Львівський театр Лесі Українки розпочав свій сезон 2024–2025 рр. виставою «Дочки» (режисерка Ольга Турутя-Прасолова). Вистава на одну дію, поставлена за п’єсою «Молочайник» Оксани Гриценко.

Ідеєю вистави є незламність народу України та зв’язок між поколіннями в традиціях та відносинах. Меседжі які линуть зі сцени актуальні та чітко відгукуються глядачам, викликаючи в них і сльози на очах, і сміх.

Львівська постановка «Дочки» – вже третя інсценізація п’єси «Молочайник» за останні пів року (зокрема, 24 лютого була прем’єра в Одеському театрі юного глядача ім. Юрія Олеші, а 7 червня  свою виставу показав  Театр на Подолі в Києві).

Успіх п’єси полягає в актуальності теми – війни та окупації Херсонщини, а також у яскравих і незабутніх жіночих персонажах. Текст наповнений іронією та гумором. Життєві історії героїнь відгукуються глядачам, адже кожен може побачити в них щось близьке, щось зі свого власного досвіду. Такий баланс між легкою формою і глибоким змістом робить п’єсу особливо привабливою для театрів.

П’єса «Молочайник» Оксани Гриценко перемогла на конкурсі сучасної української драматургії «Липневий мед – 2023» у категорії п’єс для дорослих. Також вона увійшла до довгого списку конкурсу п’єс «Драма.UA», її опублікували в антології «Драма Панорама – 2023». Вона викликала великий резонанс, тому що останнім часом точиться багато суперечок про те, чи можна знімати, писати, грати щось про події, які не завершені, про війну, що триває. Вистава є очевидним аргументом за те, що рефлексувати та проживати ці події можна уже зараз і це важливо в теперішній час.

Отож трохи про сюжет вистави. Уся дія «Дочок» відбувається в будинку, де живе бабуся, мама та дві її доньки. Часом до них забігає сусідка Валя. Весь світ цих жінок сконцентрований тут і тепер, ніби на маленькому острівці посеред хаосу. Проте райським цей острівець ніяк не назвеш. Кожна з жінок намагається знайти свій спосіб якось жити та виживати: Бабуся ганяє усю родину, а у паузах вчить викликати містичного Молочайника, який має їх усіх захистити; Мама вирощує помідори, донька Олеся медитує та створює анонімний телеграм-канал, що фіксує супротив, інша дочка Оля вигадує схеми з заробляння грошей.

У виставі зображено життя окупованого села через призму однієї родини, з великою увагою до деталей і щирістю. Історія розгортається так, що глядач може як сміятися, так і плакати, співпереживаючи героям. Це не лише вистава про події, а глибоке осмислення емпатії та тих зв’язків з рідним корінням, які надають сил і підтримують у найскладніші часи.

Робота акторів. Театр грає у стилі, який притаманний театру Лесі Українки. В  театрі є проблеми з акторським складом, який є молодим. Але не дивлячись на це акторки вправно грали з віковими  ролями та передали емоційно та пластикою всю складність обставин, у які потрапили герої, та як вони існують під окупацією.  Акторський склад цієї вистави, як на мене, якнайточніше виконав поставлену режисером задачу. 

Окремо хочу відзначити гру Наталії Мазур, яка втілила на сцені Бабу Надю, акторка працювала з віковою роллю та була центром моєї уваги. Актори існували в двох світах: реальному (в якому відбуваються сімейні відносини та проблеми  життя під окупацією), та внутрішній (в якому персонажі могли відкинути переживання та насолоджуватись спокійним життям). 

Робота режисерки. Режисерка не внесла великих змін в оригінальний сценарій, вона добре перенесла на сцену події які були написані Оксаною Гриценко. У трактуванні режисерки акцент робиться не стільки на магії чи боротьбі, скільки на родині. В їхніх буденних розмовах, можливо, не завжди лагідних, і в тому, як кожна з героїнь існує ніби окремо, приховано стільки сили, любові та підтримки. Ці звичайні жінки різного віку та з різними інтересами, здається, живуть простим життям, але насправді вони ведуть постійну боротьбу з обставинами. Це не показний опір, а щоденний і щохвилинний.

Сценографія та музичне оформлення. На сцені було показано елементи, які маркували кімнату в будинку: ліжко, полиці, шафа, драбина на стрих та вікно – це все було використано на сто відсотків, актори взаємодіяли з ним в міру та деякі елементи відносили нас в іншу реальність і ти вже з пів слова розумів, що зараз буде далі. Костюми були лаконічні та не викликали дисонансу з історією та атмосферою, яка була на сцені (сценографка, художниця з костюмів – Ольга Турутя; художники з освітлення – Євгеній Петров, Святослав Ілійчук).  

Перед початком вистави на вході вже звучав певний мотив який переносив глядачів у вечірню пору доби, та готував до подій які будуть відбуватись на сцені. Музика (музичне оформлення – Володимир Помірко, Оксана Цимбаліст, Святослав Ілійчук) була місцями надто голосна та заважала почути слова акторів.   

Ролі виконують: Баба – Анастасія Лісовська, Наталія Мазур; Мама – Анастасія Перець; Оля – Таїсія Малахова, Світлана Федєшова; Олеся – Ісабель Меркулова; Кума – Тетяна Шелельо;

Ця вистава запам’ятається мені надовго, оскільки в ній показаний супротив українців, віра  в  перемогу та незламність навіть перед обличчям смерті. У ній є трохи містики, яка врешті-решт отримує цілком логічне, хоча й неочікуване пояснення. Суперечки тут неминучі, бо без них важко уявити реальне життя. 

Але ще більше в цій історії любові, підтримки та тепла. Головне, що немає показного патріотизму чи сліпої віри в перемогу — це чесна й щира розповідь про людські почуття, взаєморозуміння і силу, яка криється у простих людях, які щодня чинять опір труднощам. Вистава має велике значення для нашої країни:  вона щира  та потрібна в теперішній час.  Всіх,  хто ще не був на цій виставі, закликаю обов’язково відвідати Театр Лесі Українки та пережити разом із виконавцями ці емоційні стани, у яких перебувають героїні оповіді, розділити з ними цей травматичний досвід.

Світлини Христини Король

The post Вони цей прапор ніколи не зірвуть appeared first on Театраріум.