ELECTROСКОВОРОДА – на 100% експериментальний проєкт, який дозволив команді театру на шість місяців поринути у творчі пошуки, щоб прокласти місток між українським минулим та майбутнім.

 Після прем’єри митці поділилися враженнями від роботи над музично-філософським дійством.

 

The post ELECTROСКОВОРОДА: 16 реплік (і багато фото) про новий проєкт від команди театру-лабораторії Vie appeared first on Театраріум.

Алеся Андрушевська — актриса запорізького театру-лабораторії Vie. На початку березня вона з двома дітьми евакуювалася до Нідерландів. А вже 12 квітня на сцені амстердамського камерного театру De Toneelmakerij відбулася премʼєра спектаклю «Witnessing U» за її участю. У виставі розповідаються історії реальних українців, які постраждали від війни.

«Casting»

На одному з показів «Witnessing U» був присутній Вінсент Рітвельд (Vincent Rietveld) — учасник акторського колективу De Warme Winkel. Прониклива гра Алесі вразила його, одразу ж виникла ідея співпраці. «Ми акторський колектив – типово голландсько-фламандський феномен. Ми працюємо без ієрархії, для нас дуже важлива взаємодія між учасниками. Одна жінка — Мара — покинула групу два роки тому, і ми вирішили, що наша постановка «Casting» може бути присвячена пошуку нової актриси», — розповідає Вінсент.

Окрім Алесі у виставі задіяно ще троє акторів: Вард Вемхофф, Вінсент Рітвельд та Флоріан Майєр. Остаточну режисуру за три тижні здійснив Марієн Йонгевард. Першопочатково, ще на етапі планування, у виставі митці мали розмірковувати про культуру голландського телебачення. Але після початку повномасштабного вторгнення творчі плани було змінено. «Нам здалося несвоєчасним обговорювати голландську телевізійну культуру в той час, як на європейському кордоні вибухнула війна. У Голландії, звісно, обговорюється питання про те, чому українських біженців приймають із розпростертими обіймами, а, наприклад, сирійських — ні. Найпоширеніша відповідь на це питання — це культурна причина. Нібито в нас більше спільних цінностей, історії та культури. Це була одна з тем, яку ми хотіли розглянути», — зазначає Вінсент Рітвельд.

Запрошення Алесі до участі у проєкті допомогло інтегрувати нові змісти в спектакль. Репетиції проходили злагоджено, незважаючи на мовний барʼєр. Про враження від роботи на спектаклем Алеся розказує: «Спочатку було дуже дивно, та іноді складно. По – перше, незважаючи на те, що я та мої діти вже були у безпеці, мої думки постійно поверталися до України. Подумки я була з моєю родиною, друзями, взагалі з усіма українцями. Складно, дуже складно працювати актрисою, коли твоя душа не готова до творчості. Це було велике зусилля — почати працювати, створювати. Я дуже вдячна колективу De Warme Winkel, що вони не байдужі до нашої біди, що допомагали українським біженцям (ще до знайомства зі мною), що були такими чуйними до мене».

Варто зазначити, що спосіб функціонування акторської трупи De Warme Winkel значно відрізняється від принципу роботи репертуарних театрів України. Кожен з учасників колективу може вносити пропозиції щодо теми майбутньої вистави, спектаклі створюються для для конкретного місця показу: великих чи малих театрів, для гастролей. Постановки плануються на два роки вперед.
Актори De Warme Winkel винайшли власний драматичний жанр – oeuvre – plays. Для таких творів митці обирають улюбленого автора або художника, вивчають максимум інформації про його життя та його епоху.

Протягом першого етапу репетицій створюють «акти» — окремі сцени, які можуть бути діалогами, піснями, пластичними етюдами чи імпровізаційними текстами. Таким чином актори пропрацьовують обрану тему та надихають один одного. Обговорення концепції починається на другому етапі, і тільки за 2 – 3 тижні до премʼєри стартують репетиції остаточної версії спектаклю. Іноді п’єси стають монтажем із різних «актів», іноді один «акт» стає всією п’єсою — митці не замикають себе у рамках.

«Women in Troy, as told by our mothers»

Третій проєкт, у якому взяла участь Алеся Андрушевська, — спектакль «Women in Troy, as told by our mothers» театру Dood Paаrd. Пʼєсу написав португальський театральний режисер і драматург Тіаго Родрігес (Tiago Rodrigues), який зараз є художнім керівником Національного театру королеви Марії II в Лісабоні та директором Авіньйонського фестивалю. В основу тексту були покладені різні версії міфу про Трою, а також нещодавні світові події та особистий досвід театральних режисерів та акторів Алесі Андрушевської, Мані Топпер, Куно Баккер, Томера Павліцкі.

Як зазначають митці, історія про Трою в облозі розповідається з точки зору жінок — зокрема, з точки зору наших матерів. Теперішнє і минуле переплітаються, особисте і міфічне зливаються, герої стають монстрами, жертви — злочинцями, і врешті – решт хор бере на себе ініціативу. Драматург, а з ним і постановча група замаслюються над тим, що скажуть матері про війну, розмірковують, які ролі їм відведені, а які вони хотіли б взяти на себе. Виконавці розділяють амбіції та візії, страхи та тугу, розчарування та лють Єлени, Гекуби, Кассандри та Андромахи.

Репетиційний період тривав 1,5 місяці. Робота над виставою почалася ще до завершення написання пʼєси. Актори постійно спілкувалися із драматургом, їздили у Париж для читання готових текстів та обговорення концепції. Саме цьому була присвячена більшість часу підготовки проєкту. На сцену актори вийшли за 2 тижні до премʼєри.

У виставі Алеся Андрушевська говорить кілька речень рідною мовою: «Війна — це жахлива річ» — ця фраза звучить у виставі українською. Дякую Тьяго за українське слово, за український голос у цій історії».

На сьогоднішній день відбулося 23 покази спектаклю, з яких 15 в рамках туру містами Нідерландів. Мапа подорожей справляє враження: Альмере, Маастрихт, Вагенінген, Роттердам, Харлем, Девентер, Пурмеренд, Арнем, Утрехт, Тілбург, Амстелвен, Лейден, Амерсфорт, Неймеген.

«Кожного разу після вистави ми спілкувалися с глядачами і я казала, що перш за все перед вами українська біженка…а вже потім актриса. У цей момент я мала змогу говорити про мою особисту війну, війну у моїй країні, про жахіття, які переживає український народ», — ділиться враженнями Алеся. «Я безмежно вдячна всій команді театру Dood Paаrd за чуйність та терпіння. За години цікавої роботи, сльози підтримки. Я обіцяла показати колегам з Dood Paаrd нашу квітучу Україну, я обов’язково це зроблю».

