Визначень, що таке «сучасний танець» є надзвичайно багато і вони не є вичерпними, адже сучасний танець не про існуючі форми, а про постійний пошук нового. Не будемо занурюватися у класифікації й історичні контексти, в яких виникали і формувалися окремі танцювальні практики, які сьогодні стали компонентами «сучасного».

Як зазначив один із дослідників танцю Noémie Solomon «Не кожен танцівник мав щастя потрапити в оточуючий світ «у свій час»» (Not every dancer has the luxury of being ‘of its time’ in the current world).

Відповідно, не всі танці/вистави/перформанси були оцінені й визнані сучасниками. Для інновацій в мистецтві – звична історія.

Порада 1. Довіряти собі, коли дивишся танець, який названий сучасним

У зоні сучасного мистецтва, парадокс полягає в тому, що ми як глядачі, більш компетентні й досвідчені у сприйнятті, аніж схильні вважати. Відчуття, що народжуються під час перегляду, і враження, що сформуються потім – щирі, а тому не можуть бути «неправильними». Часто можна почути не тільки від «пересічних» глядачів, а й від досвідченої публіки: «Я не розумію сучасного танцю», або « Я не знаю, як про це можна говорити/писати». Все це через те, що ми звикли раціоналізувати відчуття, пересвідчуватися, що певні дії/рухи/звуки означають дещо. В танці панує протилежний підхід – те, що ти відчуваєш, коли дивишся є метою та головним продуктом сучасного мистецтва. Тому немає «хибних» відчуттів, адже вони породжені досвідом і навколишнім світом, який дав нам можливість дивитися й відчувати. Правильно було б не запитання: «Чи існує погане сучасне мистецтво?», а «Чи може бути так, що я дивитимусь і не відчуватиму нічого?». Для того, щоб щось відчувати, варто перш за все довіряти собі і не намагатися розкласти побачене по поличках істинне – хибне. Сучасний танець як і інші види мистецтва, прагне не до того, щоб його «розуміли», йому потрібно, щоб його «чували».  Ці чуття – не обов’язково позитивні емоції чи радість буття, і це теж треба враховувати, коли йдете на сучасну танцювальну виставу. Тому якщо хочеться виключно прекрасного, комфортного і приємного то, можливо, краще обрати щось інше.

Порада 2. Один твір може мати багато інтерпретацій. Не лякайтесь!

Виставу одночасно дивиться досить багато людей: ви, ваш сусід по кріслу, жінка у першому ряду тощо. І у кожного виникають власні інтерпретації побаченого і різні враження від нього. Це прекрасно, адже для сучасного танцю єдиного бачення, яке заклав автор, не існує. Отже, сперечатися про те «що саме це було насправді» немає сенсу. Замість цього важливим стає інше – обмін різними враженнями, що збагачує і продовжує життя твору. Скільки глядачів – стільки можливих інтерпретацій. У танцювальних рухів немає (як у словах) стійких умовних значень. Потік смислів народжується тут і зараз, із вашого власного досвіду, побачених раніше вистав і мистецьких творів, чи просто поточного настрою. «Що це було для тебе?» – найбільш коректне запитання, яке може бути задане після завершення вистави.

Звичайно, якщо ви розумієте культурний контекст твору, знаєте кілька попередніх робіт хореографа, знайомі з його думками – це додасть нових рівнів вашому сприйняттю. Але тільки вам вирішувати, на якому рівні сприйняття вам хочеться бути.  Довіряйте собі під час перегляду.

Порада 3. Слова вводять в оману, відчуття – ніколи

Існує два основні погляди на співвідношення реальності та її сприйняття людиною. Перший – наполягає на об’єктивності існування того, що ми бачимо довкола. Інший стверджує, що весь світ с сукупність наших відчуттів. Філософи століттями намагаються зрозуміти істину в цій суперечці, її проживає щодня кожен із нас. Це боротьба між «об’єктивним» твердим знанням і «суб’єктивним» відчуттям.

Сучасний танець часто пропонує вимкнути суворі догми, відкинути концепції, правила і віддатись виру відчуттів. Вистава створена з рухів, світла, костюмів, звуків музики і ще чогось, що не піддається опису, для того, щоб ми могли сприймати сенси у всій повноті.

Порада 4. Потворне може бути прекрасним (і навпаки). Відмовтесь від ролі критика та відкрийте в собі дослідника

Балетний театр, що сформувався у ХVII ст., базується на витончений рухах, симетрії і прагненні до піднесеності. Така естетика часто формує наші очікування від споглядання танцю й досі. Але вже перші представники нового, сучасного танцю запропонували протилежний підхід – спуститися «з небес на землю», щоб досліджувати навколишній простір, виражати власні складні емоції і розповідати історії.

