – наш розум, раціональні та моральні начала. Зазвичай ці два коня тягнуть нас у різні боки, а наше людське «надзавдання» – навчитись керувати обома цими істотами, щоб зуміти доїхати до свого істинного призначення.

Красень Гриць, навряд чи колись прочитає філософські праці Платона. Він повністю віддається волі коня на ім’я Інстинкт, який потягає його по землі так, що потім ледве зможеш зібрати себе до купи (враховуйте, що кінь, у нього ще й гуцульський). А чи знайде він після такої стряски свого коня на ім’я Розум? Залишається лише сподіватись.

У виставі багато еротичних моментів, але ця еротика поетична. Ні трохи не заступає на лінію вульгарності, це еротика скоріш з картин Густава Клімта – символічна та чуттєва. Живі звуки дримби, занурюють у стан напівмедитативний, де виникають певні рефлексії, де відшукуєш на просторах своєї підсвідомості власні спогади та втілені або й невтіленні бажання.

Пощастило режисеру з акторами. Молоді красиві дівчата (двадцятирічні + ), з привабливими фігурами та нестримним бажанням кохати як на сцені так і в житті («нестримність» – притаманна у їхньому віці). Деякі з них ще трішки наївні, деякі – дурненькі (але це не недолік, а навпаки, навіть личить молоденьким дівчатам). Загалом вони чарівні та з дуже приємною енергетикою.

Анна – актриса Віталія Почевалова, актриса Поліна Кіно – Настка, актриса Ольга Білоног – Туркиня, актриса Ніна Киреєва – Тетяна, та загадкова Мавра у виконанні актриси Юліани Євстафієвої. Всі вони різні як ті ружі, про які йдеться в одному з оповідань Кобилянської. По–своєму органічні, тому виділяти когось окремо не хочеться, а розповідати про кожну надто довго (йдіть і обирайте самі, яка ружа більш до вподоби). Біла, червона, а може рожева?

Головного героя Гриця, грають два харизматичні актори (у різних складах): Єгор Снігир та Владислав Сведенюк. Обидва хлопці – «кров з молоком». Гарні та зухвалі, мають красиві античні тіла, виразні погляди, незгасимий запал до акторської професії. У кожного з них виходить зовсім інший Гриць, але кожен правдоподібний та щирий. Думаю, незаміжні глядачки, недовго думаючи, самі пішли б у «дикий ліс» за кожним з них (заміжні, певно, подумали б трохи довше, але теж би пішли).  Жартую. У кожного з виконавців Гриць такий собі «свій хлопець», тому глядачі-чоловіки неодмінно відчують до героя чоловічу солідарність і виправдають кожен вчинок, немов власний.

Щодо сценографії. Дія вистави відбувається у лісі, дерева у якому створені сценографом з міцних канатів, які то зібрані у міцні дуби, то розплітаються немов ліани, перетворюючі «ліс» на карпатські «джунглі». Як кажуть героїні вистави: «Ліс один все знав». Адже ліс у цій історії – живий, він відчуває, де щирість, а де лукавство. Він підігрує тим, хто йому до вподоби і може миттєво стати жорстоким до того, хто його осквернив.

Костюми, створені Юлією Кіно, максимально ідентичні до тих, що носили гуцульські хлопці та дівчата у повсякденному житті. Сорочки з натуральних тканей та вдало підібраною кольоровою гамою. У пролозі Гриця, дівчата з’являються майже оголені, ледве прикриті мотузками, подібними до тих, з яких створено містичний ліс. На грудях у них – елегантні пекторалі чи то скіфські, чи то трипільські.

Вони нагадуюсь амазонок – сильних, спокійних, сексуальних, але й у будь–яку мить готових до помсти. Дівчата–воїни, королівство яких – дика природа. Підфінал – Гриць сходить з розуму. Вони постають у його мареннях в образах карпатських Кармен, розмахуючи перед ним пишними чорно-червоними спідницями. Ці Кармен, в певний момент плавно перетворюються у «дерева», «каміння», «струмочки» того загадкового лісу, який то щось шепоче, то манить до себе, то лякає до смерті…

Головною музичною темою вистави режисер обрав фрагменти з опери «Кармен» легендарного композитора Жоржа Бізе. Композиція «Хабанера» і є цим «маслом», яке підливає у вогонь режисер, щоб розпалити пристрасті та влаштувати у лісі справжню «пожежу бажань». Є в «Інстинкті» й етнічні мотиви, звуки природи, дівочий спів. І все це поєднано напрочуд органічно і точно.

«Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки чарівниці,
Солому палять і зілля варять,
Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.»

Ця народна пісня є епіграфом до найдраматичнішої повісті Кобилянської – «У неділю рано зілля копала» і вона виводить нас, глядачів, до потужного фіналу вистави. Пісня, яку так пронизливо співають дівчата з розбити серцями так, що крізь глядачів проноситься відчайдушне й неминуче відчуття розплати за невтриманих гуцульських коней…

Автор: Марина Смілянець

The post «Гуцульські коні» (рецензія на виставу «Інстинкт») appeared first on Театраріум.

Крім того, Божа корівка  – це й наша «господиня театру» – яка зустрічає юних глядачів ще до початку вистави, грається з ними, ділиться сюрпризами й дарунками, знайомить своїх маленьких друзів із загадковим світом театру.
Тому, якщо у когось виникне дуже сильне бажання зробити «лінгвістично-орфографічне зауваження» щодо назви театру  – не витрачайте час, краще приходьте на наші чудові вистави, у театр з дивною, але дуже чарівною назвою «Божа корівка».

Драматургія для дітей

У Києві складно знайти ще один театр у якому настільки різноманітний репертуар для дітей різного віку. У «Божій корівці» грають казки як за класичними творами («Івасик-Телесик» Марка Кропивницького, «У Лукоморья» Олександра Пушкіна тощо), так і за більш сучасними, але дуже відомими казками («Як Левеня та Черепаха пісню співали» Сергія Козлова, «Весняна казка» Григорія Остера , «Сніг вирушає у місто» Тетяни Макарової та багато інших).

Особлива увага в театрі до сучасної української драматургії для дітей, до відкриття нових імен. У «Божої корівки» є свої друзі-драматурги – Наталя Уварова, Андрій Воробйов, Марина Смілянець. Вони створюють історії, що відповідають філософії та репертуарній політиці театру . Приміром, Андрій Воробйов спеціалізується на створенні казок у віршованій формі («Пригоди гномів», «Зимова казка» та інші), від Марини Смілянець нещодавно з’явилось декілька казок-уроків на різну тематику («Абетка гарних манер», «Мій домашній дикий лис» тощо). А ось Наталя Уварова, крім найпопулярнішої у юних глядачів «Фізкультури для Баби Яги», навіть створила казку-візитівку театру, в якій йдеться про пригоди про Сонечка («Божа Корівка рятує світ»).

Казка-урок
В принципі, кожен театр мимоволі займається морально-етичним вихованням дітей-глядачів. В кінці кожної «пригоди» юні глядачі завжди розуміють важливу мораль, вічну істину, завдяки чудовій історії від автора та режисера. Для цього достатньо щиро переживали за улюблених героїв. Але окрім такого «виховання», у Театрі «Божа Корівка» є ще й серія вистав з особливим жанром «казка-урок», де окрім доброї моралі в кінці, є ще й дуже багато пізнавальних моментів, у розважальній формі актори спілкуються з дітьми на дуже серйозні теми та допомагають їх зрозуміти та засвоїти завдяки інтерактивним моментам.

Так, наприклад, у казці «Мій домашній дикий лис» піднімається важлива тема екології та захисту довкілля, у казці «Фізкультура для Баби Яги» говорять про здоровий спосіб життя, про етикет та правила поведінки в різних життєвих ситуаціях  – «Абетка гарних манер», про правила пожежної безпеки «Червона Шапочка та Вогняний Півень», а на виставі «Пригоди гномів з міста Світлофорська» діти дізнаються та запам’ятають правила дорожнього руху. Але всі ці уроки проводяться настільки весело та цікаво, що потім юні глядачі вчать цьому всьому своїх батьків вдома.