The post «Перш за все перед вами українська біженка, а вже потім актриса». Алеся Андрушевська розповідає про досвід роботи в Нідерландах appeared first on Театраріум.

Спектакль розповідає про Україну майбутнього. У 2075 році вже винайдено машину часу, Донбас перетворений на аграрний регіон. Агроном Ваня одружений з мандрівницею у часі Танею – вона досліджує українське минуле, поки Ваня садить буряки в Луганській області. Одного дня Таня не повертається з подорожі у часі, тому Ваня починає її шукати у темному лісі української історії.

Про підготовку вистави у своїх щоденникових записах ексклюзивно для «Театраріум» розповідає акторка Оля Донік. Разом з Павлом Неброєвим у цьому проєкті вони не тільки актори, а й постановники та художники.

Передмова
Ідея поставити пʼєсу «Міністерство освіти та науки України» на сцені Vie виникла в середині лютого. Ідея та одразу за нею і можливість. Ми запланували прем’єру на 19 березня, нашвидкуруч зверстали афішу, погодили план репетицій. В той момент здавалося, що ми стоїмо на початку довгого і цікавого шляху під назвою: «Let`s make theatre-lab great again». Зрештою, ми вирушили у цю подорож, але на три місяці пізніше.

23 лютого
Купила темно-синій жакет для весняних прогулянок і пляшку мускатного ігристого для першого весняного вечора. Завтра творча нарада у театрі: починаємо працювати над створенням простору для вистави. Орієнтовна дата премʼєри – 19 та 20 березня.

24 лютого
Пʼята ранку, винищувачі кілька разів пролітають над нашим будинком. Перше, що я роблю, ще сидячи на матраці, перевіряю новини. Повідомлення про ракетні удари по Києву, вибухи у Маріуполі, російські війська перетинають кордон біля Харкова. Страшно, дуже страшно.

О сьомій їдемо до цілодобового магазину за продуктами (там вже величезна черга і паніка, що поступово наростає), потім до театру. Вистави та репетиції скасовано на невизначений термін, на цокольному рівні будівлі (там, де гримерки та майстерня) буде укриття для працівників та місцевих жителів. Театр повинен бути відчинений постійно, тому маємо встановити графік чергувань.

Ночую вдома, але про сон не йдеться. Відчуваю щось схоже на панічну атаку (першу в житті). Заспокоюю себе акторськими дихальними вправами. Спрацьовує, хто б міг подумати.

Березень-квітень
За ці кілька тижнів я:
відчула на собі всі 5 стадій прийняття неминучого (довго гуляла колами між пунктами «Депресія» та «Торг»);
прочитала 3 книги («Історія одно німця» Гаффнера просто must read);
жодного разу не заплакала;
була у неприємній близькості до місць вибуху двох ракет, які вдарили по острову Хортиця.
Жодних творчих сил – тотальна фрустрація на фоні невимовно мальовничої весни.

Травень
Після двомісячної паузи театр отримав дозвіл повертатися до роботи. Маємо поновлювати постановку «Міністерства». З острахом перечитала текст, але хвилювалася даремно. П’єса витримала випробування війною і зараз звучить ще актуальніше, ніж до 24 лютого.

Я тільки тепер повною мірою зрозуміла фразу з листа Тичини про похорон Хвильового у фінальній частині пʼєси: «А сонце — як на зло!». Зрозуміла, коли побачила кадри зруйнованого Маріуполя, залитого яскравим сонячним світлом. Якою недоречною може бути краса природи. «А сонце як на зло…»

Вирішили зняти увесь оксамит у глядацькій залі театру і грати у чистому, оголеному, білому просторі. Тепер зала виглядає так само як і у 1998 році, коли засновники Vie відкривали перший сезон на Хортиці. Подумки передаю їм вітання та вкотре замислююся про маленькі та великі цикли історії.

Світлову партитуру вибудовували довго, оскільки це має вирішальне значення для візуального оформлення спектаклю. У нас замість декорацій ліхтарі та лампи. Вирішили, що Ваня буде існувати у квадраті холодного білого світла. У сценах, де діє Микола Хвильовий – тільки свічка, вогонь від сірників та теплі, жовті лампи. У мого персонажа – міністерського Комп’ютера – біла лампочка зверху та ультрафіолетова підсвідка знизу. Усіма світловими приладами протягом спектаклю керую я сама. Передчуваю, що мені до прем’єри буде снитися, як я переплутала ручки і все пішло не так.

1-18 червня
Остаточна дата прем’єри – 18 червня. На репетиції та акторську роботу маємо 10 днів. Не так вже й мало, враховуючи усі обставини. Відірватися від новин і перемикнутися на репетицію складно. Концентрація триває 5-10 хвилин. Домовилися залишати телефони у гримерці й у беззвучному режимі. Концентрація значно поліпшилася.

У залі без оксамиту голос звучить особливо виразно. Крок на кроком знаходжу потрібне дихання, артикуляцію, інтонацію. З інтонацією найскладніше: хочу, щоб аудіально Комп’ютер був поєднанням типової чиновниці-речниці-рандомного-відомства та сучасного голосового помічника. Між репетиціями розмовляю з Siri, вона така нудна. А от речниці бувають доволі харизматичні у своїх канцеляризмах.

Умовно розділили виставу на дві частини. Музичну прелюдію Паша грає у фоє. Діджейський сет розповідає історію Вані й Тані до раптового розставання, але без нав’язування конкретних образів, подій чи змістів. Нехай глядачі вигадують свої історії. Або просто слухають музику замість сирен. Або танцюють. Здається, що ми вічність не танцювали.

Післямова
Темно-синій жакет я поки не вдягла жодного разу. На прем’єрі був аншлаг, прийшли друзі та знайомі, люди, з якими не бачилися роками. Обійми на ґанку театру тривали трохи довше, ніж зазвичай. Бо…

Настя Косодій сказала, що допише ще одну сцену до п’єси «Міністерство освіти та науки України». Маємо над чим працювати.

Фото: Альона Зубкова, Юлій Гаврилов, особистий архів Ольги Доник

The post «Міністерські» щоденники: про постановку спектаклю під час воєнного стану appeared first on Театраріум.

12 квітня у Амстердамі разом з іншими українськими мисткинями-біженками вона презентувала документальну виставу «Witnessing U». Проект реалізований на базі камерного театру De Toneelmakerij, у ньому взяли участь і голландські актори. Текстову основу «Witnessing U» складають свідчення маріупольців, які пережили бомбардування міста, солдатів ЗСУ, підлітків, жертв сексуального насильства з боку російських військових.

Олеся розповіла про те, як війна змінила її життя, про роботу над спектаклем та перспективи для українських митців у Європі. 

Які у тебе були плани на 2022 рік?