Оскільки світ наших вражень, емоцій та переживань аж ніяк не «ідеально-симетричний», то і рухи сучасного танцю суттєво відрізняються від строгих балетних форм. У сучасних танцювальних перформансах можна побачити і те, від чого ми відводимо погляд на вулиці, в транспорті чи живучи поряд із іншими людьми, те, що бентежить і, можливо, здається огидним. Поняття «справжнє» і «бездоганне» виражають протилежні властивості людини і оточуючого простору. Тому «незграбність», яку можемо побачити у рухах танцівників – теж прекрасна. До цього варто бути готовими, коли приходите на виставу сучасного танцю.

Порада 5. Коли подумаєте, що теж так можете, то виходьте на сцену

Зазвичай нас як глядачів вражає технічність виконання танцю, віртуозні трюки, злагодженість рухів, плавність і граційність танцівників. Ми розуміємо, що для такого танцю потрібні роки тренувань і вправ. Однак, ми не визнаємо рівня складності «простих» рухів. Ми не бачимо енергій і зв’язків, що містяться в них. Ми схильні не бачити рівня зосередженості, необхідної для здійснення повсякденних рухів насичених при цьому станами й емоціями – спокою, очікування, захопленості, пристрасті. Все це може відбуватися в сучасному танці за допомогою тих самих рухів, які, здавалося б, можна повторити в себе на кухні вдома.
Коли думаємо «я теж так міг би… йти, дивитися, стояти на сцені…», ми починаємо аналізувати те, що потім назвемо побаченим танцем. Мистецтво ж полягає не в тому, що є певний список рухів, які викорисовують на сцені актори, а в тому, як вони їх роблять, з яким відчуттям, осмисленням, уважністю. Лише надзвичайно талановитий танцівник може «просто» стояти на сцені, транслюючи безліч емоцій одночасно. І тоді ми перестаємо бачити «простоту» і зазираємо вглиб себе.

Порада 6. Не шукайте на сцені відповіді. Дайте волю вашим запитанням

Остання і не менш важливіша за всі попередні – «не знати – це добре». Це може суперечити всьому, чого нас вчили у школі, але у сприйнятті сучасного мистецтва, і танцю зокрема, працює саме це «антиправило». Сучасний танець вчить нас задавати питання, а не знаходити відповіді. Рух або статичність, технологічність чи природність, гарне чи потворне – опозиції і контрасти переплітаються в танцювальній виставі і збуджують нашу уяву. Ми можемо отримувати задоволення або занепокоєння від такого виклику, головне – не залишатися байдужими.

Можна розширити межі того, чим є танець, сучасне мистецтво наближає його до філософії, психології, науки про людину і суспільство. Часто танець піддає сумніву не тільки естетичні, а й усталені суспільні норми. Це може викликати відчуття «нерозуміння», але приймаючи це відчуття, ми опиняємось по інший бік усталених рамок. Ми продовжуємо запитувати себе: «Що це взагалі було?». Не «яке?» – прекрасне чи потворне –, а саме «що?». З цього починається мандрівка до сучасного танцю, до розуміння кожного руху як унікального. І якщо на першому етапі ми «нічого не розуміємо» то це свідчить лише про нашу відкритість до чогось нового.

«Чи буває погане сучасне мистецтво?» В той день я так і не відповіла, але дослідження триває досі. Сподіваюсь, що після цього матеріалу, ви будете трішки більше довіряти собі й власним відчуттям під час перегляду кожної з 7 абсолютно нових танцювальних вистав, прем’єри яких відбудуться вже у вересні в чотирьох містах України – Києві, Дніпрі, Одесі та Харкові.

Дізнатися про події міні фестивалю «Артіль», а також про дотичні цікаві подій ви можете на сторінках соціальних мереж.

facebook https://www.facebook.com/artilminifest/
instagram https://www.instagram.com/artilminifest/
сайт: https://www.artil.org.ua/

The post Як розуміти сучасний танець? 6 порад для (не)митців appeared first on Театраріум.

Я знаю, тобі заважає те, що з тобою було… Жадан «Навчи»

Є кілька універсальних способів зі звичайної виставі створити ту, від якої навіть у цинічних критиків та критично налаштованих батьків проступили сльози на очах. Діти, війна і розмови про любов. Взяти історію першого кохання, помістити в соціально-політичні обставини найближчого сходу і «додати води». Безумовне правило, але…

Правила гри відпадають, коли історія розповідається від першої особи. Те, що вважається mauvais ton в літературі, на сцені обертається на протилежність. Щасливих історій першого кохання практично не існує. Щирі досвіди стосунків так складно знайти, як у лютому – проліски. Хіба з лютою впевненості, що десь вони існують. Відшукувати в собі щирості – непересічне заняття, що можуть собі дозволити досвідчені режисери з поглядами хижаків, спраглих до юних емоцій. А от коли щирість у 15 або 16 років у мінімалістичних декораціях документальних вистав? Без цього – це щось інше й непередбачуване. Як таке стає можливим? Можливо, коли режисерові 17 років (Ілля Шликов), а його команда молодша за нього.