Божа корівка – не Бджілка, але ще та трудівниця:
Влітку при театрі працює літній творчий табір – Табір театру і кіно. Дітки відпочивають та цілими днями розвивають свої акторські здібності, дивляться казки від театру, беруть участь у різноманітних уроках та майстер-класах, які для них проводять актори, режисери, хореографи, психологи, драматурги. А крім того, вони знімають свої перші короткометражні фільми та ставлять міні-виставу.
У зимовий період особливо насичена програма, адже у репертуарі з’являються усі «новорічні» казки та влаштовуються грандіозні святкові бали за різноманітними сценаріями. Дітки приходять у карнавальних костюмах та починається справжній казковий бал з танцями, іграми та сюрпризами від казкових героїв.

Театр постійно створює різноманітні сімейні проекти, проводить дитячі фестивалі та влаштовує конкурси з подарунками для всіх глядачів.
Свою роботу БК припиняє лише на два тижні влітку, але й цей час не відпочиває  – готує нові прем’єри та сюрпризи.

Театр-друг
У театрі є дві невеличких сцени  – «верхня» та «нижня», вони камерні та дуже затишні, там панує домашня, та навіть сімейна атмосфера, тому дітки, навіть ті, що приходять вперше не лякаються та відчувають себе безпечно та комфортно. Тим паче, що перед тим, як зайти до зали, діток зустрічає Сонечко, яка проводить цікаву інтермедію та встигає познайомитись та стати другом для кожної дитини. Сонечко дає діткам дружні поради, як краще себе поводити під час вистави та реагувати на акторів, вона проводить їх до глядацької зали, де разом з ними дивиться казку (щоб бути поруч у разі потреби, допомогти вийти у туалет тощо)

Дуже важливо, яким буде перший «театральний» досвід у дитини, адже саме перша побачена вистава закладає ставлення до такого мистецтва, як театр, на все життя, тому «Божа Корівка» усвідомлює свою важливу місію та ставиться до її виконання відповідально. Можливо саме тому театр і має стільки друзів серед маленьких глядачів, які вже по декілька разів передивились усі казки та найпершими приходять на прем’єри.

Актори «Божої корівки» завжди пам’ятають про такі мудрі слова Станіславського: «Для дітей потрібно грати, так як для дорослих, тільки ще краще».

The post «Для дітей потрібно грати так само, як для дорослих, тільки ще краще» Костянтин Станіславський. appeared first on Театраріум.

–  Ніка, як ви потрапили до «Нового українського театру»?
Коли я чую словосполучення Новий український театр,  для мене це означає – Віталій Анатолійович Кіно, що є одним із засновників НУТу: директором, художнім керівником, безпосередньо режисером багатьох вистав, його натхненником і рушійною силою. Тому, доречніше питати як я потрапила до Віталія Кіно. Це сталося у 2001 році, коли я закінчила школу і благополучно не вступила до театрального інституту. Повертаючись назад вулицею Ярославів Вал, у мене раптом розв’язався шнурок на нозі і я нахилилася, щоб його зав’язати. Коли підняла голову, то побачила оголошення, яке висіло перед входом в школу мистецтв № 2 ім. Вериківського. В оголошенні йшлося про те, що Віталій Кіно набирає акторський юнацький курс на театральне відділення школи. Я записалася на прослуховування і таким чином потрапила до нього на курс. Так розв’язаний шнурок вирішив мою театральну долю, за що я йому безмежно вдячна.

–  Розкажіть про особливості роботи у НУТі?

Як відомо, НУТ приватний камерний театр, тому і відносини у нас тут менш формальні, більш дружні та близькі. Ми живемо, працюємо і творимо тут як одна маленька чи може велика сім`я. Ми всі товаришуємо один з одним поза межами театру, в НУТі вже всі з усіма породичалися, поодружувалися і похрестили один в одного дітей. Я вже не кажу про те, що більшість з нас це в минулому учні Кіно, тому ми всі дивимося в одному напрямку. Сповідуємо одні й ті самі театральні принципи та розділяємо одну й ту саму театральну естетику. Ви думаю, можете собі уявити як це все позитивно впливає на нашу гру і на все, що відбувається в театрі. Особисто мені, тут працюється розкуто, вільно, комфортно. Мені тут добре.

–  Акторська зарплата (особливо у приватних театрах) невелика. Ви десь працюєте, окрім театру?

Дійсно, через те, що театр не може повністю «прогодувати» актора, багато хто з акторів Нуту у будні дні ще десь знаходять додаткову роботу. Я, наприклад, здобула ще одну освіту, маю диплом викладача англійської мови, тому займаюсь репетиторством, інколи маю зйомки, але дуже рідко, так як я в цьому плані «перебірлива».

