Уперше від початку повномасштабного вторгнення Харкову вдалося об’єднати навколо масштабної культурної події вісімнадцять провідних театрів із десяти міст України. Організатором фестивалю виступив Харківський національний академічний театр опери та балету імені М. В. Лисенка. У межах «Схід Опера Фест – 2026» події відбувалися одразу на кількох майданчиках Харкова – на сценах Loft Stage і ТКЦ, а також на центральній станції метрополітену. Протягом двадцяти восьми фестивальних днів було представлено 34 вистави, концерти та перформативні проєкти, значна частина яких була створена вже в умовах повномасштабної війни.

Історія «Схід Опера Фест» розпочалася у 2015 році. Упродовж 2015–2025 років фестивальна програма формувалася переважно за принципом запрошення окремих солістів, диригентів і виконавців, серед яких були провідні українські митці та гості з європейських країн. У 2025 році фестиваль відбувся як спеціальна подія, приурочена до 100-річчя першої Державної української опери. Натомість у 2026 році концепція фестивалю суттєво змінилася: вперше за його історію в Харкові було представлено театральні колективи з різних міст України в такому масштабі з різних міст України та відтворено широку панораму сучасного українського театру.

Цьогоріч реалізувати фестиваль у безпрецедентному для нього масштабі вдалося завдяки грантовій підтримці Українського культурного фонду. «Схід Опера Фест – 2026» дав харківському глядачеві рідкісну можливість зануритися в активне театральне й музичне життя та ознайомитися з розмаїттям театрального мистецтва різних регіонів України.

Першими гостями «Схід Опера Фест» стали артисти Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка з концертом «Музи не мовчать» у режисурі Івана Уривського. Ведучим вечора став Михайло Кукуюк, чия безпосередність і енергетика від самого початку створили особливу близькість із залом.

Українські шлягери ХХ століття, пісні визвольного руху та авторські композиції франківців, народжені вже під час повномасштабної війни, звучали тепло, щиро й водночас болісно правдиво. Разом із тим концерт не був позбавлений внутрішньої драматургії: легкість і гумор змінювалися щемкими інтонаціями, а музичні номери складалися в цілісну емоційну історію, поєднуючи минуле й сьогодення. Без зайвого пафосу «Музи не мовчать» перетворилися на відверту розмову про війну, пам’ять, втрати й надію. І саме з цієї простої, але сьогодні особливо важливої думки – музи не мають права мовчати – розпочався фестиваль.

Окремо варто розглянути драматичні вистави, створені в просторі музичного театру, адже саме в них особливо виразно простежується тенденція до жанрового синтезу – поєднання драматичної дії з музикою, пластикою, хореографією та іншими засобами сценічної виразності.

Упродовж першої частини фестивалю харків’яни та гості міста побачили чотири вистави режисера Сергія Павлюка: мюзикл «Котигорошко проти вікінгів» (2023), пластичну драму «Катерина» (2024) Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша у копродукції з Миколаївським академічним художнім драматичним театром, «Сорочинський ярмарок» (2026) Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Миколи Гоголя та «Марусю Чурай» (2018) Київського національного академічного театру оперети.

Представлені вистави демонструють різні способи взаємодії драматичного й музичного начал. У режисурі Сергія Павлюка музика не обмежується функцією супроводу сценічної дії, а стає одним із повноцінних засобів формування образної структури вистави, її ритму, емоційної напруги та смислових акцентів. Водночас пластичне рішення, робота з ансамблем і синтез різних сценічних форм дають змогу режисерові вибудовувати вистави на межі драматичного та музичного театру.

Разом із тим жанрова відмінність цих робіт зумовлює й різний характер глядацького сприйняття. Якщо після перегляду «Сорочинського ярмарку» залишається відчуття барвистого, легкого, проте беззмістовного фольклорного концерту, то вистави «Катерина» та «Маруся Чурай», побудовані на драматичному матеріалі, мають зовсім інший емоційний регістр, залишаючи по собі значно глибший емоційний відгук.