Планів було дуже багато! Я хотіла розвиватися як актриса і театральна менеджерка, було багато задач стосовно реформи театру VIE. Я бачила, як наш театр стає абсолютно новим, європейським, проектним, зухвалим. Також багато було сплановано для моїх дітей: навчання за кордоном, спільні мандрівки. Але сталося те, у що я до останнього відмовлялася вірити. 

Сьогодні у кожного українця є історія про 24 лютого. Як ти дізналася, що почалася війна?

Зранку я прокинулася від звуків винищувачів, як пролітали над моїм домом. Потім почали телефонувати друзі і стривожено казати: «Почалося».

Я знаю, що ти не хотіла їхати з країни. Як і коли прийняла рішення евакуйоватися?

Так, я не планувала евакуацію, бо мала багато задач на роботі. Я просто не могла одразу все кинути. З цього приводу було багато суперечок з рідними, багато сліз, мене благали забрати дітей та поїхати у безпечне місце. Одного ранку я освідомила, що перш за все несу відповідальність за життя своїх двох синів, тому схопила їх і сіла в евакуаційний потяг. 

На початку війни із Запоріжжя виїжджали тисячі людей. Як пройшла евакуація? 

Про це тяжко згадувати. Ми провели 27 годин сидячи у переповненому потязі, 11 годин на вулиці в холодну ніч, перетинаючи кордон. Черги, тиснява, паніка, крики людей і плач дітей. Я відчувала повну безпорадність, гнів і виснаженість, але зірвалася на плач, лише у Польші, коли була у безпеці, а діти спали у теплих ліжках. Через кілька днів ми приїхали у Амстердам де і знаходимося зараз. 

Ідея постановки «Witnessing U» виникла одразу після переїзду? 

Я дуже хотіла бути корисною країні, навіть якщо я знаходжуся далеко. У перші дні сортурувала речі для біженців, мила посуд у готелі, в якому ми жили. Через деякий час  до Амстердаму приїхали режисерки Яша Гудзенко та Богдана Орлеанова. До війни вони брали участь у резиденціях Європейської театральної конвенції (ETC), тому після початку бойових дій у Києві отримали пропозицію евакуюватися до Нідерландів від віце-президентки ETC Паулін Гірлінгс. 

Ми зустрілися у театрі De Toneelmakerij і вирішили, що треба робити проект, завдяки якому станемо частиною мистецького фронту, розкажемо європейцям реальні історії війни та болю в Україні. Окрім того, нашою ціллю було зібрати гроші для допомоги  нашим героям – ЗСУ. 

Як проходила підготовка до спектаклю? 

У нас було трохи більше тижня, щоб скласти текстову основу та відкорегувати її разом з головним драматургом театру De toneelmakerij. Репетицій на сценічному майданчику було всього три. Це найшвидша підготовка до вистави у моєму житті. 

Європейці дуже дисципліновані у роботі, це відчувається одразу. Репетиції проходили у дружній атмосфері. Я дуже хвилювалась, адже частину тексту потрібно грати англійською мовою. Я поділилася з колегами своїми страхами, на що голландські актори Хим та Томер, сказали, що вони люблять мою англійську, і навіть якщо я зроблю помилку, то це не важливо, найголовніше вони бачать у моїх очах.

У репертуарі театру-лабораторії VIE немає документальних вистав. Як ти оцінюєш цей новий для себе досвід?

Час, коли ми читали історії людей у фейсбуці, збираючи матеріал для спектаклю, – це найскладніша частина створення цієї роботи. Іноді здавалося, щоб від болю у грудях мені нема чим дихати. Режисерки поставили завдання промовляти текст відсторонено і це був ще один виклик для мене, як для актриси. 

У виставі є момент, коли тебе, заплакану і змучену, огортають українським прапором. Розкажи про цей епізод.

Ця історія просто розбиває мені серце і саме тому я хотіла, щоб вона була у виставі. На це потрібно було наважитися. Текст я промовляю українською мовою і стримати ридання не в змозі. Це історія зґвалтованої дівчини з Київської області. Її чоловіка застрелили у дворі будинку, а сина, який голосно плакав, окупанти змусили закрити у котельні, щоб не було чути його криків. Якимось дивом дівчині з дитиною вдалося врятуватися. Я точно знаю що і наша Україна, незважаючи на всі знущання, які їй доводиться зараз переживати, прийде до порятунку, миру та перемоги.

Як голландці відреагували на виству? 

Свідками вистави стали близько 100 голландців, у камерній залі De Toneelmakerij був аншлаг. Після показу ми поспілкувалися з глядачами. Європейці були схвильовані, щирі, емоційні, вони не стримували сліз. Кожен підходив та намагався висловити підтримку, обійняти.

Чи є місце українським митцям-біженцям у європейському театральному просторі?

Безумовно є, але потрібно знати мову, і бажано не лише англійську. Зараз діє багато програм підтримки українських митців, які вимушені були поїхати з рідної країни. Європейці простягнули руку допомоги, але не можна перекладати на них відповідальність за своє життя. 

У чому полягає різниця підходу до роботи українських і європейських театральних діячів?

Завантаженість і вмотивованість. Всі актори De Toneelmakerij не працюють в штаті театру на ставках. У них є контракти на конкретні проекти. Саме тому процес створення вистав чіткий та зрозумілий. Кожен відповідає за свій фронт робіт і всі працюють на один результат. Працівники дуже пунктуальні, бо за день у актора може бути декілька репетицій на різних сценічних майданчиках.

Яка подальша доля вистави «Witnessing U»?

Зараз ми ведемо перемовини з театрами у Бельгії та Німеччині, хочемо влаштувати благодійні покази. А після перемоги «Witnessing U» увійде до репертуару театру-лабораторії VIE. Буду адаптувати свій європейський досвід в українських мистецьких реаліях. Скоріше б!

Фото Sanne Peper, Ivanna Leonova та особистий архів Олесі Андрушевської

The post Українські мисткині-біженки. Документальна вистава «Witnessing U» у Амстердамі appeared first on Театраріум.

В 1992 році Попов, продовжуючи працювати актором у ТЮГу, ставить у «Вільному просторі гри» дві вистави: театралізоване дійство за творами Данила Андрєєва «Залізна містерія» (прем’єра 22 лютого) та спектакль за текстами грецького поета Янніса Ріцоса «La Vie» (прем’єра 6 грудня). Відкинувши твердження, що драматичні монологи Яніса Ріцоса не є прийнятними для постановки на сцені, він створює цей спектакль. У виставі «La Vie» Віктор Попов вперше застосовує такий принцип акторського існування, як «медитативний монолог», що сформувався під впливом тренажів Кліма.