Коли місто на околиці війни здригається від лунких звуків і щовечора о 22:00 комендантська година… Спробуй, поговори про любов і несамотність. Спробуй пояснити, чому варто писати листи і чекати відповіді.

«Non Solus» – це вистава, де актори вистави не грають своїх однолітків. Вони не розповідають власні історії, бо історія є, вона написана двома юними драматургами (Олег Вілков, Данило Волков). І так, це художній твір. Вивчивши слова й жести, актори третину години живуть в цьому зміненому стані першої любові, чи захопленості – вони не знають, і не будемо наполягати на своєму. Але це не гра і не документ.

Другий поверх складського приміщення, що зазвичай виконує роль протестантської церкви, агітплакати місцевих депутатів і штучні квіти – це і є той простір, в якому й відбудеться «несамотність». Пожежні драбини з аварійних балконів, забарвлені статично–непримітною фарбою стіни. Це не місце для закоханих. Містечко за кілька кілометрів від лінії розмежування – теж не місце. Тому немає «правильних» інтер’єрів. Є актори, що переживають власне становлення у ролях – Його – закоханого (актор Данино Шипейкин), Його-конкурента (актор Єгор Подолянєц), що не боїться промовити в класі дівчинці «ти мені подобаєшся». Її – дівчини, що досліджує власні почуття (акторка Світлана Павлюченко), до кожного з них – «я не вмію, навчи», а Вчительки російської мови й літератури, і водночас – матері, що хоче допомогти (акторка Тетяна Колеснікова) – наскільки це можливо – з усіма невідомими.

Їхня юність – пересічена місцевість з ріками й териконами, це не література й не математика. Скоріше – географія, що визначає напрямки руху. І драма стосунків несамотності.

Є 20 хвилин, що увібрали дні бентежних пошуків і роботи між уроками, домашніми завданнями, друзями, ночі без сну і ранки в паніці. Команда зовсім юних людей, кожен з яких – креативна одиниця й дитина. Години майстер-класів по скайпу про освітлення, звук, атмосферу, рухи і кольори, про все, що між ними, про жести й слова. Подаровані на пам’ять браслети і сплетені руки, власне відчуття «театру» і важливості того, що відбувається. І непорозуміння, і сварки, і дзвінки батькам, що «я затримуюся на репетиції». В місті, де кожен дзвінок несе в собі більше небезпеки, ніж впевненості. Все це вмістилося у хвилини.

«Non Solus» – вистава, яка була б приречена на визнання у стінах національних театрів, сформована «за канонами» препарованого мистецтва, що за звичкою називають театром. Де досвідчені старші пояснили б акторам, що насправді вони відчувають і що бачить глядач. А так вони залишені сам-на-сам із собою і власними відчуттями.

Дивним чином зустрілися відчуття і контексти. Приміщення не призначене для театру. Не-актори та не-митці, люди говорять про себе – інших, можливих, але – себе. Де Він за хвилину до вистави, шалено хвилюючись, повторює слова п’єси, написаної друзями – так само, як хвилювався б і перед освідченням однокласниці.

Де Вона читає/слухає у записі невпевнені слова незграбного повідомлення про власну значимість у його житті. Місце для можливості. Вони будуть разом? Чи будуть вони щасливі? Вони взагалі – будуть? Не знає ніхто, навіть мати і навіть вчителька. Вони – будуть. Їхні стосунки приречені. Їхні ролі ще мільйони разів повторяться у варіаціях. Вони їх не завчать остаточно, бо – переживатимуть.

Ця щирість не здатна до вдавання. Крихкий час, коли все – справжнє. За кілька років вони цього не відчуватимуть. Хтось із них – вже за кілька місяців. І саме ця несамотність стане неможливою. Боляче бути глядачами історій, які неповторні настільки, що перестають бути «театром» і переростають у життя.

Історія, що не може повторюватися на сцені, бути частиною репертуару. Не тому, що вона минуща, а тому, що це як квітка папороті, у яку ніхто не вірить, а вона існує. Не можна сказати «це вічне», бо не вічна війна і ці підлітки, які щодня дорослішають. Вони змінюють напрямки руху частіше, ніж телефони. Їхні цінності – перші квіти на териконах, скороминущі, прекрасні у своїй несталості. Це географія їхнього регіону й стосунків, яка вкриває кордонами відчуття.

Якесь нове мистецтво – не звичне і не-можливе, що тільки створюється – світлом, історіями, конфліктами, безмежною довірою, бентежністю, захопленнями, роздратуваннями.

Non Solus – зовсім ненаївна, як може здатися на перший погляд, драма почуттів. Створена тими, хто на порозі творення себе. Юних дорослих, які шукають близького Іншого. Виявляється, достатньо 20 хвилин перегляду. Можливо, не стане років для того, щоб визначити, чим це було насправді.

Прем’єра 10 лютого 2018 у місті Щастя Луганської області

Фото надані автором

The post Вистава «NON SOLUS». Любов і щирість – вперше у місті Щастя Луганської області appeared first on Театраріум.