В умовах фестивалю, де поспіль були представлені кілька робіт одного режисера, особливо помітною стала повторюваність окремих прийомів і принципів побудови сценічної дії. Відтак постає й інше питання: наскільки концентрація в афіші фестивалю вистав одного режисера дозволяє виявити індивідуальність театрів, які вони представляють? Адже за домінування впізнаваної режисерської манери відмінності між театральними колективами, їхньою акторською природою, сценічною традицією та власною художньою мовою можуть відходити на другий план.

У цьому контексті на окрему увагу в межах фестивальної програми заслуговує Харківський академічний театр ляльок імені В. А. Афанасьєва. Однією з найбільш символічних і концептуально глибоких вистав воєнного періоду є «Калинова сопілка» (2024) режисерки Оксани Дмітрієвої. В основу вистави покладено переосмислену Оксаною Забужко народну казку про сестровбивство, однак основну увагу зосереджено на психології сестри-вбивці та внутрішніх суперечностях, що призводять до народження зла. Сенси режисерської інсценізації поглиблюють вірші Діни Чмуж, які звучать у виставі як важливе мистецьке висловлювання про зло та його прояви як у міжособистісних стосунках, так і в житті суспільства.

Сценічні образи сестер, втілені Вікторією Міщенко та Лілією Осєйчук, формують виразний драматичний дует. Взаємодія акторок вибудовується через погляд, жест, пластику та інтонацію, поступово розкриваючи рух від прихованої заздрості й ревнощів до вбивства.

Особливо важливою є музична складова їхньої взаємодії. Авторками музики до вистави стали самі Вікторія Міщенко та Лілія Осєйчук, тому музичне звучання безпосередньо пов’язане з акторським існуванням і внутрішнім розвитком образів. Акапельні дуети стають емоційним підґрунтям вистави: у сценах гармонії голоси акторок лунають як втілення сестринського єднання, а в моменти наростання конфлікту – як музичний дисонанс. Народні мотиви, переплетені із сучасними ритмами, створюють містичний простір вистави та підкреслюють динаміку стосунків між сестрами.

У кульмінаційній сцені сестровбивства режисерка й акторки знаходять особливо виразне пластичне рішення: фізичний контакт між сестрами мінімізований, вони рухаються у протилежних напрямках, тоді як їхні тіні зливаються в єдину фігуру, символізуючи нерозривний зв’язок між ними.

Окремий напрям фестивальної програми представив харківський незалежний театр «Нафта», у творчості якого поєднуються драматичний театр, перформанс, жива музика, пластика та експеримент із формою. У межах фестивалю були показані дві різні за тематикою й структурою вистави: «Веселка на Салтівці» (2023) режисера Артема Вусика та «ХАРТЕДЕ 20» (2024) режисерки Ніни Хижної. Обидві роботи звертаються до Харкова, однак осмислюють його з різних часових перспектив: через особисту пам’ять про сучасну Салтівку та культурний досвід міста 1920-х років.

«Веселка на Салтівці» – моновистава Артема Вусика в жанрі музичної сюрреалістичної трагікомедії, прем’єра якої відбулася 2023 року. Її основою стала автобіографічна історія актора, який народився на Салтівці й провів там перші сімнадцять років життя. Виконавець створює на сцені цілу галерею персонажів, поєднуючи спогади про дитинство, довоєнний густонаселений житловий масив і досвід його руйнування після початку повномасштабного вторгнення, водночас ексцентрично проєктуючи його майбутнє. Утім, вистава не зводить Салтівку лише до травматичного образу: через гумор, абсурд, пластику, вокальну виразність і живу музику відновлюється інший образ району – особистий, родом із дитинства, сповнений життя.