–  Чи якось впливає ваша інша робота на роботу у театрі?

Я гадаю, що чим би актор не займався в житті, поза межами свого театру чи знімального майданчику, це все має працювати на його «акторський досвід» таку собі «акторську скарбничку», із якої потім він, працюючи над новими ролями дістає потрібні йому інструменти: пережитий досвід, знання, думки, враження, емоції, переживання, висновки. Принаймні я
так і роблю. Все чим я займаюсь поза сценою: працюю, читаю, дивлюся, спостерігаю, всьому рано чи пізно я знаходжу застосування на сцені. Я навіть думаю, що чим більше соціальних ролей актор обіймає в реальному, позасценічному, побутовомому житті, тим легше йому потім щось вдається у ролі, тим достовірніше він зможе щось передати на сцені, бо він це пережив насправді.

Раніше, будучи молодшою, я вважала (і довго йшла саме тим шляхом), що якщо ти актор, то вправляння в акторській майстерності, акторський саморозвиток, професійне вдосконалення і заглиблення в театральну сферу має відбуватися 24 години на добу 365 днів на рік. Без цього не можна досягти майстерності і досконалості у цій професії.

Це все правильно, це все так. Актор, який не розвивається у своєму професійному напрямку і актор, який не виходить на сцену хоча б раз на місяць –  регресує, «втрачає форму». Але згодом я зрозуміла, що у всьому має бути міра. Я знаю актрис, які живуть тільки театром і своїми ролями, і єдине, що їх бентежить в житті це чи достатньо правильно вона сказала оту свою репліку, чи достатньо органічно виглядала в тій сцені, чи зрозуміли глядачі те, що вона так хотіла їм сказати.

Мені здається, що такі актори стоять на шляху до штучності, фальшу, штампів і «неприродності». Бо треба проживати і буденне життя в його повноті і природності. Тоді ця повнота, природність і справжність будуть з тобою і на сцені.

–  Які з ваших ролей в театрі для вас особливі?

Я можу сказати з упевненістю, що я щаслива актриса. Я маю 7 «дорослих» ролей і зараз працюю над восьмою. Майже всі вони головні, глибокі, складні і цікаві. Всім своїм ролям віддаю навіть не частинку себе, а себе всю, наскільки це можливо. Але думаю це не буде сюрпризом, якщо я скажу, що є одна найособливіша і не важко здогадатися, що це роль Едіт Піаф. Тут без нестримного захвату і екзистенціального пафосу говорити не можу.

Ця роль настільки глибока, що скільки я в неї не пірнаю уже років 6, але дна дістати не можу. І кожну виставу про Піаф я чекаю як особливу подію в своєму житті в передчутті того запливу на глибину. П’єсу «Диво-Піаф» написав Віталій Кіно, поставив він же, граємо ми там тільки вдвох з Єгором Снігирем, але це така «диво-вистава», яка мені здається не залишає байдужим нікого.

Мені здається, що не можна жити в Києві і не бачити цієї вистави. Мені дуже хочеться, щоб глядач, який скаже, що у Києві йде 5 вистав про Піаф, не розцінював цю виставу як просто ще одну історію про легендарну співачку. Наша «Піаф» не стільки про Піаф, як про долю людини, про призначення людини, чому вона приходить у цей світ і як знаходить своє призначення. Це вистава про силу людського духу, про талант, за який треба платити найвищу ціну, про боротьбу, про прощення і про те, що любов у будь-яких її проявах керує світом.

–  Розкажіть про вашу роботу з Віталієм Кіно? Чим особливий цей режисер?

Про цю людину я можу говорити годинами. Ми з ним граємо в один і той самий театр. І через це працюється мені з ним як з рідним. Ми розуміємо один одного з півслова, тому йому не доводиться довго мені пояснювати, що саме він від мене хоче. На репетиціях сперечаємося, на сцені дихаємо в унісон. Я граю і грала майже у всіх його виставах. Це багато про що говорить. Він мій режисер і я щаслива. Мені здається, що і я –  його актриса. Хоча може він і хотів би мати поруч з собою, якусь іншу виконавицю його режисерських завдань на сцені, але має це і мужньо мене терпить. Така його доля (сміється).