В основі тригодинного дійства був цикл творів («Хрісотеміда», «Орест», «Повернення Іфігенії», «Агамемнон», «Олена»), в яких по-новому осмислювалися легенди Троянської війни. Актори промовляють тексти не вдаючись до експресивного інтонування чи жестикуляції, монологи звучать блоками, перемішуючись один з одним. Спектакль відкрив відразу кілька напрямків розвитку власного стилю молодого театру. Це виконання пісень «наживо», робота зі світлом і кольоровим освітленням, багатоплановість дійства (синтез стародавнього міфу, костюмів 70-х років, пісень «The Beatles»). Історія родини царя Мікен Агамемнона і винуватиці всіх бід, Прекрасної Олени, в перекладанні Янніса Ріцоса і втіленні запорізького театру була абсолютно сучасною. Музичний фон постановки – пісні гурту «The Beatles».

Репетиції проходили, як і попередні рази, у Запоріжжі та Москві в тісній співпраці з Клімом. Саме він створив остаточну текстову партитуру спектаклю. Ця вистава стала етапною для трупи, оскільки є першою, але далеко не останню роботою над монологами Яніса Ріцоса і в значній мірі окреслила обрії мистецьких пошуків. Згодом, пітерський режисер Олексій Янковський назве В. Попова «першим і повноважним представником Кліма в Україні». [4]

31 травня і 2 червня 1993 року спектаклі «Четвертий стілець» і «La Vie» були показані на фестивалі «Античність і ми» (м. Москва) у приміщенні театрального центру ім. Єрмолової. Запоріжці отримали схвальну критику.

Арт-критик Ірина Кулик в рецензії, яку вона назвала «Пришельцы» пише:

«Яркие, локальные акриловые цвета их платьев и костюмов — сочетания белого и чёрного, красного и зелёного, жёлтого и синего, — заставляют вспомнить эстетику поп-арта и ранних фильмов Годара — “Безумного Пьеро” и “Китаянок”. Они стремительно выходят на две белые дороги, делящие сценическое пространство подобно помосту, по которому проходят манекенщики: женщины, чуть покачивающиеся на высоких каблуках, мужчины, с элегантной небрежностью не вынимающие рук из карманов, и вдруг замирают в напряжённом неустойчивом равновесии. Так замирает человек, под которым внезапно остановилась движущаяся лента горизонтального эскалатора».

Повернувшись до дому, трупа поринула у репетиції нової вистави. 25 грудня 1993 року відбулася прем’єра спектаклю «Фрекен Жюлі» за п’єсою А. Стрінберга, яка була присвячена сторіччю першої постановки цього твору. Аби вистава побачила світ, молодій трупі допомогли Театр юного глядача, фірма «Сервіс Агро Лтд», ТНЕАТЕR А. D. RUНR і Майстерня Кліма.

Авторами ідеї виступили Віктор Попов та Любов Фриган, режисером – Клім. Цей проект став останнім, зробленим під ім’ям «Вільний простір гри». Через деякий час Попов приймає рішення про перейменування театру і з 1993 року і до цього часу він носить назву Театр-лабораторія «Vie».

Наступного року театр став учасником двох фестивалів: «Дні класики у Санкт-Петербурзі» (22-23 січня, Дім дружби та миру) та «Мистецьке Березілля» (12-12 квітня, Дім Актора, Київ) з виставою «La Vie».

17 червня 1994 року розпорядженням виконавчого комітету Запорізької міської ради №810 театр отримує офіційний статус. Тепер це комунальне підприємство «Запорізький муніципальний театр-лабораторія VIE».

25 грудня 1994 року була зіграна прем’єра спектаклю «Блюз Другої авеню» за п’єсою Ніла Саймона «Ув’язнений Другою авеню». Режисер вистави Віктор Попов, порівняно з попередніми постановками, поглиблює музичну складову дійства. Актори спеціально для цього спектаклю освоюють гру на різноманітних музичних інструментах (саксофон, туба, труба, гітара, акордеон) і займаються вокалом.

Постановник вдається до провокативного прийому, оголення акторів, який досить неоднозначно був сприйнятий глядачем. Сергій Цевельов за «незвичайну, шокуючу, заворожуючу роботу» у цій виставі був удостоєний диплому «Краща чоловіча роль» на міжрегіональному фестивалі-конкурсі «Січеславна». Це була перша, але далеко не остання перемога театру-лабораторії «Vie» на цьому фестивалі. Одна з рецензій на «Блюз Другої авеню» названа «Голый человек над бездной».

Кому належить авторство встановити не вдалося, але не процитувати текст неможна:

«Шокируют, порой вызывают неприятие у недостаточно эстетически образованной публики (или же зацикленного на своих амбициях ревностного околотеатрального интеллигента) эпизоды обнажения двух персонажей. Но чуткий, внимательный и непременно доброжелательный зритель не может не понять, сколь органичны, естественны эти эпизоды в общей структуре, эстетике и концепции спектакля. Ведь обворована не только квартира – у человека украдена жизнь. Обворована душа! И это не просто внешнее обнажение— это обнажение внутреннее, обнажение до запредельности глубины человеческой души и сознания — в состоянии депрессии, катастрофы…»

Згідно наказу № 21 Представництва Фонду державного майна України в Запоріжжі від 3 лютого 1995 року, на підставі наказу України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве та регіональне самоврядування» та листа державного комунального підприємства «Запорізький муніципальний театр-лабораторія «ВІ» під керівництвом Віктора Попова на баланс підприємства було передано будівлю Будинку культури на о. Хортиця для розміщення театру.

З 1995 по 1998 роки триває ремонт у приміщенні і роботи з благоустрою території. Реконструкція театру проходила під керівництвом архітектора, сценографа і художника Лариси Ломакіної. Не маючи можливості показувати вистави на сцені, трупа влаштовує «Липневі зустрічі» на сходах майбутнього театру. Теми вечорів різноманітні: від Дня Рака до ретро-вечорів. До дійства залучають друзів і партнерів театру: «Пивзавод №1», фірму «Фотопринт», театр «Вісь». Актори читають вірші та гумористичні монологи, співають та грають на музичних інструментах, підтримуючи таким чином цікавість публіки до театру і створюючи інформаційні приводи для ЗМІ. В цей же час продовжується фестивальні покази спектаклів і участь трупи у майстер-класах. На міжнародному фестивалі «Добрий театр 1996» Віктор Попов отримав диплом «За творчий пошук», а на Міжнародному театральному фестивалі «Золотий Лев» приз «Святий Георгій» журналу «Український театр» за виставу «Четвертий стілець».

29 лютого 1996 року прийнято рішення Виконавчого комітету Запорізької міської ради №92 про перереєстрацію театру у «Запорізький муніципальний театр-лабораторію «ВІ» з бюджетною формою фінансування.

Офіційне відкриття запорізького муніципального театру-лабораторії «Vie» у новому приміщенні відбулося 27 березня 1998 року бенефісом актора Сергія Цевельова і вернісажем художниці Наталії Коробової.