Сценічна реальність «Веселки на Салтівці» вибудовується за законами пам’яті й асоціацій, а не послідовної фабули. «Голоси в голові» героя, постійні перевтілення, музика, гротеск та абсурд стирають межу між реальним, пригаданим і уявним. Інший тип театрального дослідження пропонує «ХАРТЕДЕ 20» – вистава Ніни Хижної, створена театром «Нафта» за підтримки Українського культурного фонду. Її драматургічна основа, розроблена Любою Ільницькою, поєднує факти з біографій Леся Курбаса, Майка Йогансена, Миколи Хвильового та Михайля Семенка, фрагменти їхніх текстів і рефлексії самих виконавців. У такий спосіб український авангард 1920-х років вступає в безпосередній діалог із творчими пошуками митців сьогодення, а Харків постає як простір культурної пам’яті, у якому минуле продовжує взаємодіяти із сучасністю.

У «ХАРТЕДЕ 20» традиційна фабула поступається місцем фрагментарній композиції, побудованій із текстів, пластичних сцен, музики, голосів і візуальних образів. Важливим засобом сценічної виразності стає тіло актора: п’ятеро виконавців – Олена Баженова, Артем Вусик, Ліза Прасолова, Антон Репях і Ніна Хижна – через рух створюють образи й стани, переходячи від конкретної історичної реальності до умовного сценічного простору. Пластична мова вистави доповнюється музикою Дмитра Малого, яку наживо виконують Єва Константінова на віолончелі, Руслан Каширцев на кларнеті та сам композитор за фортепіано.

Серед наскрізних образів вистави – зелений заєць із вірша Майка Йогансена, який завдяки масці, костюму та світловому рішенню перетворюється на знак авангардної гри, умовності й свободи форми. Не менш показовим є безпосереднє звернення сучасних акторів до постатей 1920-х років, зокрема діалог із Лесем Курбасом, що долає часову дистанцію між минулим і сучасністю.

Таким чином, представлені на фестивалі роботи театру «Нафта» демонструють два різні способи осмислення топосу Харкова. «Веселка на Салтівці» рухається від особистої пам’яті до колективного досвіду міста, тоді як «ХАРТЕДЕ 20» звертається до його культурної пам’яті та спадщини українського авангарду. В обох виставах характерною залишається відмова від традиційної лінійної драматургії на користь синтезу слова, музики, пластики, перформативності та асоціативного принципу побудови сценічної дії. Водночас стилістично ці роботи споріднені тяжінням до естетики абсурду, гротеску та вільної асоціативності.

Масштабністю та світлодіодами намагався здивувати харківську публіку Сумський національний театр імені М. С. Щепкіна, представивши на фестивалі «мультимедійне шоу майбутнього» «Kolo», створене на основі циклу українських обрядових пісень у постановці режисера Дмитра Некрасова. До цього дійства було залучено майже весь колектив театру: хор, артистів балету, вокалістів та акторів драми. Утім, попри виконавський масштаб, численним учасникам так і не вдалося злитися в єдиний цілісний ансамбль. За гучним співом, запальними танцями та яскравою флуоресцентною атрибутикою губилася драматургічна основа, залишаючи по собі відчуття сюжетної порожнечі.

У межах фестивалю також відбулася прем’єра авторського хореографічного проєкту Костянтина Томільченка, що об’єднав дві одноактні постановки: «У скронях» та «Жнива». У двох частинах проєкту постають два світи – чоловічий і жіночий. «У скронях» розкриває внутрішній стан чоловіка, який намагається залишатися сильним попри втому, тривогу й невизначеність, тоді як «Жнива» осмислюють подібний досвід крізь жіночу оптику – здатність підтримувати, любити та зберігати надію у складні часи.

Вирішена засобами сценографічного мінімалізму, де бамбукові палиці використовуються як ходулі або компонуються у споруди на кшталт вігвамів, дилогія одноактівок поєднує сучасну хореографію з елементами фізичного та психологічного театру. Таке сценічне рішення створює емоційно насичений простір, який спонукає глядача до рефлексії над власними переживаннями, страхами та способами збереження внутрішньої опори в часи невизначеності.

Осмислення української класики стало одним із лейтмотивів фестивалю. Окрім полтавського «Сорочинського ярмарку» за Миколою Гоголем, завітала до Харкова й «Ніч перед Різдвом» (представлена у програмі як мюзикл Івана Небесного) у постановці В’ячеслава Жили та виконанні артистів Кіровоградського академічного українського музично-драматичного театру імені М. Л. Кропивницького.