Чим він мені особливий? Віталій Кіно сповідує емоційний театр, який, нібито розважаючи, торкається емоційної сторони глядача, а відтак впливає на його душу. Я впевнена, що після його вистав люди виходять внутрішньо іншими. Змінюються, задумуються, розуміють для себе щось важливе. І не важливо, в якому жанрі він ставить, це може бути примітивна комедія-положень, після якої виходиш сповнений світлими радісними піднесеними почуттями. Чи наприклад, це може бути важка драма, протягом якої ти кілька разів витирав сльози, але виходиш з таким же піднесеним почуттям полегшення и очищення. На додачу гарантований хороший настрій після вистави і три дні обдумувань побаченого.

По-друге, я не знаю іншого театрального режисера в Україні, який на трьох стільцях може так геніально поставити Шекспіра, як зробив це він в стінах колишнього театрального коледжу, зі своїми студентами, малодосвідченими, ще майже дітьми. Але його Дездемона й досі одне з найбільших моїх театральних відкриттів і здивувань.

–  Які плани щодо нового сезону? У яких нових ролях вас побачать глядачі?

Нарешті в цьому році в листопаді я зіграю в прем’єрі НУТу Природа за Ольгою Кобилянською. І актори, і весь театр дуже довго чекали на цю виставу. Нарешті, Ольга Кобилянська з’явиться на нашій афіші. Я дуже тішуся. Кобилянську люблю як автора, як історичну постать і вірю, що Віталій Кіно, як завжди, зробить все цікаво і неочікувано. Витягне з цього загадкового містичного автора оту істину у пошуках якої ми завжди перебуваємо.

–  Розкажіть про свою улюблену літературу. Щоб ви мріяли зіграти?

Я взагалі люблю і намагаюся читати багато. Хоча з появою дітей викроїти час для читання стало важче. Люблю і класику, і сучасне. І нашу літературу, і російську, і світову. Всюди у мене є свої улюбленці і улюблені твори. З українських сучасних письменників люблю Таню Малярчук, Оксану Забужко і Юрія Андруховича.

Що мрію зіграти? Я просто мрію грати і все. Чекаю нових ролей і вони до мене приходять, кожна саме в той період, коли і повинно бути. От зараз гратиму відьму. Таку хорошу українську карпатську відьму, яка допоможе молодим зрадженим дівчатам покарати винуватця їхніх страждань і болю.

–  Що у вашому розумінні «хороший актор»?

Процитую Фаїну Раневську: «Талант – это неуверенность в себе мучительное недовольство собой и своими не достатками. Чего я никогда не замечала у посредственностей».

Я маю на увазі, що хороший актор –  це той, який ніколи не спочиває на лаврах уже зроблених успішних ролей, який обнульовує себе перед роботою над кожною роллю, ніколи не припиняє розвиватися. Кожного разу виходячи на сцену, знову ставить завдання довести в першу чергу самому собі, що він це
може зробити, це той актор, який отримує задоволення від роботи і вміє кайфувати на сцені.

–  А «хороший режисер»?

Режисерами не стають. Режисерами народжуються. Це своєрідний дар бачити речі такими, якими їх не бачать інші і вміти про них розповідати саме драматичними засобами. Хороша режисура для мене –  це чітка концепція, це бездоганний смак, це мистецтво заради зцілення душ, а не заради мистецтва. Це мистецтво розповідати про складне і важливе, про високе і вічне –  просто і мовою краси. Хороший режисер читаючи і ставлячи п’єсу в театрі, показує глядачам те, що там було зашифровано автором, чого ніхто з читачів не міг віднайти в творі і осягнути, доти доки не прийшов на виставу.

–  Що дає вам театр? Чому ви цим займаєтесь?

Що таке життя? Це поняття таке об’ємне і всеохоплююче, що неможливо просто так взяти і дати йому просте визначення. З Театром те ж саме. Театр це і є життя. Життя в мініатюрі, або ж якщо так хочете, навпаки, це життя під збільшуваним склом. Театр це –  моє життя. Одна з кращих його сторін. Це моя любов, моя пристрасть, моє натхнення, моя іноді важка робота. Це мій спосіб існування, мій спосіб самовираження і самореалізації, мій спосіб спілкування з навколишнім світом, це мій спосіб переживати радість і біль, це моє натхнення, місце, де я завжди почуваюся добре, де я відчуваю, що я на своєму місці і роблю те, що маю робити.