Наступною етапною роботою режисера стає спектакль «Хрісотеміда» — перша моновистава театру «Vie». Її прем’єра відбулася у 1998 році в Москві, в театрі на Таганці на фестивалі пам’яті Віктора Соколюка, першого перекладача Яніса Ріцоса російською мовою. Хрісотеміда – молодша дочка царя Мікен Агамемнона, вбитого дружиною Клітемнестрою, сестра Електри. І хоча вона повністю на боці старшої сестри, але не вимагає помсти за батька, не ризикує висловлювати свою позицію уголос.

Міф допомагає автору відтворити процес відчуження людини у сучасному суспільстві, розпаду тісних соціальних зв’язків. Актриса існує понадтекстово, вона ніби злегка торкається слів і мчить далі, не ставить крапок в кінці речення – фрази зависають у повітрі. Така робота з текстом створює відчуття постійної пульсації думки, почуттів героїні. Мізансцени практично не фіксовані, актриса вільно, на свій розсуд використовує простір. Її пластика емоційна, але не гротескна. Окремий всесвіт вистави – музичний супровід Віталія Фесенка. Він постійно знаходиться на сцені і час від часу грає на гітарі, доповнюючи дійство.

Він є повноправним співавтором спектаклю, і хоча його присутність ніяк не позначається героїнею – він ніби невмолимий Фатум, постійно поруч, керує подіями безпосередньо не занурюючись у них. Ця музика створює атмосферу для сповіді Хрісотеміди, спонукає її, змушує не зупинятися, говорити, говорити, говорити… «Хрісотеміда» отримала кілька нагород: «Січеславна 1998. Краща жіноча роль», премія НСТДУ ім. Заньковецької, спецприз «Срібні струни» на міжнародному фестивалі «Добрий театр» (м. Енергодар). Схвальні відгуки супроводжували спектакль на фестивалях у Києві, Москві і Санкт-Петербурзі.

У тому ж 1998 Попов створює виставу «О, щасливі дні» за п’єсою Семюела Беккета. Архітектура, дизайн та сценографія – Лариса Ломакіна, живопис та сценічні костюми – Тетяна Власенко, постановка – Віктор Попов. На момент прем’єри театр-лабораторія «Vie» був єдиним театром у місті, який приймав глядача у власному, повноцінно відремонтованому приміщенні. І на завершення, трохи про спектакль з рецензії Олені Піддубної:

«Спектакль «О, счастливые дни», как и все постановки «Vie» – действо сложное и многогранное. Длится это (традиционно для этого театра) четыре часа, имеет филигранное световое и звуковое оформление. Что касается актёров, то Ирина Немельяйнен, Сергей Цевелёв, Николай Махевский, Дмитрий Московцев и Евгений Дзыга работают, кажется не просто на пределе, но и за пределом человеческих и профессиональных возможностей. В камерной атмосфере театра “Vie” создаётся такое тонкое пространство взаимодействия актёров и зрителей, которое позволяет говорить о подлинном сотворчестве первых со вторыми».

Фото з особистого архіву Віктора Попова

The post Естетика завмирання (хроніка театру-лабораторії «Vie», про спектаклі «La Vie» і «Хрісотеміда») appeared first on Театраріум.

Але такий сонний спокій огортав театр «Vie» не завжди. Розпочали як ініціатива спраглих до нового досвіду акторів, «Vie» ( у перекладі з французької «життя») певний час був територією витончених мистецьких шукань. З чого все починалося? З питання «У вас є пральна машина?»

У 1979 році в Запоріжжі засновано Театр юного глядача. Його керівникові Олександру Королю вдається зібрати міцну молоду трупу з випускників Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого та Харківського інституту театрального мистецтва, а також професійних акторів, які пройшли конкурсний відбір. В нову трупу були зараховані і Віктор Попов, Сергій Цевельов та Любов Фриган, які згодом створять спектакль «Четвертий стілець», що покладе початок театру-лабораторії «Vie».

У 1985 році керівництво ТЮГу запрошує на постановку вистави за фільмом «Скуті одним ланцюгом» Анатолія Васильєва. Режисер спочатку погоджується, але згодом відмовляється і відправляє до Запоріжжя випускника свого курсу Кліма (Володимира Клименка).

Попов із невеликою групою акторів одразу зацікавлюється тренінгами Кліма і його естетикою театру. Власну систему тренажів Клім називав «нульовим ритуалом», зшиванням верхньої та нижньої частини, зшиванням внутрішнього сенсу, зшиванням своєї власної цілісності з клаптиків травм і часів. «Дія починається з порожнечі. З повного нуля. Прийшовши у театр, перш ніж «зійти на сцену», актор повинен «обнулитися», відкинути все людське, особистісне, все, що здатне відволікти і його самого і глядачів», зазначає мистецтвознавець Ігор Вдовенко.

Завершивши роботу над спектаклем, Клім повертається до Москви, а Віктор Попов із командою однодумців продовжують вивчати його систему акторської підготовки і кілька разів їздять до нього в Росію на майстер-класи. Під час однієї з таких поїздок і виникає ідея створити незалежну виставу на нейтральній території, аби підсумувати певний етап шукань і експериментів.

П’єсу італійського драматурга Тоніно Гуерра «Четвертий стілець» запропонував Клім. Віктор Попов репетирував спектакль у Запоріжжі з акторами ТЮГу Сергієм Цевельовим та Любов’ю Фриган. Освоївши текст, митці їдуть до Москви і за три дні підбирають костюми та музику, інтенсивно репетирують.

Перший, допрем’єрний показ вистави відбувся 7 липня 1991 року у приміщенні ТЮГу для вузького кола колег і друзів. Офіційна прем’єра – 30 листопада у Будинку політпросвіти. Саме цей день і вважається датою народження нового театру. Новостворена творча одиниця обрала собі назву «Вільний простір гри», яка у 1992 році змінилася на «Vie».

«Четвертий стілець» – вистава напівпрозора, ніби мереживо. Чоловік і жінка, кожен має свої таємниці, бажання, страхи. З маленьких кроків назустріч один одному складаються їх взаємини. Спектакль починається з 20-хвилинного етюду, а вся дія розгортається навколо шафи, яка стає вигадливим простором акторського існування.

Сергій Цевельов і Любов Фриган утворили міцний дует, побудований на філігранному вмінні слухати і підтримувати партнера, відгукуватися на найменші зміни. Ніхто не перетягує ковдру на себе, не намагається бути першим – актори існують на сцені максимально природно, стримано, кінематографічно. Світло, звук, колір мають у виставі не менше значення, ніж виконавці. Різнокольорові платівки, прозора парасолька, дерев’яний стіл і шафа.