Уже з перших сцен вистава викликає стійке відчуття дежавю. У сценічних образах, музичному оформленні, загальній видовищності та способі існування персонажів раз у раз проступає естетика масового телевізійного мюзиклу Семена Горова початку 2000-х років. Подекуди ці паралелі стають настільки очевидними, що вистава радше нагадує сценічну варіацію популярного телевізійного прочитання «Ночі перед Різдвом», аніж спробу запропонувати самостійне режисерське бачення гоголівського сюжету.

Тему української класики продовжила непідвладна часові «Енеїда» Івана Котляревського. Високий сценічний рівень у межах фестивалю продемонстрував Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, який представив «Енеїду» (2014) у постановці Ростислава Держипільського – виставу, що й через понад десятиліття після прем’єри зберігає художню виразність і напрочуд гостро резонує із сучасністю.

З перших хвилин вистава заворожує своєю легкістю, щирістю та гумором. Знамените «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак» з уст народного артиста України Олексія Гнатковського звучить напрочуд переконливо й ніби пророкує, що наступні дві години минуть у неймовірно теплій та живій енергетиці.

Особливої теплоти цьому сценічному світові додає Дідона у виконанні Надії Левченко. Її героїня існує на тонкій межі фарсу й акторської делікатності: навіть у найбільш гротескних епізодах виконавиця не втрачає почуття міри, залишаючи за комедійною формою живу людську інтонацію.

Однією з визначальних особливостей цієї «Енеїди» стає свобода акторського існування та ситуативна імпровізація. Саме здатність існувати «тут і зараз» багато в чому визначає природу вистави. Актори не просто відтворюють добре знайомий текст Котляревського, а ніби щоразу заново проживають його разом із глядачем. Фарс, гротеск, музика, пластика, запальний танець і злагоджений ансамблевий рух складаються в єдиний сценічний вир, у якому класичний твір позбувається будь-якої музейності.

Не поступилася франківській постановці й харківська вистава-опера «Енеїда» Миколи Лисенка в режисурі Жанни Чепели – видовищне музично-сценічне полотно, у якому органічно поєдналися пристрасть і ніжність, масштабність масових сцен та високий рівень вокальної й акторської майстерності артистів Харків Опера.

На особливу увагу заслуговують виконавці головних партій Микита Маринчак (Еней) та Юлія Форсюк (Дідона). Їхній дует став одним із найемоційніших епізодів опери: потужні голоси, акторська органічність і тонке відчуття партнера створили справжню сценічну хімію. Маринчак переконливий у героїчному й водночас ліричному образі Енея, тоді як Дідона Форсюк сповнена жіночності, темпераменту та драматичної сили.

Не менш виразною складовою вистави стала сценографія Костянтина Пономарьова. Гра світла й тіні, проєкції, пластичні композиції та активне освоєння сценічного простору формують мінливий, майже кінематографічний світ. У поєднанні з масштабними ансамблевими сценами це надає опері особливої видовищності й занурює глядача у вир сценічної дії.

Усе це перетворює харківську «Енеїду» на яскраве, темпераментне й водночас напрочуд чуттєве сценічне видовище. Тут Котляревський звучить не як віддалена класика, а як жива історія про кохання, вибір, втрати й незламне прагнення рухатися далі. І саме в цій здатності говорити із сучасним глядачем мовою музики, пристрасті та краси – одна з головних перемог харківської «Енеїди».

На особливу увагу заслуговує той факт, що «Енеїда» Миколи Лисенка досі мала епізодичну сценічну історію, тож харківська вистава під час повномасштабної війни стала важливою подією не лише в межах фестивалю, а й у контексті всього музичного театру України.