Ніка грає у багатьох виставах Нового українського театру, найзнаковіші з яких, на мою думку, «Любов. Наркотики. Шансон» про життя великої Едіт Піаф, «Корабель зіштовхнувся з айсбергом» по п’єсі Теннессі Вільямса та «Еротичні сни нашого міста» за творами її улюбленої письменниці Тані Малярчук. У кожній ролі вона різна, але така всім рідна та знайома, сильна жінка та актриса, яка не жаліє себе ні в житті, ні тим паче на сцені. Завжди щира з собою та зі своїм глядачем, актриса, яка немає акторської освіти, проте демонструє непідробний професіоналізм у кожному своєму виході на сцену.

Автор: Марина Смілянець

The post Актриса Ніка Заруцька: «Театр як спосіб існування» appeared first on Театраріум.

Перша прем’єра на власній сцені – вистава «Безталання» за І. К. Карпенко-Карим – стала насправді «програмною» виставою НУТу, в ній впевнено були сформульовані естетичні та філософські погляди творчого колективу, його мистецький напрямок, бачення сучасного українського театру. Це було щире, нове, «живе» прочитання відомої класики.

Позиція театру така, що репертуар складається наполовину з сучасної драматургії, а наполовину – з класики. Тому, якщо у театрі з’являється вистава за класичним твором, то наступна прем’єра обов’язково буде за текстом сучасного драматурга, і зазвичай це така п’єса, яка ще не з’являлась на сценах інших театрів.

Такими «відкриттями» у НУТі стали п’єси Наталі Уварової, Романа Горбика, Віктора Рибачука, Миколи Халєзіна, Марини Смілянець та навіть вистава за мотивами творів відомої української письменниці Тані Малярчук.

Двері Нового українського театру завжди відкриті для молодих режисерів, акторів, сценографів. Варто лише принести цікаву ідею і творча команда НУТу з радістю допоможе її реалізувати.

Новий український театр позиціонує себе, як «театр для всієї родини», тому вдень працює Театр для дітей «Божья Коровка», який має великий репертуар для юних глядачів різного віку, як класичних так і сучасних авторів.

Також серію пізнавально-розважальних казок з різних освітніх тематик, таких як «Абетка гарних манер» з правил етикету для малят, «Мій домашній дикий лис» у якій піднімаються проблеми екології, «Пригоди гномів у місті Світлофорськ» про безпеку на дорозі, та багато інших.

«Дитяча» складова НУТу має свій особливий підхід до маленького глядача. Кожного разу, приходячи на виставу, діти зустрічають Сонечко (Божу Корівку), актрису-ведучу, яка одразу заводить дружбу з кожним гостем, грає у цікаві ігри та налаштовує на перегляд вистави. Під час вистави вона увесь час знаходиться з дітьми та дивиться з ними казку, а після вистави дарує особливі подарунки.

Театр має декілька родинних проектів, а саме:

Сімейний театральний клуб

На одній сцені батьки дивляться виставу, відпочивають, спілкуються з новими друзями, а на іншій сцені малюки грають з Сонечком (Божою Корівкою), дивляться казку, пригощаються різними смаколиками, здобувають корисні навички на різноманітних майстер-класах.

День Народження у театрі

Для дітей. Гості дивляться казку, грають з акторами-аніматорами, танцюють на дискотеці, а ще мають унікальну можливість спробувати себе в якості акторів, взявши участь в інтерактивних виставах

Дитячий табір театру і кіно

Літом можна записатись у наш творчій табір, цілий день діти займаються акторською майстерністю, розважаються, дивляться вистави, знімаються у кінофільмах.

Центр мистецтв «Новий український театр» – молода, жива, сучасна, незалежна мистецька родина, щиро вдячна кожному глядачу та відкрита для творчої співпраці.

Адреса: м. Київ, вул. Михайлівська, 24ж, тел.: 0442793278, 0675821946
Сайт: www.nut.kiev.ua

Автор: Марина Смілянець
Фото з театру

The post Центр мистецтв «Новий український театр» – один з перших незалежних театрів Києва appeared first on Театраріум.