У своїй рецензії театральний критик Інга Естеркіна пише:

«На мой взгляд – эта работа, скорее, культуролигическая, посттеатральная – как если бы создатели спектакля договорились о том, что театра – как столкновения страстей, характеров, ситуаций, больше нет».

Спектакль дав потужний поштовх для розвитку творчого потенціалу учасників вистави.

«Це колосальна енергія! Вся енергія, що бродила упродовж п’яти років, з 85 року, коли ми були тісно пов’язані із Клімом, їздили у Москву, в нього тоді була творча лабораторія. Все це вилилось у цю виставу. До естетики якої ми повертаємося знову і знову», – сказав в одному з інтерв’ю Віктор Попов.

Після того були першопостановки Яніса Ріцоса, отримання власного приміщення на острові Хортиця, міжнародний фестиваль «Золота Хортиця». Але це зовсім інша історія…

Фото надані Віктором Поповим

The post На згадку про «Четвертий стілець». Театр-лабораторія «Vie» (спогади) appeared first on Театраріум.

«Запорізька нова драма» – молодий незалежний театр, який популяризує сучасну українську драматургію. Так специфікація є рідкісною для міських культурних осередків. Але не лише це є особливістю молодого театру. Вигадування унікальних мистецьких прецедентів, які провокують і дивують – ось найцікавіший вектор діяльності «ЗНД». Прикладом є фестиваль «Дні української драми» або читання п’єс в рамках вечірок електронної музики. Створити постійнодіючі театри у прифронтових містах – романтична мрія відважних неофітів. Це варто уваги.

«Театральна лабораторія. За межами страху» обрала для роботи такі міста: Бахмут, Краматорськ, Маріуполь, Покровськ, Старобільськ і Сєвєродонецьк. Структурно проект був поділений на чотири етапи і тривав два місяці.
1 етап. Показ у містах акторами «ЗНД» інтерактивного спектаклю.
2 етап. Формування команд кожного міста, які запросили до Запоріжжя на навчальні воркшопи та майстер-класи.
3 етап. Обрання групами наставників і створення власної вистави.
4 естап. Відкритий показ результатів у кожному з шести міст.

Заговори, щоб я тебе побачив

Інтерактивний спектакль був вибудований таким чином, щоб дати змогу глядачам стати співтворцями вистави. Арт-менеджерка «ЗНД» Вікторія Петрова розповідає як це виглядало на практиці:

«Ми прописали 22 пункти у сценарії вистави. П’ять пунктів це питання до аудиторії (максимально гострі, як нам здавалось), 10 – театральні монологи, які актори знали напам’ять, та ще 7 – тріггери (початкові фрази – наприклад «Мені соромно, що…»), за якими актор мав одразу створити свій імпровізований текст. Таким чином ми поєднали у одній виставі художній та документальний театри».

Окрім того, перед початком спектаклю актори «ЗНД» проводили кілька тренінгів, аби об’єднати присутніх і допомогти їм подолати хвилювання. У кожному місті публіка по-різному реагувала на подібний формат, оскільки для багатьох це був перший досвід постдраматичного театру.

У Бахмуті і Старобільську глядачі швидко пішли на контакт і активно ділилися власними рефлексіями.

«У відповідь на питання «Що стається у найменш підходящий момент?» глядачі почали один за одним розповідали їхні особисті історії про обстріли та окупацію міста. «В найменш підходящий момент біля твого дому прилітає перший пакет «Граду», і ти виходиш подивитись, чи не загорівся дім поруч, і саме в цей момент прилітає другий пакет…», – переказує репліки глядачів Вікторія Петрова.

У Сєвєродонецьку на виставу прийшли актори луганського ТЮГу, яких не задовольняє репертуарна політика театру. А у Маріуполі публіка виявилася найбільш підготовленою до перформативності сценічної дії. Протягом усього періоду показу вистав бажаючі долучитися до «Театральної лабораторії» заповнювали анкети. Організатори отримали 70 заявок, з яких відібрали 28.

Практика замість теорії

Друга частина – шестиденний теоретично-практичний інтенсив у Запоріжжі. Команди з п’яти міст (у Краматорську сформувати групу не вдалося) відвідували лекції, тренінги, майстер-класи. До організаторів «Театральної лабораторії» приєдналися режисери, актори та драматурги зі всієї України: Петро Армяновський, Роза Саркісян, Ірина Гарець, Антон Романов, Ольга Донік та Павло Неброєв. Всі вони підготували програми занять, однак вже на самому початку довелося корегувати плани. Оскільки більшість учасників проекту не мала жодного театрального досвіду, складні теоретичні завдання відклали до кращих часів. Головним вектором було обрано саме практичні знання.

Вивчення драматургічних конструкцій на конкретних прикладах, написання монологів, акторські та режисерські тренінги, тощо. Інтенсивна програма тримала учасників в тонусі, хоча деяким з них розуміння естетики сучасного театру давалося складно. В результаті напруженої роботи кожна команда мала представити ескіз спектаклю.

Тут варто окремо акцентувати увагу на відборі тем. Під час першої зустрічі з наставниками учасники висловили небажання торкатися теми військового конфлікту. Однак під час занять та на фінальному показі другого етапу ця болюча тема в той чи інший спосіб опинялася у фокусі уваги.

Як слушно зауважив Антон Романов: «Війна є нашою запропонованою обставиною». Всі команди підготували ескізи вистав і продемонстрували результат тижневих репетицій у просторі галереї Barannik. Найкраще із завданням на думку тренерів впоралися команди Бахмута та Сєвєродонецька.

Іди і роби

Протягом третього етапу команди намагалися самостійно створити повноцінний спектакль у своєму місті. За кожною групою був закріплений куратор, який допомагав і скеровував. Учасники мали визначитися із форматом, домовитися про репетиції, знайти приміщення… Тобто відчути об’єм закулісної роботи, що передує виходу на сцену. Більшість з цим завданням впоралася. Всі команди обрали документальний формат вистави і зібравши вербатім спробували розповісти про своє місто. На цьому етапі проявилися конфлікти в середині груп, оскільки учасники почали розходитися у поглядах на творчі та організаційні питання. Але не дивлячись на розбіжності всі п’ять команд дійшли да фінальної частини «Театральної лабораторії».

Четвертий етап – гастролі. Організатори «Театральної лабораторії» умисно дистанціювалися та переклали більшість менеджерських зобов’язань на учасників проекту.

«Ми хотіли дати змогу командам здобути базові організаційні та комунікаційні навички – організація вистави, спілкування з менеджерами арт-платформ, ЗМІ, командами та менеджерами з іншого міста, куди вони мали вирушити на гастролі. Перед кожною командою стояло завдання розробити макет афіш, написати прес-реліз, домовитись про час і місце проведення заходу, спланувати промо заходу», – пояснює Вікторія Петрова. Таким чином мала утворитися мережа зв’язків, яка у майбутньому допомогла б театрам спілкуватися та співпрацювати.