Окрім класичної української опери, на фестивалі були представлені й сучасні зразки цього жанру. Однією з таких вистав-подій стала опера «Хитрий Лис» Івана Небесного за твором Івана Франка, представлена Дніпро Опера у співпраці з митцями Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Постановку за участю солістів Дніпровської опери здійснив генеральний директор — художній керівник Василь Вовкун. Сценографію за ескізами художника Львівської опери Тадея Риндзака було виготовлено в цехах дніпровського театру. Ця опера для сімейного перегляду стала своєрідним мистецьким мостом між Сходом і Заходом України.

За казковим сюжетом приховується гостра сатира на суспільство, у якому панують хитрість, обман і протекція. Особливого шарму постановці додають фантазійні костюми й грим: металеві конструкції, хутро, пір’я, яскраві фактури та навмисно перебільшені деталі створюють химерний напівлюдський-напівтваринний світ.

Ця візуальна гротескність лише загострює сатиричне звучання вистави: за кумедними звіриними образами надто легко впізнати людей. І, мабуть, саме в цьому полягає головна хитрість цього оперного «Лиса» – захопити глядача яскравою театральною казкою, аби зрештою змусити його впізнати в ній зовсім не казкову реальність.

У фінальний день «Схід Опера Фест – 2026» відбувся Всеукраїнський круглий стіл «Музичний вимір українського театру в часи війни: нові сенси, нова відповідальність», який став підсумковим професійним майданчиком фестивалю та викликав жваву дискусію щодо актуальних процесів у сучасному українському театрі. До розмови долучилися експерти фестивалю та театральні практики з різних регіонів України – театрознавці, музикознавці, критики, режисери, балетмейстери, артменеджери та представники театральних інституцій. Зустріч відбулася у змішаному форматі, що дало змогу об’єднати учасників із різних міст.

Модераторкою круглого столу виступила керівниця літературно-драматургічної частини «Харків Опери» Інга Лобанова. Серед учасників дискусії були генеральний директор-художній керівник ХНАТОБ імені М. В. Лисенка Ігор Тулузов, доктори мистецтвознавства Ганна Веселовська (Київ), Юрій Чекан та Любов Кияновська (Львів), доцентка Юлія Щукіна (Харків), театрознавиці й менеджерки Анастасія Гайшенець та Ольга Стельмашевська, музикознавиця і музична критикиня Ліза Сіренко (Київ), а також представники творчої команди «Харків Опери».

У центрі обговорення постали питання трансформації репертуарної політики українських театрів, відмови від російського музичного репертуару, актуалізації національної музичної спадщини, підтримки сучасних українських композиторів і створення нових творів. Окрему увагу було приділено оновленню сценічної мови музичного театру в умовах війни, відповідальності культурних інституцій перед суспільством та проблемам міжнародної репрезентації українського театрального мистецтва.

Важливою складовою круглого столу стала презентація спеціального випуску журналу «Український театр», присвяченого «Схід Опера Фест – 2026», яку провела шеф-редакторка видання Ганна Шерман. До номера увійшли інтерв’ю, огляди та рецензії на фестивальні вистави. Восьмий номер «Українського театру» став своєрідною фіксацією та спробою осмислення мистецьких процесів, представлених у межах фестивалю, засвідчивши важливість не лише самого театрального дійства, а й професійної рефлексії над ним.

Отже, «Схід Опера Фест – 2026» став не лише масштабною культурною подією для прифронтового Харкова, а й своєрідним зрізом сучасного українського театрального процесу – з його художніми здобутками, суперечностями та пошуками нової сценічної мови. Протягом двадцяти восьми днів на фестивальних майданчиках співіснували опера й драматичний театр, класика й авангард, традиційні форми та сміливі експерименти, що не завжди виявлялися однаково переконливими. Проте саме ця неоднорідність і стала однією з найважливіших рис фестивалю, дозволивши побачити український театр у всьому розмаїтті його мистецьких проявів. І, мабуть, найголовніше – засвідчила, що навіть в умовах війни Харків залишається містом, у якому театр не лише продовжує жити, а й здатен об’єднувати, провокувати дискусії та народжувати нові сенси.

The post Від класичної опери до абсурдизму: 28 днів «Схід Опера Фест – 2026» appeared first on Театраріум.