Командам вдалося організувати дев’ять заходів, дехто навіть обрав собі назву та розробив логотип. Особливо яскраво проявилися дві групи: театр BackArt (Бахмут) зі спектаклем «Звёзды в унитазе» і Квартет Вам@Нам (Сєвєродонецьк) з виставою “Влияет ли наличие туалета в библиотеке на положение в Сеагвардсе”. Серйозні внутрішні протиріччя виникли у колективу з Маріуполя, але компроміс все ж вдалося знайти. Вирішено проблему було таким чином: учасник Олександр Гент створив документальну виставу про волонтерів «Мережа» і привіз її в Покровськ. Решта команди взяла участь у спектаклі свого тренера Петра Армяновського «Спектакль о понятиях и любви», якій він поставив спеціально для проекту.

Ще тому не кінець, є ще хвостик

Офіційно «Театральна лабораторія. За межами страху» завершилася вісім місяців тому. Засновати шість стабільних театральних осередків з постійною трупою та репертуаром не вдалося, але провал починанню «Запорізької нової драми» зараховувати зарано. Важливим є імпульс зрушень, запущений проектом. Знайомство із сучасним театром, його внутрішньою кухнею допомогло учасниками повірити у свої сили.

Повернувшись до дому, активісти сєвєродонецької команди долучилися до проведення театрального фестивалю “Східний ExPress”. У Бахмуті регулярно проводяться читання п’єс сучасних драматургів. На території «Платформи ТЮ» у Маріуполі стали частіше проходити спектаклі та перформанси. Більше того, нещодавно завершився проект «Сучасні театральні майданчики – осередки громадянської активності», організований драматургинею Іриною Гарець як своєрідне продовження «Лабораторії». Театральне павутиння шириться прифронтовими містами і може найближчим часом ми будемо збирати валізу, аби подивитися прем’єру, скажімо, у Лисичанську.

Автор: Оля Уточкіна

Фото театру «Запорізька нова драма»

The post Війна є нашою запропонованою обставиною. Проект «Театральна лабораторія. За межами страху». appeared first on Театраріум.

Найстарший та найповажніший театр Запоріжжя відкрив 89—й сезон. У обласному академічному музично-драматичному театрі імені Володимира Магара показали прем’єру спектаклю «За двома зайцями» Михайла Старицького та Івана Нечуя-Левицького.

Головна режисерка Тетяна Лещова традиційно обіцяє глядачам нестандартне бачення класичного твору. Як ставити та як дивитися настільки відомий сюжет? Напевно, доречніше всього послуговуватися формулою «все знати і все забути»: віддаючи належну повагу вже існуючим інтерпретаціям все ж намагатися відшукати нові сенси у добре знайомому старому.

Постановниці дивовижним чином вдалося насичити легку комедію злим і надривним сарказмом. Всі персонажі, від традиційно-позитивних Галі та Степана до одіозного Голохвостого одноманітно агресивні. За ґвалтом, який у цій постановці є манерою спілкування героїв, щезає гумор і чарівність історії, частина тексту пропадає, так і не долетівши до вуха глядача.

Живих людей, які б могли викликати співчуття, на сцені немає. Там самі ляльки зі спотвореними гримасами. Гіпертрофована міміка, ламана жестикуляція і дивакувате інтонування певно є режисерською задачею, яка, на превеликий жаль, скоріше заважає акторам, аніж допомагає у створенні виразних типажів.

Виконавиця ролі Проні, Катерина Стаценко, має потенціал зробити цей образ перлиною свого акторського портфоліо. Ексцентрична та музична актриса здатна на більше, аніж дотримуватися заданої партитури: старанно кричати репліки і неоковирно танцювати. Її Проня невиправдано груба та настирлива.

Чомусь не відпускає думка, що ідея саме такого трактування ролі належить не акторці. Поряд із занадто гучною та яскравою Пронею зовсім невиразно виглядає Свирид Голохвостий, якого грає Костянтин Шадрин.

Відсутність авантюрної легкості і безшабашності робить героя слабким та пасивним, забираючи з його рук пружину інтриги. Домінування фемінного компоненту у постановці стає абсолютним.

Зобразивши усіх персонажів галасливою міщанською юрбою, Тетяна Лещова не зуміла грамотно розставити акценти у конфліктних сценах: вони не мають граничного емоційного напруження. Візит Секлити Лимарихи до Сірків проходить у крикливо-метушливій атмосфері без ключових точок, а розв’язка вистави залишає більше питань, чим відповідей.

Викриття афериста Голохвастого — це не стрімке цунамі зізнань, а довгий епізод у фіналі якого Свирид Петрович, цілий та неушкоджений, спокійно зникає у проваллі сцени. Порожнеча режисерських знахідок підтримана і сценографічними рішеннями художниці Надії Дворякіної: оселя Сірків не тягне на «міщанське барокко» і виглядає мінімалістично, навіть бідно. Зате у костюмах можна побачити квінтесенцію еклектизму: банальний прийом осучаснення — джинси на акторах масових сцен, прозорий пеньюар Проні під час сватання, вишиванки під піджаками хлопців та ділові костюми кредиторів. Барвисто, плямисто, занадто.

Оглядаючись на дві години сценічного дійства, важко зрозуміти ставлення режисерки до узятого матеріалу. Чи це презирливе висміювання несмаку шляхом повного у нього занурення, чи то ода йому. Тетяна Лещова виконала обіцянку нестандартно розглянути розібрану на цитати історію. Її версія «За двома зайцями» сукупність загальновживаних прийомів постановки помножених на подвійну (потрійну?) дозу акторського темпераменту. Однак, спектаклю не вистачає вигадливості та витонченості саме у погляді з боку режисера, який розуміє тему, має ідею і бачить конфлікт.

Фото з сайту театру: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В.Г.Магара

The post Зайці, які показують зуби. Рецензія на виставу «За двома зайцями» appeared first on Театраріум.

Вистава «Сатирикон» за творами Аркадія Аверченко завершила фестиваль «Золота Хортиця—2017» та відкриває черговий сезон театру —лабораторії «Vie». Розіграні протягом двох годин, кілька одноактних п’єс показують глядачам універсальний портрет індивідуума на тлі епохи. І хоча з моменту написання текстів минуло більше ста років, автори вистави наполягають на актуальності сюжетів та незмінності людської сутності.

«Сатирикон» побудований за принципом монтування окремих епізодів, але немає явної осі (героя, місця дії, теми, тощо), навколо якої розгорталися б історії.

Хамовита двірничиха хоча і гучно оголошує назву кожної картини, все ж не є повноцінним наскрізним персонажем чи деміургом, що керує ходом розповіді. Те саме з місцем, де відбуваються події: відкривається завіса і публіка бачить дорожні знаки та шлагбаум, персонажі носяться з чемоданами. Нібито все крутиться навколо вокзалу, однак з плином вистави ця здогадка забувається і атрибути залізничної станції почитають виглядати зайвими.

Пісні Олександра Вертинського та кінохроніка революційних подій початку ХХ ст. ілюструють епоху, але не вплетені у тіло спектаклю та існують окремо.

У розрідженій атмосфері вистави пульсують дві акторські індивідуальності, про які хочеться сказати окремо. Гостра самоіронія Ольги Лещової набуває нового звучання саме в цій постановці. Актриса не боїться бути кумедною та усіма силами намагається виправдати дещо старомодні режисерські прийоми.

Старіюча натурщиця у її виконанні стає карикатурною декаденткою, а пустоголова секретарка – майстринею несвідомої провокації. А от Андрій Верман навпаки, розкривається у «Сатириконі» як володар тіньової харизми, оскільки саме негативних персонажів йому вдається зобразити найкраще.

Рудий чорт, розставляє для інших героїв пастки та із насолодою роздивляється як ті намагаються з них вибратися. Обом акторам ще треба попрацювати над відбором засобів виразності та нюансуванням, але вже тепер їхня своєрідна виконавська манера привертає увагу.

Загалом «Сатирикон» справляє враження ізольованої системи, яка свідомо чи випадково, не взаємодіє із навколишнім контекстом та історичним досвідом. Обрані сюжети не дотягують до споконвічних історій, а персонажі – до архетипів, тому місток, який постановник намагається прокласти між сторіччями, не має твердого підґрунтя та вигадає хитким і ненадійним.

Аналізуючи репертуарну політику театру-лабораторії «Vie» останніх років, можна зауважити поступову відмову від розробки складних тем та пошуків нової сценічної мови на користь постановок легких комедій без претензії на експериментальність.

«Сатирикон» стає в один ряд із «Чоловіком за викликом» (реж О. Прокіп) та «Cover Теща» (реж. Т. Лещова) на рівних правах. Глядач, який нещодавно познайомився із театром нічого не запідозрить, а от той, хто цікавиться саме творчою лабораторією може бути спантеличений. Унікальність «Vie» незмінно була приводом для дискусій і цілком можливо, що найближчим часом в цьому питанні митці поставлять крапку, адже зникне сам предмет спору.

Фото з сайту театру: Театр-лабораторія VIE

The post (Не)змінність. Рецензія на виставу «Сатирикон». Театр-лабораторія «Vie» appeared first on Театраріум.

Артисти балету Запорізького муніципального театру танцю

Актори — Андрій Верман, Анна Вайло, Олександр Кокарев, Ольга Лещова, Ростислав Анасійчук

Цьогорічний вересень виявився для Запоріжжя театральним: відкриття сезонів, прем’єри, гастролі і навіть фестиваль. Особливо плідно попрацював муніципальний театр-лабораторія «Vie», ставши базою для мистецького форуму та створивши разом із Театром танцю спектакль «Кольоровий сон. Птаха» (реж. Андрій Романов).

Вистава «Кольоровий сон. Птаха» заявлена, як перший вуличний спектакль Запоріжжя. Прем’єрний показ відбувся 21 вересня на пл. Маяковського в рамках відкриття VI театрального фестивалю «Золота Хортиця 2017». Культурний прецедент потребує аналізу, тож не будемо гаяти час.

Про що?
Пантомімічна постановка повинна мати простий та зрозумілий сюжет. Режисер вигадав таку історію: паперовий чоловік ненавидить яскраві фарби. Він ловить їх сачком, мов метеликів, і закидає у резервуар, вибратися з якого неможливо. Але на допомогу різнокольоровим героям приходить Синій Птах і світ знов стає різнобарвним. Така казочка дає можливість використати цілий арсенал художніх прийомів та засобів.

Як?
Ігровий майданчик представляє собою картонну стіну і засмічену підлогу. Це всесвіт, де проживає останній колір – Зелений. Із паперу зроблена маска антагоніста великий ніс, хижі вуса і циліндр створюють виразний образ. У злодія є два помічника, перетворені на целюлозних монстрів Червоний та Жовтий.

Всі виконавці «кольорових» ролей носять комбінезони та шапочки, на обличчях грим. Чорна скриня, де зникають фарби, власне і є просто чорним прямокутником, з якого іноді вилітає паперовий мотлох. Незрозуміло ані що це за пристрій ані як він працює. У фіналі спектаклю з’являється веселка (балет Театру танцю), головний лиходій стає Синім кольором та щасливо посміхається. Візуальний ряд вистави ніби належить двом різним художниками: гротескна маска з пап’є-маше виглядала віртуозно зробленою деталлю якоїсь більш вигадливої історії.

Хто?
Природа існування у вуличному спектаклі відрізняється від звичних законів сцени-коробки. Вийшовши на відкритий простір центральної площі міста, актори камерного театру-лабораторії «Vie» виглядали розгубленими. Метушливі жести, дрібні мізансцени і скутість у пластиці видавали відсутність досвіду роботи на великих майданчиках, або недостатню кількість репетицій. Виконавці зробили лише натяк на трюки та атракціони, притаманні вуличному театру. Жонглювання великими м’ячами виглядало радше пародією, а Синя Птаха на ходулях з’являлася епізодично і трималася нервово.

Режисер вмонтував у спектакль кілька занадто довгих сцен. Наприклад, епізод очищення підлоги від паперу. Виявляється під шаром сміття був схований різнокольоровий килим, однак глядачеві його було майже не видно, оскілки імпровізована сцена мала невеличке підвищення. Логічніше (та ефектніше) було б розламувати картонну стіну. Вистава тривала сорок хвилин і мала провисання темпоритму, але це можна списати на прем’єрні недопрацювання.

Навіщо?
Спектакль на площі – цілком традиційна частина відкриття багатьох фестивалів. Для Запоріжжя ця ідея нова і дещо екзотична – не часто у місті можна побачити перформанси під відкритим небом. За спробу театру-лабораторії «Vie» треба подякувати. І все ж до нього, як до професійного театру та й ще з репутацію експериментального підвищенні вимоги.

Вистава «Кольоровий сон. Птаха» виглядала скоріше публічною репетицію, і не мала бездоганної чіткості та відчайдушної вигадливості ярмаркової забавки. Ніяких відомостей про наступні покази спектаклю наразі немає.

Залишається лише чекати і сподіватись, що творча група зробить висновки та роботу над помилками і вистава стане візитівкою міста.

Фото: Юрій Мате

The post Що наснилося синій пташці? Вистава «Кольоровий сон. Птаха» appeared first on Театраріум.